Народження громадянина

Останні події в Україні змушують задуматись і визначитись із педагогічною позицією школи та батьків. Останнім часом лунає все більше звинувачень у тому, що дітей та молодь нібито виводять на вулицю й використовують у політичних цілях. «День» запропонував доктору педагогічних наук, професору Ользі Сухомлинській (до речі, доньці великого педагога) поділитися своїми міркуваннями з цього приводу.

— З якого віку, на вашу думку, можна розпочинати виховання громадянської позиції?

— Саме з того моменту, коли дитина починає відчувати себе громадянином. Дитина (за міжнародним визначенням, це людина до 18 років) від народження до становлення дорослої особистості у своєму розвитку проходить певний шлях. Саме про це йдеться в книзі мого батька «Народження громадянина», яку він написав ще в 60-х роках минулого століття. У ній він розглядає всі складнощі становлення особистості у підлітковому віці, бо саме на цій сходинці розвитку людини й відбувається народження громадянина. Як дитинка у два-три рочки починає відокремлювати себе від оточуючого середовища, так і в підлітків (це у віці десь 13- 15-ти років) в якийсь момент з’являється відчуття себе як частинки спільноти — відбувається народження громадянина, пробуджується громадянська самосвідомість. І це дуже складний процес, у ньому багато суперечливого. У цей час дитина намагається дистанціювати себе від батьків, знайти особисту позицію в житті. Підліток ніби приміряється до ситуації, що складається навколо нього. І тут величезне значення має офіційна, як кажуть, формальна освіта. Йдеться саме про зміст освіти, коли через позицію вчителя дитина долучається до певних цінностей.

Навіть за радянських часів школа ніколи не була поза політикою. Десятирічних третьокласників приймали в піонери — і це вже було залученням до політичного життя. Інша річ, що вибору не було, бо в країні панувала лише єдина ідеологія. І це вважалося нормальним. У перші роки незалежності чітко прозвучала теза: «Школа — поза політикою». Малася на увазі заборона здійснення політико-ідеологічного виховання, притаманного радянській епосі. Але хочемо ми цього чи ні, а процес народження громадянина припадає саме на шкільні роки, і школі залишатись осторонь цього процесу просто неможливо. Йдеться про правову освіту, а також ознайомлення дитини з її правами та обов’язками. Велике значення має й вивчення власної історії, літератури, мови — дитина має знати й минуле свого народу, й міркувати над його майбутнім.

— Як батькам та вчителям трактувати підліткам події сьогодення?

— Я вважаю, що ми маємо показувати різні погляди, знайомити з різними позиціями. Я бачу, що мій 13-річний онук вже заполітизований, до речі — не школою, а батьками, які мають власну думку щодо політичних подій. Якщо ми хочемо керувати становленням особистості школярів, чи принаймні відслідковувати вплив політичних поглядів на дітей, то маємо обговорювати з ними правові, морально-етичні оцінки дій різних угруповань та партій. Я думаю, що потрібні диспути саме в стінах школи — зараз існує багато інтерактивних методів навчання, придатних для такого роду роботи. Я вважаю, що не треба ухилятися й говорити, що ви ще малі для політичних розмов. Адже громадянин народжується саме в підлітковому віці, й діти хочуть все знати. Ми ж не маємо права ростити їх у вакуумі, бо інакше у 18 років вони не будуть підготовлені до самостійного життя в суспільстві.

Я думаю, що треба не тільки подавати різні позиції, різні погляди, а й вчити сприймати іншу позицію, іншу думку, якщо вона й не співпадає з твоєю власною. До речі — треба як навчати виробляти власну думку, так і вчити її захищати. Підростаючий громадянин має розуміти, що саме говорить, розуміти, що він відповідає за свої слова і що він повинен вміти чітко формулювати власну думку. Якщо ми йдемо до демократичного, плюралістичного, толерантного суспільства, то наші діти теж мають право на свій голос, право відстоювати свої переконання.

— Як ви можете пояснити таку високу активність молоді у політичних подіях?

— Я думаю, що пробудження активності молоді, яке ми зараз всі спостерігаємо, — це певною мірою й результат сучасної шкільної освіти та виховання. Впродовж останніх десяти років проблеми громадянської освіти та громадянського виховання були в центрі уваги нашої української педагогіки. Розроблено варіанти підручників та посібників iз громадянської освіти та практичного права як для учнів, так і для вчителів. Курс громадянської освіти або громадянознавства школи мають право включати в навчальний план за своїм бажанням. Поза таким курсом дуже багато матеріалу громадянського звучання є й у курсах iз історії, а також у спеціальному курсі з правознавства. Хоча й цей курс, на мій погляд, занадто затеоретизований, схожий на академічне видання та недостатньо пов’язаний із життям. Потрібні підручники з практичного права, права повсякденного життя. Навіть маленькі діти мають знати, як відстоювати свої права в магазині або на пошті, в будь-яких закладах та установах. У цьому аспекті цікавий досвід напрацьовано громадською організацією «Доба», яка об’єднує вчителів історії. Вона щорічно проводить всеукраїнський конкурс громадських проектів, в яких діти на практиці реалізовують свою громадянську позицію. Учасники цих конкурсів намагаються зробити оточуюче їх життя кращим за рахунок поєднання їхніх особистих зусиль та залучення можливостей місцевого державного управління. Таким чином вони вчаться взаємодіяти з владою. Також в Україні працюють і різні дискусійні клуби для молоді.

— Як щодо надійності механізму захисту прав громадян в Україні?

— Є певне протиріччя між тим, що ми формуємо — громадянську самосвідомість, громадянську відповідальність, — і тією ситуацією, що склалася в країні. Якби все було нормально, тобто прозоро й демократично, то не сталося б такого вибуху почуттів у тих, кого вже встигли за роки незалежності навчити грати за правилами, поводитись у рамках правового поля. Наша молодь — це вже європейці, вони відкриті світу — не зациклені й не заангажовані. Вони спілкуються зі світом на рівних — через iнтернет, подорожі за кордон... Сьогодні ж стикнулися два світогляди — залишкові принципи напівтоталітарного суспільства, в якому ми ще продовжуємо жити, й намагання молоді вийти за ці рамки.