Не прийшли, а повернулися!

18 червня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового Української греко-католицької церкви відбулася хіротонія Владики Йосифа (Міляна). Це перші за 200 років єпископські свячення УГКЦ у Києві! Нагадаємо, що чотири століття тому Київський митрополит Михайло (Рогоза) ініціював та спільно із Синодом єпископів Київської митрополії прийняв рішення про відновлення єдності Української церкви з Римським Апостольським Престолом, зберігаючи при цьому східну християнську традицію та етно-культурну самобутність. А у ХVIII ст. уряд Катерини ІІ насильницьки вигнав католиків східного обряду на терени Західної України, яка тоді входила до складу Австро-Угорської імперії. Там і було відновлено Галицьку (греко-католицьку) митрополію. І тільки 2005 року осідок Глави УГКЦ знову перенесено до столиці. На жаль, через незнання власної історії Українська греко-католицька церква досі для багатьох характеризується як така, що первісно тільки побутувала на західно-українських теренах... У своїй проповіді Блаженніший Любомир (Гузар), власне, говорив про Божий промисел у житті чи то окремої людини, окремого народу, чи всієї Церкви: «...300 років тому український народ потерпів невдачу. Протягом отих трьох століть у нас намагалися викорінити прагнення волі, бажання бути собою. Але, цікаво, щоразу, коли траплялася нагода (навіть найменша), українці шукали можливості створити власну державу. Так було й за Першої світової війни — маю на увазі визвольні змагання. Так було й за Другої світової війни, коли на Західній Україні намагалися заманіфестувати своє прагнення здобути незалежність.

І аж майже два десятиліття тому наша зневажена мрія з Божою поміччю здійснилася... Це ж стосується історії нашої Церкви. Найприкріші приклади її нищення стосуються ХХ сторіччя, коли, приміром, у 1946-му ліквідували УГКЦ. Але милостивий Господь посилав Шептицького, Сліпого... І ми не загинули. Було би великою спокусою сказати, що усе це — заслуга сильних людей, героїв, мучеників. З іншого боку, може здаватися, що вистачає надіятися на Всевишнього, немовби щось робимо ми, а щось Він — пів на пів. Але українська народна приповідка, як мені здається, добре нас вчить: на Бога уповай, рук прикладай. Якщо ми упродовж минулих століть, на перекір таким трудним, критичним обставинам, не загинули, то це сталося завдяки Господу Богу, який діяв через людей. Те, що ми вижили, не здалися — не наша заслуга, а Божий дар... У відповідний час Він посилав полководців, політиків, митців, церковних провідників і через них рятував наш народ. За цим історичним успіхом стоїть Господь Бог».

Літургію очолив Високопреосвященний Владика Іван (Мартиняк), митрополит Перемишльсько-Варшавський. Він же був і головними святителем єпископа Йосифа (Міляна). А співсвятителями — Владика Юліан (Вороновський), єпарх Самбірсько-Дрогобицький та Владика Петро (Стасюк), єпарх для українців-католиків в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. На хіротонії також були присутні: Апостольський Нунцій в Україні Архієпископ Іван Юркович, двадцять архієреїв УГКЦ та Римо-католицької церкви в Україні, а також Владика Євстратій (Зоря), єпископ Васильківський УПЦ КП.

Насамкінець до єпископів, священиків, чернецтва і чисельної громади вірних звернувся Владика Йосиф. У подячній промові він зазначив, зокрема, про те, що основними своїми завданнями вважає: допомагати Блаженнішому Любомиру в управлінні Київською архієпархією, дбати про завершення будівництва Патріаршого центру в столиці і шукати шляхів для зближення між традиційними Церквами.