А на Марсі наша вишня зацвіте

 І ці правила гри вироблено не лише у штабі ВПС (де ми хвилин на 20 зустрілися з командувачем, заступником міністра оборони України генерал-полковником Володимиром Антонцем), а головним чином — у діючих частинах. Саме діючих, всупереч існуючій думці про просте виживання. Тут реально й регулярно літають усі — й Антонець, і його заступник Віктор Стрельников, і «наймолодші» офіцери бойових частин. Людям, багатим духовно та фізично, вдається, всупереч всім економічним та політичним негараздам, тримати на висоті престиж і марку вітчизняних Військово-повітряних сил завдяки тому, що в нашій рубриці ми називаємо фанатичним дивацтвом.

Але саме тому, що труднощів у їхньому неспокійному господарстві (пригадаймо кіношедеври наших батьків!) не менше, ніж учора, вже сьогодні вони реально наближають краще завтра. Скрізь би так уміли відпочивати в спорті, в змаганнях із такими ж за віком і професією! Сам випробував на собі рівень фізпідготовки 50-річних генералів і старших офіцерів, відігравши в захисті редакційної команди «Доброго ранку, Україно!» проти збірної штабу ВПС! До речі, про роки. Саме тут, у вінницькому центрі, вам зможуть визначити точний біологічний вік — найважливіший параметр для пілотів. Але не тільки для них. Адже й будь-якому спортсменові допоможуть визначити оптимально ефективні дні у змагальному й тренувальному циклі.

...Петро Мельник частенько «упускає можливість» з’їздити до Києва, потусуватися в колі медичного й спортивного начальства. Він цілеспрямовано працює. І працює санаторій на березі Південного Бугу, оздоровлюючи сотні «чорнобильських дітей», льотчиків, їхніх рідних і близьких, спортсменів вищої категорії. Адже Петро Степанович вже планує сформувати Центр олімпійської реабілітації й підготовки. Скажу лише, що на таку базу попит буде не тільки в Україні, що також враховується. Концентрація прекрасних практиків (а лікарі-льотчики активно співпрацюють із науковцями тутешнього медуніверситету імені Пирогова) — одна з головних запорук того, що Вінниця стане столицею вітчизняної авіації та космонавтики.

Ось так — непомітно для багатьох київських начальників. Та й добре, що непомітно — адже допомагати не допомагають, а помітять — почнуть активно заважати, не розуміючи, як це можна: заробляти гроші на розвиток бази без їхнього відома (а з їхнього некомпетентного відома, навряд чи хоч копійка спрацює на майбутнє). Ну, а для нас з Вами, мій читачу, навіть короткого побачення з тими, на кому тримаються «крила Батьківщини», досить, аби пересвідчитися: нас не так вже й просто змусити животіти в сірості, в убогості, в недоумкуватості. Нам подавай нашу кисло-солодку вишню-шпанку не десь, а на Марсі!

 Люди в нас такі. Не гріх їх уміти слухати, й розуміти почуте...

Вінниця—Київ