«Міжнародні плоди» помаранчевої революції

Через кілька днів Україна святкуватиме першу річницю помаранчевої революції. Вона стала визначальною подією не лише в історії держави. Революції в Грузії, в Україні, в Киргизстані... Світові аналітики оцінювали їх як події одного ряду, пов’язані між собою. Утім, перемога помаранчевої революції ще не відбулася. Про її остаточну перемогу можна буде говорити лише тоді, коли будуть виконані по максимуму «майданні» зобов’язання. Якими були і якими можуть бути «міжнародні плоди» помаранчевої революції? Про це в коментарях закордонних експертів.

Катарина ВОЛЧУК, Бірмінгемський університет, Роман ВОЛЧУК, Університет Вулверхемптон, Велика Британія:

— Із допомогою помаранчевої революції Україна увійшла в новий етап свого розвитку, результатом якого має стати досягнення того, що вона розглядає як свою європейську долю, котра передбачає формування повноцінної демократії і членство в європейській спільноті. Однак досягнення цієї мети доволі складне через комбінацію внутрішніх і зовнішніх чинників.

У 2005 році деякі суттєві внутрішні події — політичні та економічні — привернули увагу Заходу через свою хибність. Певні кроки прем’єр-міністра Юлії Тимошенко в економічній політиці розглядалися з жахом міжнародними спостерігачами, у той час як рішення Ющенка співпрацювати з силами Януковича в його владній грі залишило гіркий присмак. Зрозуміло, країна ще має пройти період політиканства, перш ніж почуття відповідності нормі переважатиме.

Але, можливо, найбільшим розчаруванням стала міжнародна відповідь «постпомаранчевому статусу» України. І особливо це стосується реакції Європейського Союзу. Довівши свою європейську спрямованість, Україна мала високі очікування із приводу того, що ЄС нагородить її певного виду перспективою членства. Натомість ЄС продовжував ставитися до України як просто до одного із об’єктів політики «Нового сусідства» — поряд із Білоруссю, Росією і деякими північноафриканськими країнами. Зрозумiло, що стомлений деклараціями Кучми ЄС обрав у відносинах із Україною підхід «зачекати і побачити», аби оцінити, чи діятиме цього разу нове керівництво відповідно до декларацій. Наразі перспективи України на цьому західному векторі видаються доволі примарними.

Однак це було б надто негативною оцінкою міжнародних перспектив України, оскільки очевидно, що НАТО розглядає можливість членства України дуже і дуже прихильно. НАТО настільки змінилося з часів «холодної війни», що будь-які погляди про цю організацію як про агресивний блок — всього-на- всього застарілі стереотипи. Для України є критично важливим те, що Альянс залишається у значній мірі інституцією, яка визначає, «хто належить і хто не належить до західного клубу держав». Дуже позитивні заяви, які доносяться зі штаб-квартири НАТО у Брюсселі, ніби наводять на думку, що рішення щодо членства України вже прийнято і Українi слід хапатися за нього обома руками.

Для України членство в НАТО спершу стояло на другому місці порівняно з членством у ЄС. Однак держави Центральної Європи показали, що в стратегічному плані ці дві події дуже взаємопов’язані і за великим рахунком можуть розглядатися як свого роду «черга», яка полягає в тому, що членство в одній організації призводить до членства в iншій, незважаючи на будь-які формальні механізми, які пов’язують їх. Членство в НАТО таким чином слід розглядати як середньострокову ціль, а членство в ЄС — як довгострокову.

Крім доволі суттєвої проблеми внутрішньої і військової реформи, є ще три перешкоди, які Україна має подолати для того, аби досягнути членства в НАТО: по-перше, заперечення і навіть непримиренність Росії; по-друге, змішування співпраці з НАТО з внутрішньою політикою (своєрідним доказом було недавнє голосування в Верховній Раді) і велика непопулярність Альянсу на Сході і Півдні України. У найближчій перспективі це ті перешкоди, які українське керівництво має розв’язати фактично негайно. Ці проблеми можна подолати, але вони потребують значної уваги у найближчому майбутньому з застосуванням інформаційної кампанії, яка мала би проводитися з високого рівня професійністю, не такою, яку ми могли спостерігати досі.

У підсумку боротьба України за членство в західних інституціях повільно, але впевнено буде виграна. Ющенко і Україна вибороли місце в серцях Заходу. Коли Ющенко прибув до Лондона і давав прес-конференцію, то він пробудив такий рівень інтересу з боку громадськості, який можна порівняти лише з інтересом, викликаним приїздом Білла Клінтона.

Але в значній мірі вирішальним буде успішне вирішення усіх викликів — реформування, внутрішнього розподілу і російського чинника. Як тільки ці виклики будуть подолані можна буде говорити про те, що помаранчева революція принесла обіцяні «міжнародні плоди».

Александер РАР , керівник програми щодо відносин з країнами СНД у Товаристві зовнішньої політики Німеччини, Берлін:

— За допомогою помаранчевої революції Україна дійсно наблизилася до НАТО і Європейського Союзу. Заявила про себе як про можливого кандидата на вступ до цих організацій. Україна вперше за 15 років привернула до себе стільки уваги. І зараз є багато політичних сил, які готові допомагати Україні, а це вже певний успіх — моральний і політичний. Однак, на мій погляд, революція вдалася лише наполовину. Значні прорахунки полягають у тому, що насправді головні реформи, на які чекали люди, що вийшли на Майдан, не відбулися. В Україні досі немає незалежної юридичної системи, або принаймні ніхто не бореться з існуючою. У результаті зараз народ набагато менше довіряє своїм революційним лідерам. Очевидно, Україна знову повернеться до своїх «старих, добрих, сірих» часів, коли в країні існувала абсолютно патова ситуація, коли рівень економіки не зростав і Україна дедалі більше ставала не суб’єктом, а об’єктом міжнародних відносин, не зміцнюючи своєї державності. А тому я думаю, що дехто з західних політиків відчуває приховане задоволення тим, що зараз Україні не треба пропонувати вступ до Євросоюзу, сплатити який Захід не в змозі.

Марія ЛІПМАН , головний редактор журналу Pro et Contra, Москва:

— Очевидно, що інтерес і бажання підтримувати Україну у світі поступилися місцем більш настороженому ставленню. Я думаю, це пов’язано з ситуацією в економіці і розколом в революційній команді. Хоча, виходячи з публікацій деяких експертів, можна зробити висновки, що у світової спільноти з’явилися надії, пов’язані з призначенням на посаду прем’єр-міністра Юрія Єханурова. Звісно, помаранчева революція позначилася на відносинах України та Росії. Те, що український уряд зіткнувся зі значними проблемами, зокрема пов’язаними із звільненням уряду Юлії Тимошенко, ставить Росію у більш вигідне становище. Тепер у Росії існує своєрідна перевага у відносинах з Україною в порівнянні з тим часом, коли Ющенко і Тимошенко виступали в єдиному фронті. Як цим може скористатися Москва? Важко передбачити. Однак вже зараз можна передбачити, що російський чинник відіграватиме чималу роль на майбутніх парламентських виборах.

Анна ГУРСЬКА , Центр східних досліджень, Варшава:

— По-перше, те, що відбулось на Майдані рік тому, було величезною справою української нації і всіх тих, хто до цієї події причетний. Безсумнівно, відбулось піднесення українського суспільства. Відтак Україною зацікавилась міжнародна спільнота, і ця зацікавленість не зникла. Хоча дехто зараз сказав би, що вона зменшилась, однак вона існує і, напевно, знаходиться на вищому рівні, ніж була до революції. По-друге, безперечно, Європа була вражена тим, як українська нація може відстоювати свої права. І це довело, що про українців треба говорити як про зріле громадянське суспільство. А ці здобутки помаранчевої революції будуть тривалими. По-третє, помаранчева революція дала Україні можливість на офіційному рівні представити свої європейські амбіції та свою стратегічну мету — інтеграцію до світових структур. Перший час після президентських виборів в Україні був дуже корисним, аби довести, що Україна може не тільки декларувати, а й справами прагнути до реалізації власної мети. На мою думку, Україна мала шанс отримати і статус країни з ринковою економікою, і членство у Світовій організації торгівлі. Але це вимагало конкретних дій з боку офіційного Києва. Як на мене, якраз ці шанси трохи змарновано, тому що влада поставила, перш за все, не на виконання стратегічних завдань, а на більш популістські проголошення під парламентські вибори. Це було похибкою. З iншого боку, Європейський Союз зi своїми проблемами, можливо, недостатньо аналізував можливості України. Тут не так все просто, аби казати, що Україна втратила свої шанси. Ці шанси є, тому слід працювати далі.