Мiнус 15%

Через два дні урядова комісія має подати на розгляд Кабміну нову національну програму з ВІЛ/СНІД. Момент цей досить хвилюючий і певною мірою репутаційний, оскільки сьогодні за діями України пильно спостерігають міжнародні експерти. Спостерігають тому, що Глобальний фонд з питань боротьби з ВІЛ/СНІД, туберкульозом і малярією (на сьогодні він має 4,7 млрд. доларів, які перерахували економічно розвинені країни) від обговорення нюансу фінансування антиснідівських програм в Україні переходить безпосередньо до справи. Перший транш у розмірі 482 тисячі доларів Україна вже отримала. Згідно з договором, укладеним із Фондом, протягом найближчих двох років ми отримаємо ще 25 млн. доларів. Щоправда, наступний транш прийде до України лише в тому разi, якщо міжнародна організація пересвідчиться в раціональності й ефективності їхнього використання. Це означає, що ми ще повинні довести, що боротися з ВІЛ ми, в принципі, вміємо, а гіршає ситуація лише внаслідок банальної відсутності грошей.

Взаємовідносини України та Глобального фонду вже давно у всіх на слуху. Як стверджує голова правління Українського фонду з питань боротьби з ВІЛ-інфекцією та СНІДом Олександр Шевчук, Україна серед перших подала заявку до офісу фонду про те, що має потребу в коштах. Перед цим було проведено скрупульозні розрахунки й, оцінивши реальність, а також визначившись із першочерговими завданнями, Україна вийшла на суму 92 млн. доларів. Іншими словами, саме стільки, за підрахунками вітчизняних експертів, необхідно для того, щоб ВІЛ-ситуація у нас покращилася.

Глобальний фонд обговорював цю суму досить довго. Як стверджують в МОЗ, унаслідок серйозності організації, і аж ніяк не через недовіру до України в питаннях обліку та розподілу коштів. Усе якраз навпаки: для фонду ми — приклад того, як за явного дефіциту коштів вдається зробити хоч щось. Наприклад, утричі знизити показник передачі вірусу від матері до дитини. Незважаючи на те, що забезпечити вагітних ВІЛ-позитивних жінок препаратами вдалося завдяки гуманітарній допомозі, у фонді цей факт також розцінюють як позитив: залучення фінансових донорів — показник ініціативності.

Те, що самостійно вирішити проблему ВІЛ/СНІД Україна не може, зрозуміли вже давно. Наприклад, рік антиретровірусної терапії (препарати, які підтримують імунітет і таким чином подовжують життя) для пацієнта обходиться щонайменше в 1000 доларів. За гроші, передбачені в бюджеті, забезпечити медикаментами вдавалося всього 35 осіб, причому потребують препаратів за найзаниженішими оцінками близько двох тисяч. А щодо тестування на наявність вірусу, то безкоштовною ця процедура може бути лише в кількох центрах, та й то тільки у великих містах. Окрема історія з сільськими жителями. Крім того, що рівень інформованості у ВІЛ-питаннях там, м’яко кажучи, вкрай слабкий, щоб протестуватися, селянам необхідно долати десятки кілометрів. Більш того, в Україні існує лише одна лабораторія, обладнання якої дозволяє визначити ступінь порушення імунної системи та кількість вірусів у крові. Це означає, що можливість вгадати момент, коли саме ВІЛ-інфікованому варто почати приймати препарати, у громадян країни практично відсутня.

Цілком закономірно, що пункти, пов’язані з лікуванням ВІЛ-позитивних, і «відтягнуть» на себе більшу частину грошей, наданих Глобальним фондом. Як планується, тільки на забезпечення хворих антиретровірусними препаратами витратять 57 млн. доларів.

Якщо ж говорити про обіцянки України перед Фондом загалом, то підсумкові показники мають бути оптимістичними — у вузькому розумінні, звісно. Скажімо, якщо на сьогодні в Україні офіційно зареєстровано 52 тисячі ВІЛ-інфікованих, і, за прогнозами, до 2010 року ВІЛ буде в кожного десятого українця, то з допомогою грошей Фонду планують щорічно уповільнювати зростання захворюваності на 15%. Крім того, в 2004 році антиретровірусну терапію мають отримати вже 500 чоловік, а препаратами заліза забезпечать усіх вагітних ВІЛ-позитивних.

Мають намір «працювати» й із громадською думкою. Скажімо, якщо нині в 70% випадків до інфікованих ставляться з побоюванням і намагаються з ними не контактувати, то завдяки лікнепу вже наступного року цей показник знизиться на 10%. А на «фініші», тобто до 2006 року, стикатимуться з таким ставленням 40% випадків і про специфіку передачі ВІЛ знатимуть не 50% молоді, а 75%.

Словом, питання полягає лише в тому, наскільки надійні механізми, завдяки яким гроші від донорів надійдуть безпосередньо до установ, що займаються ВІЛ-інфікованими. Заради справедливості, варто сказати, що ні в Рахункової палати, ні в міжнародних організацій претензій до розподілу коштів, адресованих на боротьбу з ВІЛ/СНІД, не виникало. На відміну, скажімо, від програм із цукрового діабету та кардіології. Нині МОЗ, Український фонд із боротьби з ВІЛ/СНІД та представництво ПРООН (ці структури і є реципієнтами коштів) одностайно кажуть, що навіть долар не може «загубитися». З одного боку, про це потурбувався Глобальний фонд, який перераховує гроші траншами, забезпечує щорічну глобальну аудиторську перевірку та вимагає від України систематичного оприлюднення фінансових звітів. З іншого боку, проявила ініціативу й Україна, створивши так звану координаційну раду, до складу якої входять і самі ВІЛ- інфіковані, і громадські організації.

Загалом шанси реально покращити становище ВІЛ-інфікованих є досить переконливими.