«Ми все одно саджатимемо, доки їм не набридне ламати»
Існує таке поняття — «пофігізм». Хвороба доволі поширена, до того ж страшенно заразна. Ось і виходить, що «косить» вона народ, незалежно від віку, соціального статусу та розмірів гаманця. Вилікуватися хочуть одиниці, бо хвороба ця проходить спокійно та розмірено. Не обливаєшся холодним потом, ночами спокійно спиш, а головне, абсолютно байдуже, що буде завтра з тобою, з твоєю родиною, роботою — твоїм майбутнім. Поки що все добре, а завтра — «моя хата скраю», «після нас — хоч потоп», «будь що будь» (необхідне підкреслити).
На початку тижня до редакції «Дня» надiйшов лист, який вразив навіть наш не пасивний колектив. У дні, коли пофігізм вже набув статусу «чуми ХХ століття», знаходяться люди, які точно знають, що доля їхнiх дітей прямо залежить від долі країни. Ярослава Рисцова мати двох дітей; останню дитину народила нещодавно, тому весь свій час приділяє маленькому Святославу та інколи — городу. Працює лише чоловік, але вже кілька місяців йому не виплачують зарплатню. Так ось, Ярослава Рисцова написала своє коротеньке звернення до молоді і, незважаючи на фінансову скруту, за кошти сім'ї надрукувала невеличким тиражем. «Над усією Україною нависла загроза знищення, — пише вона у своєму листі до редакції. — Тому я написала звернення до молоді. Відкрила свою душу навстіж і вірила, що кожен, хто прочитає, перейметься моїми думками і сам агітуватиме за Євгена Марчука. Лише він зможе відвернути цю загрозу, бо знає, як те мафіозне кубло нівелювати. Але більшість молоді навіть читати не хоче: «Мені це не потрібно» або «Я політикою не цікавлюся»... І так гірко робиться, що наша молодь така байдужа до долі України, така рабська в неї натура. А коли почула по радіо, що на студентських виборах переміг Кучма, то хочеться підкреслити — ще й продажна. За разову стипендію заносять дамоклів меч над країною, над своїм майбутнім. Не всі такі, але, як не прикро, — більшість».
Про це звернення ще не знають у передвиборних штабах. Набрану та роздруковану в товаристві «Просвіта» листiвку молода жiнка роздає перехожим, коли йде гуляти з тримісячним сином. Кореспондент «Дня» зустрівся з Ярославою В'ячеславівною.
— Пані Ярославо, що вас наштовхнуло на думку видрукувати цю листівку?
— Життя. Я відважилася народити двох хлопців, щоб нашому роду не було переводу. Але ж яка байдужість iз боку держави! Ми одержуємо допомогу як малозабезпечена родина. Сім гривень! Як вижити? А влада розкошує! Тільки Євген Кирилович здатен навести порядок у цій державі. Тому я й закликаю голосувати лише за нього.
— Ви очолюєте екологічне товариство «Україна-сад». Це професійне захоплення чи покликання? Чим займається товариство?
— Ми просто працюємо. Саджаємо дерева, чистимо джерела. Я вважаю, що за природу агітувати нічого, їй просто треба допомагати. Природі й людям. Коли ми збираємося в «Просвіті», що на вулиці Сумській, 44, то найперше ділимося досвідом, як що треба вирощувати, обмінюємося насінням та саджанцями. Ми всі хочемо, щоб Україна стала квітучим садом, щоб будь-яка людина могла зірвати яблуко на вулиці, щоб усього, що дає земля, у кожного було вдосталь.
Ні, я не ботанік, не біолог. У нас сім'я дуже міська, потягу до землі не було. Батько — письменник і художник, гончар, народний майстер. Мама — письменниця. Та їх у Харкові добре знають: В'ячеслав Рисцов і Валентина Овод. Я працювала художником-оформлювачем, а тепер от дітей доглядаю. А увесь вільний час — або в Солоницівці на дачі, або в місті пораємося з друзями по товариству. Розчистили джерело на Олексіївці, а в парку політехнічного університету на схилі розбили клумбу, посадили декоративні кущі, квіти...
— Здається, наше суспільство не дуже цінує таке подвижництво.
— Так! На клумбі квіти вирвали, кущі поламали. Але ми все одно саджатимемо, доки їм не набридне ламати. Це потрібно робити. А нашу дачу тричі грабували, гусей покрали, собаку зарубали. Та ми з чоловіком не полишаємо село. По-перше, овочі для сім'ї звідти, по-друге, це була покинута й захаращена садиба. Я працювала там навіть на останньому місяці вагітності. Зате тепер це чудовий куточок — «Місячна долина» — є згадка про таку романтичну місцевість у мого улюбленого письменника Джека Лондона.
— Повернімося до листівки. Люди ви небагаті, а видавнича діяльність вимагає видатків. Це, безперечно, викликає деякі запитання. Либонь і вас уже питали про зиск від цієї справи, скільки на тому вдалося заробити?
— Загалом, мої знайомі не питають, бо знають мене. А малознайомим я пояснюю, що друзі Євгена Кириловича агітують за нього не за гроші. Вирішується доля України, тут вже не до меркантильності.
— Ви не боїтеся?
— Чому ж. Страшно. Якось вночі неподалік від дому незнайомці побили мою маму. Це не випадкова була пригода, бо мама далека від бізнесу, а займається політикою. Не всім вона подобається, особливо харківським космополітам, що при владі. Та я затята — коли на мене тиснуть, я ще більше впираюся. Колись торгувала квітами на базарі. Наїхали рекетири, вимагали грошей. Не дала. Так вони погрожували, обіцяли голову відтяти й на клумбі посадити. А я не здалася. І тепер здаватися не збираюся.
— Щасти Вам!
А ось сам текст листівки, яку вже читали харків'яни.
ЗВЕРНЕННЯ ДО МОЛОДІ
Дорогі юнаки та дівчата!
Від молоді залежить доля України, доля моїх дітей. Скоро й ви будете батьками та матусями і я не хочу, щоб ви зазнали стільки горя й труднощів, як ті, хто відважився народити дитятко. Коли я почула, що українська нація вимирає, то вирішила будь-що народити другу дитину, щоб козацькому роду не було переводу. Відкинула дискотеки, розваги, завела город, вмію готувати, шити. Чоловік мій теж не ледар. Та, думала, й держава допоможе, коли важко буде. І як ми помилилися: з кожним днем жити все тяжче.
Нашому Святославчику третій місяць, старший син — школяр. Коли нам як малозабезпеченій сім'ї призначили допомогу 7 гривень, мені стало страшно. Як же вижити з двома дітьми? Чоловікові місяцями не виплачують зарплатні, яку інколи вдається взяти здороженими продуктами. За квартиру не плачено, а квартплата росте, так і чекай, що виженуть на вулицю, бо не приватизована й досі. А щодо грошей, то й на хліб не завжди є. В дачу вкладали сили, та нас тричі обкрадали. І розпач бере — скільки не роби, панує злодійство й захисту від держави нема. Чому це так? Чому в країні, де найбагатші чорноземи, така бідність, з такою споконвіків високою українською мораллю така бездуховність, розпуста, наркоманія, грабіжництво? Колись поважні люди риються на смітниках, довкола старці, безпритульні діти. А як живуть хворі, інваліди, пенсіонери, багатодітні? Серце болить за них. А вищі ешелони влади розкошують, жирують, нагороджують один одного орденами, машинами. Дехто каже, — «Кучма хороший, бо нема війни». Але ж це завдяки не Кучмі, а нашому терплячому народові. Але дітей народжувати люди бояться. Хіба ж це не знищення нації? Може він, як людина і хороший, але як Президент він у полоні олігархів. Його режим несе згубу Україні.
Раніше я й думати не могла про таке звернення, політикою не займалася, а тепер, коли я відчула загрозу для своїх дітей, я зрозуміла: не можна мовчати. Я вивчила всі програми кандидатів у Президенти, цікавлюсь, що то за люди, і моє материнське серце мені підказує, що надія лише на Євгена Кириловича Марчука. Тільки він наведе порядок в Україні, припинить грабіжництво, корупцію, розгул державної мафії, наругу над духовністю, що нинішньому Президентові аж ніяк не під силу.
Євген Марчук працював в уряді, в органах, знає, що робиться вгорі й унизу, хто чим дихає і як з ними боротися. Він дав Слово і його виконає, бо він Генерал, український Вашингтон, розумна, врівноважена людина, Спаситель України. Я твердо вірю, коли ми всі проголосуємо за Євгена Кириловича Марчука, ми станемо дійсно європейським народом, житимемо щасливо й заможно, і розквітне наша багатостраждальна Україна.
Ярослава РИСЦОВА,
голова екологічного товариства «Україна-сад»,
член харківської «Просвіти»
