Матч-реванш України з Англією — 11 вересня
Останній матч національної збірної України в групі D проти команди Англії в Донецьку не став для господарів Євро-2012 ані тріумфом, ані трагедією. Українці програли мінімально (0:1), продемонструвавши найкращий рівень своєї гри на цьому турнірі. Якби не курйозний м’яч, який наші захисники і голкіпер пропустили майже у ворота, дозволивши далекоглядній голові Уейна Руні безперешкодно добити його в сітку на 48-й хвилині, й не очевидна помилка на 62-й хвилині невідомо чим засліплених угорських суддів (особливо того «незрячого», хто був на лінії), котрі не зарахували гол після того, як м’яч від удару Марка Девіча перетнув лінію англійських воріт у повітрі, збірна України могла б в останні півгодини поборотися ще й за перемогу. І якби це вдалося, то в чвертьфіналі українці теоретично могли грати з іспанцями. Тоді б навіть після поразки від чинних чемпіонів світу та Європи Олег Блохін і його команда вважали б, що виступили на Євро-2012 дуже добре, а наша команда належить до когорти найсильніших у Європі. Що-що, а хвалитися у футболі ми всі вміємо — й фахівці, й уболівальники — навіть із дрібниць. Усе це через брак перемог.
Може, й добре, що такого оптимістичного розвитку подій не трапилося, бо його формальна оцінка була б великою неправдою, й ми в стані чергового самообману та ілюзій розпочали б кваліфікаційний турнір до чемпіонату світу 2014 року, що відбудеться в Бразилії. А в цьому змаганні суперниками України будуть збірні Англії, Польщі, Чорногорії, Молдови й Сан-Марино. І вже 11 вересня 2012 року наша збірна гратиме перший матч відбіркового турніру ЧС-2014 у гостях з англійцями. Президент FIFA пообіцяв, що на чемпіонаті світу арбітри звірятимуть свої рішення з відеоповторами. Отже, угорського казусу вже не повинно бути. Саме цей поєдинок України з Англією через 50 днів і буде об’єктивним тестом на реальну теперішню силу української команди, яка має нагоду покинути статус середняка, але повинна ще дуже багато зробити, щоб це відбулося.
Дві справи є обов’язкові. Перша — знайти заміну Андрію Шевченку, який оголосив про те, що закінчив свої офіційні виступи за збірну й готується до прощального матчу. Якщо в трьох матчах Євро-2012 на своєму полі національна команда забила аж два голи, й обидва вони на рахунку 35-річного форварда-ветерана, який майже не грав упродовж кількох останніх місяців, то це сигнал щастя для Шевченка і тривоги для команди. Той, хто на цих словах згадає незарахований гол Марка Девіча, мусить пам’ятати, що не український, а сербський футбол виховав нинішнього нападника національної команди. Та й одного Девіча буде замало для результативної гри. На жаль, компліменти, які лунають кілька років у ЗМІ на адресу деяких гравців нашої збірної переважно з подачі їхніх футбольних агентів, не знайшли підтвердження на Євро-2012. Ніхто з європейських топ-клубів поки що по-справжньому не зацікавився молодими та зрілими українськими талантами. Матчі України проти Швеції та Франції не здивували футбольний світ відкриттями індивідуальностей. Як сказав автору цих рядків — з банальним застереженням «не для преси» — один із футбольних функціонерів —досвідчених суддів, є дві головні причини незацікавленості клубних футбольних грандів у послугах наших футболістів. Перша — нестача в них професійної мотивації та самоорганізації, друга — недостатнє їхнє вміння роботи з м’ячем, те, що називають технікою. А всілякі легкоатлети (бігуни, стрибуни й «падуни» теж) чи танцюристи сьогодні великому футболу не потрібні. Порівняйте школярський промах Артема Мілевського, який хіба що підклав голову під м’яч, стоячи у воротарському майданчику збірної Англії, з голом шведа Златана Ібрагімовича у ворота французів, забитим у падінні ударом по м’ячу, що летів здалеку. Як колись казали, два світи — дві долі, додамо тепер — футбольні.
Друге, що слід зробити, — визначитися стратегічно на тривалий період із тренерами та їхніми тактичними й стратегічними завданнями. Або всі — й Федерація футболу України, й футбольна громадськість — надовго довіряють Олегу Блохіну та його помічникам — і тоді у представників столичних динамівських футбольних університетів не буде остраху залишитися завтра без роботи, через який, напевно, вони на Євро-2012 більше покладалися на футболістів «срібного» київського «Динамо», ніж «золотого» донецького «Шахтаря». Або після вересневої відставки з посади президента ФФУ Григорія Суркіса, в душі й в думках «динамівця», кермо керівництва українським футболом повністю перейде до рук вихованців донецької школи, й вони зреалізують варіант із залученням до збірної зарубіжних фахівців. Бо нині розхвалювати гру команди й водночас вщент критикувати кадрові рішення головного тренера, як це доволі нетактовно роблять окремі журналісти, є згубним для національної команди навіть на найближчу перспективу.
Останній матч національної збірної України в групі D проти команди Англії в Донецьку не став для господарів Євро-2012 ані тріумфом, ані трагедією. Українці програли мінімально (0:1), продемонструвавши найкращий рівень своєї гри на цьому турнірі. Якби не курйозний м’яч, який наші захисники і голкіпер пропустили майже у ворота, дозволивши далекоглядній голові Уейна Руні безперешкодно добити його в сітку на 48-й хвилині, й не очевидна помилка на 62-й хвилині невідомо чим засліплених угорських суддів (особливо того «незрячого», хто був на лінії), котрі не зарахували гол після того, як м’яч від удару Марка Девіча перетнув лінію англійських воріт у повітрі, збірна України могла б в останні півгодини поборотися ще й за перемогу. І якби це вдалося, то в чвертьфіналі українці теоретично могли грати з іспанцями. Тоді б навіть після поразки від чинних чемпіонів світу та Європи Олег Блохін і його команда вважали б, що виступили на Євро-2012 дуже добре, а наша команда належить до когорти найсильніших у Європі. Що-що, а хвалитися у футболі ми всі вміємо — й фахівці, й уболівальники — навіть із дрібниць. Усе це через брак перемог.
Може, й добре, що такого оптимістичного розвитку подій не трапилося, бо його формальна оцінка була б великою неправдою, й ми в стані чергового самообману та ілюзій розпочали б кваліфікаційний турнір до чемпіонату світу 2014 року, що відбудеться в Бразилії. А в цьому змаганні суперниками України будуть збірні Англії, Польщі, Чорногорії, Молдови й Сан-Марино. І вже 11 вересня 2012 року наша збірна гратиме перший матч відбіркового турніру ЧС-2014 у гостях з англійцями. Президент FIFA пообіцяв, що на чемпіонаті світу арбітри звірятимуть свої рішення з відеоповторами. Отже, угорського казусу вже не повинно бути. Саме цей поєдинок України з Англією через 50 днів і буде об’єктивним тестом на реальну теперішню силу української команди, яка має нагоду покинути статус середняка, але повинна ще дуже багато зробити, щоб це відбулося.
Дві справи є обов’язкові. Перша — знайти заміну Андрію Шевченку, який оголосив про те, що закінчив свої офіційні виступи за збірну й готується до прощального матчу. Якщо в трьох матчах Євро-2012 на своєму полі національна команда забила аж два голи, й обидва вони на рахунку 35-річного форварда-ветерана, який майже не грав упродовж кількох останніх місяців, то це сигнал щастя для Шевченка і тривоги для команди. Той, хто на цих словах згадає незарахований гол Марка Девіча, мусить пам’ятати, що не український, а сербський футбол виховав нинішнього нападника національної команди. Та й одного Девіча буде замало для результативної гри. На жаль, компліменти, які лунають кілька років у ЗМІ на адресу деяких гравців нашої збірної переважно з подачі їхніх футбольних агентів, не знайшли підтвердження на Євро-2012. Ніхто з європейських топ-клубів поки що по-справжньому не зацікавився молодими та зрілими українськими талантами. Матчі України проти Швеції та Франції не здивували футбольний світ відкриттями індивідуальностей. Як сказав автору цих рядків — з банальним застереженням «не для преси» — один із футбольних функціонерів —досвідчених суддів, є дві головні причини незацікавленості клубних футбольних грандів у послугах наших футболістів. Перша — нестача в них професійної мотивації та самоорганізації, друга — недостатнє їхнє вміння роботи з м’ячем, те, що називають технікою. А всілякі легкоатлети (бігуни, стрибуни й «падуни» теж) чи танцюристи сьогодні великому футболу не потрібні. Порівняйте школярський промах Артема Мілевського, який хіба що підклав голову під м’яч, стоячи у воротарському майданчику збірної Англії, з голом шведа Златана Ібрагімовича у ворота французів, забитим у падінні ударом по м’ячу, що летів здалеку. Як колись казали, два світи — дві долі, додамо тепер — футбольні.
Друге, що слід зробити, — визначитися стратегічно на тривалий період із тренерами та їхніми тактичними й стратегічними завданнями. Або всі — й Федерація футболу України, й футбольна громадськість — надовго довіряють Олегу Блохіну та його помічникам — і тоді у представників столичних динамівських футбольних університетів не буде остраху залишитися завтра без роботи, через який, напевно, вони на Євро-2012 більше покладалися на футболістів «срібного» київського «Динамо», ніж «золотого» донецького «Шахтаря». Або після вересневої відставки з посади президента ФФУ Григорія Суркіса, в душі й в думках «динамівця», кермо керівництва українським футболом повністю перейде до рук вихованців донецької школи, й вони зреалізують варіант із залученням до збірної зарубіжних фахівців. Бо нині розхвалювати гру команди й водночас вщент критикувати кадрові рішення головного тренера, як це доволі нетактовно роблять окремі журналісти, є згубним для національної команди навіть на найближчу перспективу.
Що ж до зарубіжних тренерів, є багато різних думок, не тільки спортивних. Однe з принципових питань організації та проведення змагань національних збірних країн невдовзі може бути порушене й перед FIFA: чому гравці мусять обов’язково бути громадянами держав, за команди яких вони виступають, а тренери — ні? Бо якщо головним змістом цих турнірів стане успіх завдяки залученню іноземних фахівців і натуралізованих гравців, вчорашніх громадян інших держав, то чи потрібні будуть такі змагання країнам, які делегуватимуть варягам хіба що свої футболки й прапор, бо гімн іноземці, як правило, вже не співають? Може, ліпше було б для якості футболу — та й бізнесу на ньому — проводити повноцінні чемпіонати Європи й світу серед клубних команд. Якщо в моді глобалізація, то вона візьме гору й на футбольному ринку. Інакше років через десять ми прийдемо до ситуації, коли за збірні кількох європейських країн гратимуть колишні бразильці або аргентинці. У цих країнах майстрів шкіряного м’яча вистачить для всіх, хто цього забажає й великі гроші має.
Повертаючись до Євро-2012, яке закінчилося для нашої національної збірної, але не для уболівальників і стадіонів у Донецьку та Києві, нагадаємо, що шведи 19 червня перемогли французів (2:0). Підсумкове турнірне становище в групі D: 1 — Англія (7 очок), 2 — Франція (4), 3 — Україна (3), 4 — Швеція (3).
А напередодні, 18 червня, в групі C матчі третього туру відбулися без сенсацій: іспанці перемогли хорватів (1:0), а італійці — ірландців (2:0). Підсумок: 1 — Іспанія (7), 2 — Італія (5), 3 — Хорватія (4), 4 — Ірландія (0).
Бомбардири Євро-2012, які ще можуть забити голи в наступних матчах і поліпшити свій результат: Гомес (Німеччина) — 3, Роналду (Португалія), Піларж, Їрачек (Чехія), Фабрегас і Торес (Іспанія) — по 2.
У чвертьфіналах гратимуть: Чехія — Португалія у Варшаві 21 червня, Німеччина — Греція в Гданську 22 червня, Іспанія — Франція в Донецьку 23 червня, Англія — Італія в Києві 24 червня.
Президент UЄFA Мішель Платіні, оцінюючи добрий рівень підготовки і проведення турніру, сказав, що Україна та Польща вже виграли в Євро-2012, незалежно від результатів виступів їхніх збірних. Хай там що, але й приємно, й обнадійливо, що у великому футболі є така стійка платінічна любов до нас.
ВРАЖЕННЯ
«НАША ТРАДИЦІЙНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ Є ЕЛЕМЕНТОМ ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»
Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Iнституту соціології НАН України, доктор соціологічних наук:
— Протягом кількох десятиліть значення спорту у світі зростає. Спорт став новою релігією, і це треба приймати як реальність. Україна хоче стверджуватися у світі, хоча це не завжди виходить.... Мені подобається, що поразки українці сприймають гідно, це реакція європейська, бо немає агресії до супротивників. Тобто ми відтворюємо кращі зразки. Взагалі, в цьому сенсі чемпіонат Європи з футболу став корисним для створення позитивного іміджу України в Європі: всі побачили, що ми можемо створювати нормальну атмосферу для гостей країни, що наша традиційна толерантність є елементом загальноєвропейської культури. Це чудовий крок. А що програли і що був не зарахований гол, то з цього приводу є багато дискусій не тільки щодо нашої гри, а й гри інших країн. Це велика проблема для усіх шанувальників футболу — де є справедливість, а де її нема. Краще хай з’ясовують на рівні суддів, а не в політичних агресивних конфліктах. Також чудово, що під час гри Україна — Англія ми побачили ще один позитивний момент: в українських уболівальників немає враження, що команда діяла без бажання виграти чи продемонструвати найкращі якості. Ми бачили, що була дійсно нормальна командна гра, і в багатьох моментах вона переважали англійську. Тобто це певним чином пом’якшує незадоволення рахунком. Вважаю, що в цілому наслідок позавчорашньої гри є позитивний і щодо іміджу країни, і щодо загальної атмосфери у суспільстві. Адже спорт і виконує функцію інтеграції в суспільстві — в напружених, але не кривавих формах.
«ЗА ЦИМ ЕНТУЗІАЗМОМ МАЄ З’ЯВИТИСЯ ІНШИЙ»
Вадим СКУРАТIВСЬКИЙ, український мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист:
— Я повністю підтримую всі ті позитивні відгуки і реакції, що з’явилися в суспільстві, у соціальних мережах після матчу збірної України проти збірної Англії. Наша команда зіграла гідно, і це, звичайно, позитивний момент. Втім, не думаю, що в даній ситуації варто перебільшувати значення футбольного ентузіазму. Тому що слідом за цим ентузіазмом має з’явитися інший, вагоміший. І ось тут невідомо, як у подальшому поведе себе післяфутбольна Україна.
«ЄВРО-2012 ПОКАЗАЛО ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОТЕНЦІАЛ НЕРЕАЛІЗОВАНОСТІ»
Володимир ЛУПАЦIЙ, виконавчий директор Центру соціальних досліджень «Софія»:
— Євро-2012, перш за все, показало величезний потенціал нереалізованості в Україні, і, власне кажучи, футбол — це лише привід для такого виходу цієї нереалізованої енергії, цього прагнення позитиву, прагнення подолати кризу перспективи тощо. Також варто зазначити, що Євро-2012 для України — це один із перших випадків, умовно кажучи, виходу на європейський ринок постіндустріальних активів. Це не наш традиційний експорт, це — тестування, випробування, презентація соціокультурного, гуманітарного потенціалу країни. І я думаю, що якраз вихід на простір європейської культури і на міжнародний ринок гуманітарних ініціатив, інтеграція або долучення до світових трендів європейського культурного простору — це одне з першочергових завдань, що стоять перед українською політикою, в тому числі і гуманітарною. Не дивлячись на те, що було зроблено величезну підготовку до Євро-2012, я думаю, що в Україні все-таки переважав технократичний підхід, а гуманітарний потенціал, мені здається, використали лише на 50%. Проте це вже певний прорив. Справа в тому, що формування загальнонаціональної ідентичності, патріотизму, національної гордості і самоповаги — це не разовий захід. В першу чергу повинна бути системна робота, коли стратегія гуманітарного розвитку та нова культурна політика підпорядковані їй. У цьому плані ми знаходимося на самому початку шляху. Для нашої країни Євро-2012 — це своєрідне тестування всієї системи управління на здатність України брати участь у масштабних заходах європейського і міжнародного рівня. Головне — наскільки ми ретельно проаналізуємо плюси й мінуси і зробимо для себе відповідні висновки на майбутнє, наскільки ми скорегуємо свою гуманітарну і культурну політику, наскільки ми зробимо її більш інтегрованою, цілісною, наскільки влада навчиться співпрацювати з представниками культурних індустрій, регіонів тощо. Саме таку можливість дає нам чемпіонат.
«ПРИНАЙМНІ У ФУТБОЛІ МИ ВЖЕ РАЗОМ!»
Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ, доктор психологічних наук, завідувач лабораторії психології мас і спільнот Iнституту соціальної та політичної психології АПН України:
— Якби людство не мало можливості реалізовувати різні варіанти конкуренції опосередковано — у вигляді футбольних чи інших спортивних змагань або, наприклад, пісенного конкурсу «Євробачення» — і не створило інформаційного середовища, у якому сотні мільйонів людей одночасно дізнаються, хто виграв, хто сильніший, чия взяла, то у світі набагато інтенсивніше наростали б тенденції конкурувати в інший спосіб — за допомогою більш агресивних засобів, шляхом воєнних конфліктів. Футбол та інші види спортивної або творчої конкуренції істотно послаблюють колективну агресію, спрямовану проти інших народів і країн. Емоційне напруження, якого особливо багато в чоловічій психіці, розряджається. Важливо, що в людську натуру закладено дві «програми». Перша — це бажання об’єднатися з іншими людьми, яке лежить у глибинах нашої психіки і дуже по-різному проявляється в нашій поведінці. Зокрема, людям властиво об’єднуватися з іншими навколо певного символу. У цьому разі — навколо футбольної збірної. Друга програма —прагнення отримувати підтвердження своєї цінності: «я кращий (або, принаймні, не гірший) за інших». Оскільки такі підтвердження в повсякденному житті більшість людей отримує не часто, то людина прагне приєднатися до чогось великого і величного, наприклад, до спільної з іншими ідеології. (Тим-то й привабливі тоталітарні ідеології: з одного боку, вони антигуманні, але з другого — люди, приєднавшись до них, ніби набувають у власних очах якоїсь додаткової величі). Приклади такого єднання яскраво демонструвала поведінка вболівальників на трибунах, у фан-зонах, а ще проходи по Києву шведських уболівальників, і проходи російських уболівальників по Варшаві під прапором із написом «Смоленськ» (ідіотський символ, але ж він мав підтверджувати велич Росії!). Участь національних збірних у європейських та світових чемпіонатах дає людям змогу підтвердити їхню колективну цінність. Ми як молоде суспільство потребуємо підтвердження такої цінності більше за італійців, французів, поляків. А ось у росіян аналогічне прагнення ще сильніше, бо вони переживають загальний острах перед утратою звичної для них величі. Якщо для України на якому-небудь чемпіонаті третє місце — це успіх, то росіян влаштовує тільки перше! Індивідуальні і колективні стани, настрої, погляди, цінності завжди є продуктом усього попереднього розвитку — і суспільства загалом, і кожного роду й сім’ї зокрема. Наше найближче оточення транслює нам цінності соціуму. Підростаючи, особа єднається з дедалі ширшим суспільством, переживає причетність до нього — у такий спосіб розвивається її ідентичність, усвідомлюється належність до соціальної групи (етнічної, професійної, регіональної та ін.). Це нормальний людський розвиток, який, проте, може набувати патологічного змісту, коли якісь події збурюють суспільство і доводять людей до так званого масового психозу. (Згадаймо гітлерівську Німеччину, коли переживання нацією почуття скривдженості обернулося тим, що майже всі німці підтримали «великого фюрера»). Якщо повернутися до українського суспільства, то цей чемпіонат показав ще одне надзвичайно цікаве й важливе явище: яскравий вияв спільної української ідентичності. Я далекий від ідеалізації суспільного стану і не стверджуватиму, що ми — уже єдина нація, що Євро-2012 створило нову Україну, але важливо, що на перемоги і поразки нашої збірної реакція вболівальників у Львові, Києві, Донецьку була практично однакова. Принаймні у футболі ми вже разом!
«ПОТРІБНА ЩЕ Й ІНДИВІДУАЛЬНА МАЙСТЕРНІСТЬ»
Iлля СТАРИКОВ, доктор педагогічних наук, професор, Миколаїв:
— Дивився матч Україна — Англія від першого до останнього свистка. Потім спало на думку таке. Виявляється, за потреби наш народ може об’єднуватися! І показувати такий клас, якого від нього навіть супротивники не чекали. І всі уболівальники були згуртовані. Не ділилися за партіями і фракціями... Але для перемоги цього, вочевидь, ще не достатньо. Необхідна ще й індивідуальна майстерність. Лідерів команди. А його нам у тому матчі саме й бракувало. У футболі, як і в політиці, без цього великих перемог не досягнеш.
«ФУТБОЛ У СВОЇЙ ОСНОВІ МАЄ ГЛИБОКУ ПСИХОЛОГІЧНУ ПОТРЕБУ»
Олег ПОКАЛЬЧУК, соціальний психолог, політтехнолог:
— На мою думку, єдиною перевагою Євро-2012 є національне єднання, зростання у людей абсолютно органічних і природних патріотичних почуттів. Це факт — на національні почуття чемпіонат впливає дуже позитивно. Що стосується гри з англійцями, то хочеться процитувати приказку: «Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти». Тобто краще гідно програти команді країни, яка є родоначальницею цього виду спорту, аніж виграти у якоїсь дворової команди і цим пишатися. На мою думку, це був гідний матч і хороша гра, якісна. Я не належу до людей, які добре розбираються у футболі, але як психолог я відзначаю, що футбол — це справді вже поширене і масове соціокультурне явище, яке в своїй основі має глибоку психологічну потребу. Переживання, які люди відчувають під час футбольних матчів, це те саме, що люди колись переживали під час воєн. Вся футбольна термінологія, як можна зауважити, має парамілітарний характер, і до своїх футбольних клубів громадяни країн ставляться, як до своїх військ. Саме тому так емоційно переживають перемоги і поразки своєї збірної. Тут відбувається та сама циркуляція психічної енергії, що і під час воєн, тільки без кровопролиття. Тому сукупно всі колективні види спорту і виникли таким чином. Це своєрідне повернення до архетипів, військово-емоційного архетипу колективних переживань через футбол, через вболівання за свою команду, за представників своєї країни. Це дуже позитивне явище, що об’єднує. Я думаю, що патріотичні настрої, безумовно, будуть розвиватися в Україні й надалі, але хочу відзначити, що такий настрой входить у певні суперечності з «книжковим патріотизмом» освічених людей, які свою ідентичність максимально вичитали з книжки. Я не критикую і не протиставляю ці речі, вони існують паралельно. Але, цитуючи одного з засновників націоналізму (якого наші радикали не завжди охоче цитують, бо він достатньо критичний), В’ячеслава Липинського, взірець націоналізму — це британський територіальний націоналізм, а націоналізм віросповідний і етнічний — вузький, примітивний, радше шовінізм. Тобто я думаю, що в Україні, по факту, мусить і буде розвиватися нормальний націоналізм британського взірця, який ѓрунтується на розумінні своєї території, на захисті її інтересів, економічних, геополітичних тощо. А культурницька складова залишиться в тій соціальній ніші, яка, відповідно, успадкувала цей продукт
«ГРАТИ КОМАНДНО МОЖНА, ЯКЩО ГРА — ЗА ПРАВИЛАМИ»
Остап СЕМЕРАК, народний депутат («БЮТ-Батьківщина»):
— Звичайно, прикро, що наша команда не пройшла далі. Але хлопці грали гарно, показали хорошу гру, і це головне. В футболі буває по-різному, як цього разу, прикра помилка судді. Вона зіпсувала нам свято і перспективу збірної на цьому чемпіонаті. Щодо командної гри в політиці. Мені здається, що командної гри якраз нам вистачає, в українській політиці бракує діалогу, бажання шукати компроміс і дотримуватися загальноприйнятих європейських стандартів. Так, конкуренти в Україні мають грати командно, але якщо гра проходить за правилами. Якщо хтось в Україні грає нечесно і хоче, щоб його візаві на зовнішній арені робив хорошу міну, то це неправильно. В футболі часто говорять про везіння чи невезіння. Не хочеться проводити аналогії, але поки «донецькі», як Президент так і стадіон, залишаються для нас не фартовими.
«ЦЕ ЯСКРАВИЙ ПРИКЛАД ТОГО, ЯК ПОТРІБНО ОБ’ЄДНУВАТИСЯ НАВКОЛО НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ»
Володимир ОЛIЙНИК, народний депутат (Партія регіонів):
— Знаючи високий рівень англійської команди, можу сказати, що ми виграли цей матч. У нас був один реальний гол, який не зарахували, і це питання європейського суддівства. Ми мали багато моментів для голу, грали злагоджено. Не зважаючи на те, що гравці були з різних клубів, відчувався справжній командний дух. У спорті буває все, в матчі з англійцями трохи не пощастило, але в цілому команда зіграла дуже добре. Якщо говорити про паралелі, то гра збірної — це яскравий приклад того, як потрібно об’єднуватися навколо національних інтересів. Команда демонструвала єдність, за нею вболівала вся Україна, потрібний був результат, і цей результат як враження отримано. Я вважаю, що потрібно повернутися до того футболу, який був у нас в 1960-х, коли «Динамо» (Київ) перемагало не тільки в СРСР, а й за межами країни. Тоді футбол був всенародний — в кожному селі, школі, навіть ЖЕКу були свої команди. Ми виховували футболістів, відволікали значну частину молоді від неподобства вулиці. Сьогодні нам потрібно не легіонерів запрошувати, а проводити широку роботу з підготовчої і природної селекції українських футболістів. Наша команда показала приклад політикам. Дещо іншою є поведінка опозиції. Коли ми виїжджаємо «грати» в Європу, вони ведуть свою політичну гру, і для них неважлива командна гра, згуртованість. Навіть поляки показали нам, що будучи опозиційними один до одного у себе в країні, в Європі вони діють консолідовано. Нам варто брати приклад з футболістів і діяти згуртовано, пред’являючи претензії один до одного, вдосконалюючи всі напрямки нашого життя. Якщо хтось думає, що змінивши владу можна легко покращити імідж, який вчора зіпсував, він помиляється. Псувати імідж не варто. Замість того, щоб консолідуватися, ми вискакуємо і кажемо, що є проблеми. Чому опозиція не підтримала владу, коли почали говорити, що у нас є расизм? Навіть англійські вболівальники спростували це, а наша опозиція мовчить.
