Майдан

Три роки тому — пізньої осені 2004-го у Києві став Майдан. Варто було Центральній виборчій комісії під головуванням Сергія Ківалова оголосити про те, що наступним президентом України «обрано» Віктора Януковича, як протягом кількох годин на головній київській площі виросла наметова фортеця. Ранком 22 листопада до столиці вже їхали автобуси з більшості областей. Незважаючи на сніг і холод, наметове містечко швидко розрослося, за тиждень заповнивши Хрещатик. Там виникло своє соціальне життя, що на кілька місяців визначило сенс існування міста і країни. Соціальні психологи досі не дали відповіді на запитання: як така величезна маса людей, скупчена в одному місті у непростих зимових умовах, не вибухнула агресією, а навпаки — продукувала доброзичливість і любов, яких вистачало не лише нашій країні, але й світу. Новини з київського Майдану стали першорядними для світових інформаційних агенцій аж на два місяці. Вистачало любові й опонентам, яких терміново доправляли до Києва менеджери Партії регіонів. Вдалося уникнути не лише масових силових зіткнень, але й дрібних сутичок. Все обмежилося лише палкими й пристрасними словесними баталіями. Це безумовно заслуга організаторів акцій з обох боків, але перш за все — свідчення певної культури співіснування широких суспільних верств в Україні.

Акція на Майдані стала явищем нового українського суспільства. Її рушійною силою були люди, які усвідомлюють власну відповідальність за все, що відбувається в країні, — Громадяни. Ті, хто виступав із «жовтогарячого» боку, були переважно із студентів, представників інтелігенції, підприємців і службовців: записні марксисти називають таку спільноту «дрібнобуржуазним середовищем». На боці «біло-блакитних» переважно були робітники, учні професійно-технічних училищ, працівники шахт: за визначенням марксистів — «пролетарі». Окрім соціальних, виразними були й регіональні відмінності у складі учасників тих подій. Цю обставину протягом усіх трьох турів виборчої кампанії експлуатували т.зв. політтехнологи на чолі з москвичем Глібом Павловським, який після своєї поразки шкодував, «что революции вовремя не дали в морду». Майдан же знайшов просту й мудру відповідь на всі спроби інспірувати розкол країни: «Схід і захід разом!» і «Донецьк, Донбасс — приєднуйтесь до нас!».

Київ у ті місяці виявив себе справді гідним звання столиці. Прості й ті, які вважають себе непростими, кияни звозили на Майдан теплі речі, їжу, гроші. Установи влади й заклади культури центру столиці відкривали свої приміщення для обігріву демонстрантів і надання їм медичної допомоги. Таксисти і просто водії підвозили людей, не беручи з них грошей. У дні Майдану, за свідченнями міліції, злочинність та аварійність у столиці зменшилися більше, ніж на третину.

Сотні тисяч людей на Майдані мужньо опирались загрозі остаточної криміналізації влади. Вони, як могли, відстоювали національні інтереси, право своїх дітей жити без страху перед чинушами і політиканами, врешті-решт, вони просто боронили своє майно від пограбування. І здавалося тоді, що таки досягли перемоги. Політики в той час наввипередки намагалися всіляко продемонструвати і свою причетність до неї. Коли стало зрозуміло, що Майдан перемагає, вони ставали у черги до трибуни, аби засвітитися на без перебільшення історичному його тлі. Тріумфальна народна інавгурація Віктора Ющенка в січні 2005 року на Майдані, за участі безпрецедентної кількості глав держав та урядів, чого не знала сучасна Європа, стала апофеозом романтичних стосунків влади й народу. У кабінетах багатьох чиновників разом із традиційним портретом глави держави з’явилися величезні світлини, де був зображений велелюдний київський зимовий Майдан, як нагадування про того, хто насправді є сувереном — український народ.

Після Майдану політики стали іншими. Аж на півроку. А потім все знову пішло по традиційному українському колу: сварки, зради, корупція, колаборантський універсал — все, аби зберегти владу та нажитися. Результат: небувала дорожнеча, зростання аварійності та злочинності, недовіра суспільства до інститутів держави. «Не зрадь Майдан!» — репетували у рекламних передвиборних роликах ті, хто самі його зрадили першими, незбагненно швидко вичерпавши кредит суспільної довіри. За цих обставин цілком природнім є й політичне банкрутство президентської партії на чергових та позачергових виборах до парламенту — партії Майдану, як сама вона позиціонувалася при заснуванні 3 березня 2005 року.

Події листопада — грудня 2004 року перелякали українських політиків у всіх таборах, але нічого не навчили. Недаремно третя річниця Майдану не відзначається на державному рівні, на відміну від першої та другої. Зрозумівши, що Майдан був актом громадянської дії справді існуючого українського суспільства, а не політтехнологією, його навіть спробували дискредитувати самі «польові командири» (самоназва високопоставлених політичних інтендантів), провівши бухгалтерсько- господарський анатомічний розтин з викладенням кількості тон закуплених помаранчів, наметів, валянків і т.д. Не вдалося. Була позаторік і спроба повторити його як технологію, але без позитивних наслідків для організаторів з Партії регіонів. Коли ж по-справжньому знову станеться в Україні така подія, то вона вже буде акцією всього суспільства — без поділу на схід і захід; без протиставлення соціальних прошарків. «Геть бандитську владу!» — гасло справжнього Майдану повсякдень актуалізується самою безвідповідальною та бездіяльною владою — холодними батареями у будинках, аваріями та катастрофами, рейдерськими атаками та поборами, тисячами злиднів і безпритульних на тлі самовдоволених пик чиновників, а ще — грамотою, врученою тиждень тому Сергію Ківалову від ЦВК за роботу головою цієї установи.

Тим часом той Майдан залишиться у нашій пам’яті, в українській та європейській історії унікальним соціальним явищем, справжньою народною акцією, в якій, попри всі наступні негаразди, переможцем став лише український народ, вкотре довівши собі та світу власну здатність до проявів високого громадянського духу і безкорисливої солідарності.