Найкраща!

Руслана Лижичко завоювала в Стамбулі Гран-прі «Євробачення-2004», і наступний, ювілейний, 50-й Міжнародний конкурс пройде в Києві.

Безсонна ніч із суботи на неділю надовго запам’ятається українцям. Кожного, хто дивився телетрансляцію на УТ-1 із Туреччини, переповнював шквал емоцій. Це також дефіцитне в наш час почуття гордості за країну і радість за Руслану, яка зуміла в напруженій боротьбі довести, що вона — краща співачка! Лижичко отримала 280 балів, обійшовши конкурсанта з Сербії і Чорногорії, який посів друге місце, на 17 балів і представника Греції (третє місце) на 28 балів. Переконлива перемога! Свої голоси Руслані віддали мільйони телеглядачів (а фінал дивилися 170 мільйонів європейців), і всі, за винятком Швейцарії, країни Європи голосували телефоном за Україну. Знаменно, що вищу оцінку (12 балів) Лижичко отримала завдяки голосам телеглядачів із Ісландії, Естонії, Литви, Латвії, Польщі, Ізраїлю, Росії та Туреччини (за умовами конкурсу, європейці не мали права голосувати за «своїх»). Високо (8—10 балів) оцінили Руслану шведи, словенці, португальці... Тепер Європа, завдяки яскравому та темпераментному виступу Руслани, може танцювати під гуцульські «Дикі танці».

На «Євробаченні» Україна виступала вдруге. Минулого року вікно в пісенну Європу «рубав» Олександр Пономарьов, який посів, на жаль, 14-е місце. Але досвід колеги виявився важливим і корисним для Руслани. Тепер ми перші! Маленька, худенька, голосиста і талановита Лижичко показала: українське — означає конкурентне в Європі.

Ми вірили в перемогу Руслани, але дуже переживали, чи отримає наша співачка нагороду. Адже не таємниця, що в останні роки на адресу оргкомітету «Євробачення» надходила маса нарікань через зайву заполітизованість конкурсу. Наприклад, перемога присуджувалася представникам тих країн, які вступали до Євросоюзу. Конкурс замість свята перетворювався на політреверанс. Цього року було змінено умови «Євробачення». Роль журі звелася до мінімуму, симпатії глядачів вийшли на перше місце. Руслані довелося пройти відбірний тур, а потім виступати в фіналі. Енергійні гуцульські мотиви «Диких танців», з яскравим аранжуванням не залишили байдужими європейців. Співачка зуміла зібратися, не звертати уваги на технічні труднощі (сцена стамбульської «Абді Іпекчи Арени» погано озвучувалася, про це говорили багато хто з учасників) і видати такий драйв, що після її виступу стало зрозуміло: Лижичко лідер цього пісенного форуму. Україна голосно заявила про себе, діставши підтримку не в чиновницьких кабінетах, а в серцях звичайних європейців.

За правилами конкурсу, який проходив у 49-й раз, наступною столицею «Євробачення» стане країна-переможниця. В оргкомітеті конкурсу повідомили, що на участь у ювілейному, 50-му «Євробаченні» вже надійшли заявки з багатьох країн. Про бажання співати разом із європейцями заявили Єгипет, Йорданія, Південноафриканська республіка, Японія і США.

«Я щаслива! Дякую всім, хто в мене вірив, допомагав і тим глядачам з різних країн, які віддали свої голоси за «Дикі танці», — сказала Руслана кореспондентові «Дня» телефоном. — Моя перемога на «Євробаченні» — це перемога всієї України. Я лише одна маленька ланка і вірю, що наша країна вийде на широкий європейський простір. Україна починає рухатися вперед. У нас велика історія і культура. Ми повинні швидше розпрямити плечі й виявити свій потенціал. Багато хто з журналістів запитував, а що буде завтра? Повірте, корони на моїй голові немає. Я залишилася колишньою. Ще більше працюватиму, записуватиму пісні, виступатиму з концертами, обов’язково поїду в гастрольний тур Європою. Хочу, щоб нашу музику взнало якомога більше слухачів. Вже розпочато переговори про проведення конкурсу в Києві. Я впевнена, що «Євробачення-2005» Україна проведе на найвищому рівні».

Відразу ж після оголошення результатів, співачку привітав Президент України Леонід Кучма: «Ви подарували мільйонам українців незабутній вечір. Ви примножили славу нашої країни!»

«Перемога Руслани — приклад для цілого покоління молодих українців, що коли багато й наполегливо працювати, то обов’язково доб’єшся успіху, — впевнений генеральний директор ICTV Олександр Богуцький. — У мене конкурс залишив двоїсте враження. На ньому відзначають найкращу пісню, а не виконавця. Руслана показала прекрасний результат, а ось цікавих пісень, на жаль, ми почули небагато. «Дикі танці» співачка написала разом із Олександром Ксенофонтовим (продюсер і чоловік Лижичко) — і мене радує, що їхню роботу високо оцінили європейці. Вони молодці, прекрасна творча родина! Я впевнений, вони разом ще не раз нас порадують своїми успіхами. Завдяки перемозі Руслани мільйони людей довідалися про Україну. А Лижичко, як брати Клички і Шевченко, продовжила позитивну лінію нашої країни. Минулого року в Ризі Олександр Пономарьов першим із українців відчинив двері на «Євробачення», а Руслана впевнено ввійшла в цей пісенний європейський дім».

«У Туреччині Руслану порівнювали зі знаменитою нашою співвітчизницею Роксоланою, — сказав президент Національної телекомпанії України Олександр Савенко. — Вона стала улюбленицею не лише стамбульців, але й гостей конкурсу, туристів. Варто було нашій співачці де-небудь з’явитися, і скрізь її оточувала маса шанувальників. Їй бажали перемоги, і вона не розчарувала своїм виступом. Сьогодні Україна — перша країна Європи. Це фантастика! Для позитивного іміджу нашої країни Руслана зробила більше, аніж десяток міністерств і відомств. Після оголошення підсумків конкурсу українську делегацію буквально розривали на шматочки. Зарубіжні журналісти прохали детальніше розповісти про Лижичко. На «Євробаченні» були присутні представники багатьох іноземних звукозаписуючих компаній, продюсери. Руслані вже надійшли цікаві пропозиції виступити з гастролями, на ТБ, радіо. А наша співачка своєю чергою запросила всіх приїхати до Києва на «Євробачення- 2005». Часу на підготовку наступного конкурсу мало, але я впевнений, що ми проведемо пісенний форум не гірше, аніж у Латвії та Туреччині».

«Для всіх нас це була неймовірна ніч, — признався композитор Геннадій Татарченко. — Навіть від екрана телевізора йшла могутня енергетика, щойно на сцену вийшла Руслана. Вона блискуче виступила. Її перемога — це прорив до Європи. Молодець! Майже до ранку ми з колегами по естрадному цеху телефонували один до одного. Багато друзів із різних районів говорили, що фани Лижичко навіть феєрверки на її честь запускали».

«Я пишаюся, що живу в Україні, а за Руслану переживав ще більше, аніж за себе на «Євробаченні-2003», — не приховував свого хвилювання співак Олександр Пономарьов. — Щоб не налякати удачу навіть не голився з 12 травня. З усіх учасників конкурсу Руслана виділялася. Вона показала міні- виставу за назвою «Дикі танці». Я коли подивився фінальну репетицію, то зателефонував до Стамбула й порадив Руслані: трохи менше рухатися сценою — погано виставлений режисером трансляції звук змазував картину. Вона прислухалася і, якщо порівнювати виступи 12 і 15 травня, то фінал вийшов більш удалим.

Незважаючи на технічні «ляпи» турецьких телевізійників нашу Руслану гідно оцінили слухачі, і вона отримала головну нагороду «Євробачення». Утерла носа скептикам, отримавши 280 балів із 420 можливих».

«Зарубіжні політики дали зрозуміти Україні, що не скоро її приймуть до Євросоюзу, а Руслана показала, що нічого неможливого немає, — сказала співачка Марія Бурмака. — Наша країна, зі своїм потенціалом, в особі тендітної Лижичко, довела, що Україна не просто європейська держава, а одна з кращих».

В Україні ще не провадилися конкурси такого високого рівня, як Євробачення. Форум «Євробачення» — почесна і досить клопітка місія. І хоча країна-переможниця отримує з фонду оргкомітету конкурсу 5 мільйонів швейцарських франків, але, як показує практика, ця сума є недостатньою для покриття всіх витрат. Україні доведеться споруджувати (або реконструювати) спеціальну концертну залу, приймати цілу армію представників зарубіжних ЗМІ, гостей і учасників конкурсу. Проте, це вже справа держави. Руслана свою справу зробила: українська перемога стала топ-новиною в європейських та світових ЗМІ, а Україна й Київ отримали блискучий шанс показати себе 2005-го року.

Один у полі

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»:

— Є в Україні цікавий музичний гурт «Танок на майдані Конго». І є в нього пісенька «Уроки української». Гарна пісенька, з іронією.

Чомусь саме вона пригадалась мені, коли я дивився трансляцію на першому каналі фіналу Євробачення. Думаю, багато українців у той час робили те саме. Адже у фінал (все таки!) вийшла наша Руслана. І вона давала зрозуміти, що налаштована на перемогу.

Хоча… Більшість українських ЗМІ якщо не явно, то приховано демонстрували скепсис. Ну, де там якійсь україномовній співачці перемогти та ще й на Євробаченні. Ось розкручений російський дует «Тату» в минулому році і той опинився на другому місці.

Руслану фактично не було чути на українському радіо, телебаченні. На фоні попсової російської «класики», яка просто переповнила наш ефір, Руслана губилася. І це, незважаючи на те, що її альбом «Дикі танці» отримав уперше в Україні «платиновий диск».

Скажете: прикра випадковість, недооцінка. Облиште! «Інформаційний простір» України (чомусь не повертається язик назвати його українським) аж ніяк не налаштований позитивно до цієї співачки. Пригадайте хоча б події річної давності, коли наші ЗМІ смакували інформацію про те, що «гуцули проти Руслани». Мовляв, вона образила їх своїми «Дикими танцями».

Я, звісно, не виключаю, що якомусь традиціоналісту й любителю автентичності не сподобалось, як Руслана осучаснила гуцульський фольклор. Не виключаю, що йому захотілося висловити свої міркування. Але чи це подія, яку варто смакувати й роздувати? І зараз доводиться зустрічати людей з дуже приблизними уявленнями про гуцульський фольклор, які «Диких танців» не чули, але які, тим не менше, свято переконані в тому, що «гуцули на Руслану ображаються».

Або візьмемо ще один скандал, коли намагалися піддати сумніву те, що «Дикі танці» є першим в Україні «платиновим альбомом».

І все ж спроби скомпрометувати Руслану не вдалися. Зате її успішно ігнорували.

Та повернемося до трансляції фіналу Євробачення на першому каналі. Передусім хочеться звернути увагу на позакадрові коментарі. З них ми мало що довідалися про співаків, які виступали. Зате почули різноманітні розмірковування; наприклад, чому таку дивну назву має Македонська держава. Але Бог з ними, тими мудруваннями. Варто було послухати, якою мовою вони велися. Постійні «е» замість пауз, незграбні намагання підлаштуватися під молодіжний сленг, вульгарні фрази типу того, що Великобританія на минулому конкурсі Євробачення «пролетіла, як фанера над Стамбулом». Іноді просто виникало бажання вимкнути телевізор.

Та це лише квіточки. Ягідки були на прямому ефірі, який відбувся після закінчення трансляції фіналу. Не обійшлося тут без технічних неполадок. Деякий час ніяк не могли налагодити прямий зв’язок зі Стамбулом. При цьому «технічні муки» чудово демонструвалися в прямому ефірі.. Не треба говорити, що коли нарешті вдалося зв’язатися зі Стамбулом й побачити вживу Руслану, яка заспівала «Ще не вмерла Україна», ефект від цього значною мірою був «змазаний».

Дехто з учасників прямого ефіру навіть не спромігся заговорити українською. Хоча за статусом цій людині варто було б оволодіти державною мовою.

Та не будемо зважати на «дрібниці». Подумаєш, не спрацювала техніка. Або хтось із керівників Першого національного не хоче (чи не вміє?) розмовляти державною мовою. У нас і не таке трапляється.

Звісно, згадали про Руслану. Але якось дивно. Принаймні, в мене склалося враження, що багато хто з них не чекав на перемогу співачки. Із самого початку мова зайшла про те, що наступного року Україні доведеться проводити в себе конкурс Євробачення, а ми ж до цього не готові — і зали підходящої в нас немає, і того, і сього. Здавалося б, радіти треба і дякувати Руслані, що п’ятидесятий (ювілейний!) конкурс Євробачення пройде в нас, в Україні. Так ні, ми бідкаємося. Щоправда, десь у кінці прямого ефіру нас заспокоїли. Мовляв, керівництво відповідне приміщення для конкурсу побудує.

Після бідкання зайшла мова вже безпосередньо про Руслану. Почали її хвалити. Але якось казенно. Мовляв, молодець Руслана, попрацювала краще наших чиновників і підняла імідж України в Європі. А то дехто з керівництва Євросоюзу засумнівався, чи Європа ми.

Ну, а потім почалося: ми, мовляв, такі раді, такі раді… В Олександра Пономарьова, минулорічного українського героя Євробачення, взагалі з тої радості забракло слів. Був, правда, один виступ, де спостерігалося намагання об’єктивно проаналізувати феномен Руслани. Але ж один у полі не воїн.

Швидко минула ніч після фіналу. Вранці, в неділю ввімкнув я телевізор і побачив до болю знайомих «кроликів», колишніх «джентльменів» та інших «звьозд» і «звьоздочок». Ефемки транслювали «форматну» російськомовну попсу. Руслану було не видно і не чути.

Тоді з «рідних» каналів переключився я на канал євроновин. Там нарешті її й побачив.

Можливо, все таки ще не вмерла Україна!

Хоч щоб там казали брюссельські бюрократи...

Галина АЛЕКСАНДРОВА, Маріуполь:

— Без офіційних червоних днів у календарі, без круглих дат і ювілеїв минулий уїк-енд в Україні став по-справжньому святковим. Велике свято подарували мільйонам українців Руслана та її друзі, всі, хто готував сходження української пісні на найвищу точку європейського визнання. Браво, Руслано! Спасибі та низький уклін! Що може бути приємнішим, яка радість може бути більшою, ніж радість за свою країну! Саме такими почуттями радості та гордості за Україну розквітали серця українців. Руслана допомогла громадянам України зійти на вершину й помилуватися з неї красою та величчю своєї землі.

Руслана продемонструвала всьому світові, що Україна і є Європа, хоч би що там казали брюссельські бюрократи й київські євроскептики. Якщо хтось і сумнівається в європейських витоках українського народу та української державності, так це політики із совковою ментальністю, які не знають, куди їм іти й до кого притулитися у пошуках особистих інтересів. Сьогодні національні інтереси України відстоюють не політики, які здебільшого плюндрують імідж країни, а такі особистості в царині культури та спорту, як Руслана, брати Клички, Яна Клочкова, Андрій Шевченко. Блискучий виступ Руслани на конкурсі Євробачення — це ще одне яскраве підтвердження тому, що українська культура завжди була та є європейською, що українські перлини народної музики та мистецтва невмирущі. Цікаво, якими рейтингами тепер виправдовуватимуться телеканали, які навіть у дні конкурсу Євробачення продовжували пропагувати далеко не найкращі зразки російського шоу-бізнесу. Панове, змініть свою заїжджену платівку, бо це вже не смішно.

Після перемоги Руслани, яку вона назвала перемогою України, світ побачив, що в Україні не тільки географічний центр Європи, а й центр музичної культури.

Особистий подвиг

Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик:

— По-перше, говорячи про перемогу України на Євробаченні, треба розрізняти Україну як країну і Україну як державу. У привітаннях наших можновладців уже прозвучало, що Руслана прославила українську державу. Ні. Передусім, вона прославила нашу країну, наш народ, народну культуру, а не державу. Держава, на жаль, себе уславила Мелітополем, Мукачевим і ще багато чим. Нехай вона про це подумає! Хоча в даній ситуації на місці керівників держави я б подумав про те, як все-таки можна змінити ставлення до української культури в Україні (а це тривалий процес). І цей особистісний подвиг Руслани в принципі мало що міняє. Поки що. Якщо така інерція збережеться і надалі, то нічого й не поміняє. Але перемога Руслани — це рух у певному розвитку традицій національної культури.

Взяти, наприклад, законодавчу норму про тридцятивідсоткову квоту українського кіно на вітчизняному екрані. Якщо державні мужі приймали цей закон, то постає питання, чому вони палець об палець не вдарять, щоб цей закон виконувався. Хоча б не на 30%, хоча б на 5 — 6%. Тиждень українського кіно показав, що за українське кіно все-таки не соромно. І це кіно має свого глядача. Хай не масового. Але ж має! Тому, здається, що перемога Руслани у цьому плані може зіграти певну роль і допоможе замислитися над тим, що саме є якісним продуктом і в кіно, і в естраді, і в літературі. Бо тільки якісний продукт створює конкуренцію іншим. Нам останні десять років так чи інакше втокмачують в голову думку про те, що українці не здатні на створення конкурентоспроможного продукту. Однак Руслана дала нам сигнал: ми можемо робити мистецтво такої якості, яке вражає всю Європу.

Держава мала б скористатися

Валентина КИРИЛОВА, директор видавництва Соломії Павличко «Основи»:

— Талант, помножений на інтелект, у підсумку дає відмінний результат. Перемога Руслани — ще один переконливий тому доказ. Сказати, що на момент оголошення результату голосування моє серце шалено калатало від гордості за Україну — було б неправдою. Я була гордою і щасливою за талановиту і цілеспрямовану людину. Це ЇЇ перемога!

Безперечно, держава Україна якось би мусила скористатися з цієї події, хоча порадити їй (державі) щось конкретне не беруся та й потреби немає.

Собі ж, як українці, я додаю ще один плюс. Завжди приємно «примазатися» до перемоги іншої людини, особливо коли тебе з нею єднає велике почуття любові до своєї країни — не тому «що в нас іншої нема», а тому, що тобі порожньо без цієї любові. Саме це прочитувалося в очах Руслани, коли вона казала: «... і ви побачите, яка чудова це країна...»

«Не аплодуйте. Краще грошима»

Юрій МАКАРОВ, тележурналіст (Студія «1+1»):

— Я щасливий, що Руслана перемогла. Я давно з нею знайомий і давно стежу за її творчістю. І навіть можу пишатися, що свого часу ми представляли її перший концерт на українському телебаченні. Сподіваюся, що на цій перемозі вона не зупиниться, що це лише початок її справжньої кар’єри, в тому числі, можливо, і міжнародної. Але коли я себе питаю, а чи є у нас підстави усім разом радіти, мовляв, ми, українці, такі талановиті, креативні й таке інше, то у мене виникає якийсь внутрішній спротив. Адже, наскільки мені відомо, особливої підтримки впродовж усієї своєї кар’єри Руслана від України не отримувала. Варто згадати хоча б реакцію на «Дикі танці» деяких гуцулів, які мало не подали на Руслану до суду. Тому мені б хотілося, щоб ми досягли такого ступеня в нашому розвитку, коли б ми не просто раділи за співвітчизника, а коли б змогли відчути і свою причетність до цього успіху. Я не кажу, що кожен має щось зробити. Я кажу хоча б про моральну підтримку. А ще на думку спадає такий популярний американський вислів: «Не аплодуйте. Краще грошима». Я не маю на увазі гроші в прямому розумінні цього слова. Але такі виконавці, як Руслана, потребують якоїсь істотнішої підтримки. А ми маємо усвідомити, що це і є наше багатство. Коли ми самі будемо з повагою ставитися до того, що маємо, то тоді матимемо повне право сказати, що це і наша перемога також.

Як би політики працювали так, як вона співає!

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України:

— У нас з’явилася тенденція відзначати забитий гол, вдало заспівану пісню як певну політичну акцію, пов’язану з підняттям престижу, іміджу України. Від того, що футболіста з Ліберії Джорджа Веа визнали найкращим футболістом світу, в Ліберії справи не покращилися, і від того, що в нас заб’ють більше голів або заспівають краще пісню, в Україні також краще не буде. Слід розуміти, що наша компетентність в одній сфері аж ніяк не означає для світу нашу компетентність у всіх інших. Це один із елементів нормальної міжнародної співпраці, але до політики жодного стосунку не має. І через те, що позаминулого року на «Євробаченні» перемогла представниця Латвії, в цієї країни не поменшало проблем з мовною політикою, а в Туреччини через перемогу її представниці минулого року не стало менше проблем із правами людини, через що Туреччину не приймають до ЄС. Нам просто потрібно порадуватися за талановиту співачку, яка справді дуже добре виступила. І думати, що ми дійсно можемо зробити для того, щоб покращити політичний імідж України. На жаль, Руслана нічим нашим політикам тут допомогти не зможе. Хоча, якби вони так само добре виконували свої функції, як Руслана співає, то, можливо, імідж України покращився б.

Український вибір Європи

Євген ЗАРУДНИЙ, читач «Дня»:

— У зв’язку з перемогою Руслани на Євробаченні по бідолашному сеньйорові Проді з його «скоріше Тибр потече вспять, чим Україна увійде до Європи» не пройдеться хіба що лінивий. Тому з нагоди українського євротріумфу я хочу згадати іншого відомого євроскептика, що демонструє (та символізує!) протилежний напрямок інтеграції — як у просторовому, так і в часовому аспекті. І провести модний нині компаративний аналіз. Отже, Вєрка Сердючка як малоросійсько-радянське минуле України та Руслана Лижичко як європейське майбутнє нашої країни.

Коли на початку року «День» обговорював «феномен Вєркі Сердючки», редакція висловила надію на зустріч з Андрієм Данилком. Не судилося. А от російські «Известия» перехопили креативну ідею, і 31 березня опублікували інтерв’ю з популярним артистом. У виданні «Известия-Украина» цей матеріал було вирізано (секвестровано?).

Поміж іншого А.Данилко каже таке: українські «зрители относятся ко мне с ревностью. Им казалось, что это нереально — сломать стену в Россию. Одно дело — быть популярным на Украине. Совсем другое — стать популярным здесь. Поэтому ревнуют». Багатьом здавалося, що це нереально — зламати стіну в Європу. Тому слід звернути(ся) на схід. Навіть завжди шанована мною Ірина Білик заспівала російською. Приревнувала до російської слави Данилка та ВІА ГРИ? А виявляється, що Європі нецікавий денаціоналізований та пишногрудий «ширпотреб».

«На Украине я стараюсь выступать меньше» — зізнається далі Вєрчін автор: націоналісти заїдають. Руслана не зважила на досі ще пострадянську суспільну свідомість Східної України, де кожен з Галичини сприймається не інакше, як «бандерівець», і збирала повні зали, зокрема в моєму рідному Харкові.

На уточнююче запитання російського кореспондента — «Какую страну ты имеешь в виду?» (Данилко похвалився «самым продаваемым в СТРАНЕ альбомом») — колишній полтавчанин впевнено, як на бюро, відповів: «Нашу, Советский Союз». Руслана, за її словами, в Туреччині була більше, ніж українкою, вона була Україною.

І, нарешті, останнє. «Откуда у тебя, жителя украинской провинции, такая грамотная речь», — завершуючи інтерв’ю, цікавиться ізвєстинець. «Это благодаря вам, журналистам — алевердує компатріот Котляревського (такого собі провінціала). —Было время, когда я очень стеснялся разговаривать. Но пришлось научиться. Интервью воспитывают дисциплину. И всякий раз, когда меня тянет сказать «що» или «шо», я делаю вид, что очень задумался, сбился, что у меня зачесался нос, прикрываю рот, а потом четко произношу «что». Короче — работаю над собой...»

Може, наслідки «роботи над собою», що їх досягла Руслана, тому такі вражаючі, що їй не треба було витрачати час (чухати ніс, прикривати рот тощо), аби замість «що» чітко, по-партійному, вимовляти «что»?