Мода на безпритульність, або Просто подай руку
Психологи звикли називати «дітей вулиці» людьми з девіантною поведінкою, тобто з такою, що відхиляється від норми. Оскільки вона завжди знаходиться на межі між життям у рамках закону та криміналом. Звикли також описувати їхню психологію в згущених барвах. Неправильне змішування раціонального та ірраціонального зробило їхню життєву позицію неадекватною. Вони відкрито або підсвідомо не хочуть бути схожими на своїх батьків. Вони тяжіють лише до нескінченних задоволень і до володарювання над людьми. Їхній коефіцієнт інтелекту різниться з «домашніми» однолітками на 20 балів за загальноприйнятою шкалою. Категорія майбутнього у них відсутня. Лікарі, в свою чергу, приводять свої характеристики: із 25 дітей у 24 фіксуються різного роду травми центральної нервової системи, у 17-ти слабо розвинені моторні функції... Загалом же прийнято вважати, що кількість вуличних дітей майже прямо пропорційна кількості сімей із мізерним прибутком. Тобто, якби у людей було більше грошей, побачити на вулиці бродячу дитину було б дивно.
Водночас психолог Юрій Калашников вважає, що корінь зла — це саме суспільство, яке не вміє виховувати дітей. За його оцінками, життя лише 30—40% безпритульних дітей пройшло за сценарієм: батьки від безвихідності п’ють, діти — страждають. Інші ж віддають данину моді і вибирають субкультуру бродяжництва. Українських Томів Сойєрів приваблює вулиця «тим, що не напружує» і тим, що «там постійно є розваги». Як розповідає соціальний психолог, йому доводилося зустрічатися з бродягами із досить заможних сімей або просто неповних, але при цьому із цілком соціально адекватною поведінкою одного із батьків. Їх забавляло, як жалісливі громадяни ділилися з ними в парку бутербродами, як оплачували їхні катання на атракціонах. Незабаром, правда, компанія, в якій вони оберталися, змушувала красти і нюхати клей. Останнє призводило до органічних уражень мозку, і робота з ними вже була швидше парафією психіатра, ніж психолога. Повернутися ж додому, навіть при бажанні, їм було вже страшно.
Все ж починалося з простого — з майже цілодобового гуляння у дворі. До речі, за міжнародною термінологією, «вуличними» дітьми вважаються саме ті, хто більшу частину доби проводить на вулиці. У США, наприклад, контролювати «клонування» безпритульників стали жорстко. Правоохоронні органи щодня у всіх районах під час уроків влаштовували рейди по вулицях. Якщо спіймали «злочинця», який знаходився в шкільний час поза навчальним закладом, його батькам загрожував штраф досить значних розмірів..
В Україні, хоч і знають про ефективність таких радикальних заходів, цим практично не займаються. А якщо рейди і проводяться, то не з такою частотою, щоб постать людини у формі могла зашкодити прогулам. Правда, зараз у країні пройшла хвиля одноразово благодійницького ставлення до безпритульників: одягли, нагодували і пішли... Соціальні працівники переходять на новий етап роботи з вуличними дітьми, під час якого в ігровій формі навчають їх і формують у них правильну життєву позицію. Часто трапляється, що західні спеціалісти, приїжджаючи сюди навчати вітчизняних боротьбі з таким соціальним злом, як безпритульність, у результаті заявляють, що швидше їм треба вчитися у нас. Один із доказів тому — вулична соціальна робота, яку проводять міські соціальні служби. Їхні працівники приїжджають у місця масового скупчення «кочовиків», і прямо тут же останнiх консультують психологи та наркологи. І тільки якщо дитина захоче, вони її забирають із собою і оформляють у притулок. При міських соціальних службах працюють також «банки одягу», куди жителі приносять непотрібні їм теплі речі. Створюються і центри роботи з приймальними сім’ями. Як розповідають у Київській міській соціальній службі для молоді, декілька місяців тому завдяки їм сім’я усиновила семирічну дівчинку, яка близько року провела в підвалах і на вокзалах.
Правда, ентузіастів такої благородної справи у нас в Україні поки замало. Як тут говорять, гарні програми є, а просувати їх нікому. Один із критеріїв, за яким безпритульники відрізняють «гарну» людину від «поганої» — це те, як вона їх вітає. Якщо співробітники служби подають їм руку, то діти вважають, що з ними можна далі розмовляти.. У нашому ж суспільстві, як говорять самі соціальні працівники та психологи, руку подавати таким дітям не хоче ніхто. Частково тому, що всі втомилися діяти на добровільно-примусових «громадських началах» радянських часів, а частково тому, що ще чітко не сформували своє ставлення до такого роду соціальних проблем.
