На шляху до капеланства
Зараз у Києві проходить V Міжнародна християнсько-військова конференція під назвою «Християнсько-військовий рух та душпастирська опіка військовослужбовців в Україні». У конференції взяли участь духовні особи кількох християнських церков і конфесій, а також представники Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ, Державної прикордонної служби, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та інших державних інституцій. Активну роль у організації конференції брав Держкомітет у справах релігій КМ України, Всеукраїнська громадська організація «Об’єднання християн-військовослужбовців України» та Всеукраїнське міжконфесійне релігійне християнсько-військове братство. Статут міжнародної конференції надали гості з-за кордону — з США, Канади, Німеччини, Великої Британії та Росії.
На конференції жваво обговорювалися різні аспекти однієї проблеми — душпастирської службі людей церкви у військових підрозділах різних родів військ і різних міністерств та відомств. Розмови на цю тему ведуться вже багато років, однак до повного вирішення всіх причетних до цього питань, мабуть, ще далеко. Між тим, співпраця Церкви та держави має в України довгу історію. Так, «Повість временних літ» під 1111 роком розповідає, як руські князі рушили на половців: «Попереду війська їхав князь Володимир і наказав попам співати тропарі і кондаки хреста чесного і канон Богородиці … І спасіння Бог дав для людей своїх».
Сьогодні як військові, так і духовні люди намагаються відновити тисячолітню традицію. Це тим більш актуально, що постійно збільшується частка віруючих солдатiв та офіцерів. Президент Всеукраїнського міжконфесійного релігійного християнсько-військового братства Сергій Лисенко наголосив на тому, що потреби військових у церкві мають різні витоки, такі, насамперед, як відсутність чіткої патріотичної парадигми та бажання заповнити духовний вакуум. Не останню роль грає й той фактор, що сьогодні релігійна форма свідомості вважається в суспільстві престижною, що перекинулося також на армію.
Попри те, однак, що інститут капеланства так чи інакше, але розвивається і вже займає помітне місце в армії, його духовний і виховний потенціали досі не використано. Насамперед з тієї причини, що досі повністю відсутня нормативна база, уставні обов’язки як військових, так і духовних людей у процесах співпраці. Не відбита така взаємодія також в уставі, що не тільки гальмує, а іноді й спотворює саму ідею капеланства. Адже бувають випадки, коли, за відсутністю уставної регламентації, все вирішують конфесійні преференції вищих чинів: вони відкрито сприяють присутності в своїх підрозділах якоїсь однієї церкви, а решту суворо забороняють. Що, звичайно, створює атмосферу конфліктів, напруження. Буває й гірше, коли високі чини, повністю байдужі до віри, керуються в своєму виборі виключно політичними чинниками, тоді як самі, за словами архієпископа Львівського й Галицького Августина, й «Вірую» не знають.
Головні проблеми душпастирства визначив у своєму виступі голова Держкомітету в справах релігій п. Бондаренко. За його словами, два такі дуже важливі суспільні інститути, як армія та церква, обов’язково повинні нормально співпрацювати, тим більше, що рівень релігійності в країні зростає (сьогодні в Україні зареєстровано майже 30 тисяч релігійних організацій), — духовне обличчя суспільства радикально змінюється. Але настрої політичної еліти неоднозначні: багато хто з них вважає, що Церква та держава не повинні контактувати й співпрацювати, тим більше, що колишні форми співпраці давно втрачені. Неабияк ускладнюють взаємодію армії та церкви міжконфесійні напруження, які мають місце в сучасному церковному житті країни. Попри все, однак, деякі церкви, наприклад УПЦ, зайняли, за словами п. Бондаренка, вельми активну позицію та знаходять форми та методи успішної роботи з військовими. Це участь в урочистостях, освячення храмів, духовна опіка новобранців тощо.
На думку голови Держкомрелігій, сьогодні найбільш нагальною задачею є створення правового поля, формулювання та прийняття відповідних критеріїв і рекомендацій для сфери національно-патріотичного виховання військовослужбовців на засадах традиційних християнських цінностей.
Варто відзначити, що сьогодні в душпастирській праці в армії беруть участь тільки деякі християнські церкви. Це православні, греко-католики, римо-католики, баптисти, п’ятидесятники, адвентисти Сьомого дня, українські лютерани. У своїй співпраці вони стараються спиратися на слова блаженного Августина: «У головному — єдність, у другорядному — свобода та в усьому — любов». Це, звичайно, вельми зворушливо, зважаючи на гострі міжконфесійні протиріччя, однак не треба забувати, що армія складається з прихильників майже всіх існуючих у країні конфесій, і не тільки християнських. На жаль, ця сторона проблеми обговорювалася на конференції недостатньо конкретно. Що вельми небезпечно, тим більше, що між різними церквами немає згоди й стосовно методів роботи духовенства в армії.
Дехто вважає, що майбутній закон про душпастирську службу в армії повинен визначити місце капеланів у військових структурах — їхні чини, обов’язки, заробітну плату. На думку інших учасників конференції, такий підхід позбавить духовенство незалежності, зробить його слухняною частиною офіцерського складу, чимось на зразок колишнього політрука, обов’язком якого є виконання наказів командування. Таку думку висловив, зокрема, представник УПЦ КП протоієрей Димитрій Садов’як, проректор Київської духовної академії, доктор теології. Він зробив акцент також на тому, що армія не повинна стати цариною прозелітизму — полем «боротьби між церквами за душі». Особливо в тому випадку, коли деякі церкви зовсім не зацікавлені в патріотичному вихованні військових, тоді як «народ і церква мають бути в єдності».
Підсумовуючи, можна сказати, що Церква та держава в проблемах капеланства пройшли ще тільки частину довгого шляху назустріч одна одній. Це зрозуміло: дуже нелегко налагоджувати духовну місію церков за умови повної відсутності відповідної законодавчої бази, яка б повністю враховувала основні положення Конституції Україні стосовно свободи совісті. Зокрема, те, що «кожен має право на свободу світогляду та віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної. Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, до навчання релігії». Все це повинно прямо стосуватися кожного солдата.
Ще однією перепоною нормальної співпраці між військовими та людьми церкви є, безумовно, також недостатнє фінансування військових сил, адже капеланство потребує фінансування — на спорудження храмів, на духовну літературу, на відповідну підготовку офіцерів, а також — на платню самим капеланам та облаштування їхніх сімей. Неабияким стримуючим фактором є й гострі міжцерковні конфлікти, які все ще існують у нашому суспільстві. Військові, командування аж ніяк не бажають переносити ці конфлікти в армію.
