Негодований «Беркут»
Бесіди (природно, анонімні) з бійцями черкаської роти міліції швидкого реагування «Беркут», по-простому ЗМОПу, дали можливість дізнатися про повсякденні турботи тих, кого називають то «сатанинською силою», то «цепними псами режиму», то «бойовим загоном правоохоронних органів».
Основним головним болем батьків-командирів є відволікання співробітників на здійснення рутинних заходів, для яких в обласному центрі цілком достатньо сил. Міліцейський спецпідрозділ, призначений для вирішення найбільш складних, нестандартних завдань із пошуку та нейтралізації озброєних злочинців, припинення масового порушення порядку, для здійснення операцій далеко від місць дислокування основних міліцейських сил, — використовують як затичку буквально для всіх дірок. Змопівці «забезпечують прикриття» (?!) даішників, оснащених бронежилетами й автоматами, ганяють бабусь, які торгують у невідведених для цього місцях, патрулюють місця «масового скупчення людей». На бойовій підготовці давно вже поставлено хрест. Зате коли потрібно терміново вислати оперативну групу на затримання, то часто і немає кого відправити: всі на чергуванні. Ну і, звісно, «візитна картка» українських «реформ», «ноу- хау» нашого мудрого керівництва — регулярні невиплати грошового утримання.
Найгірше було на початку минулого року: чотири місяці без зарплати! Зрештою, зглянулися найбільші підприємства міста, підкинувши трохи грошенят. Зарплата за два місяці 1997 року була видана тільки в лютому 1999-го. Ви, напевно, будете сміятися, але значну її частину видали горілкою. На сьогоднішній день змопівцям винні за один місяць минулого року і за один — нинішнього. Як же викручуються здорові чолов'яги, обтяжені сім'ями, в такій ситуації? Основним способом хоч якось прогодуватися є охорона всіляких об'єктів за договорами. Зрозуміло, в особистий час, призначений для відпочинку і відновлення сил, для сім'ї. Певна річ, ці скромні заробітки оподатковуються прибутковим податком. Хочеш — стій ніч, але це дуже малі гроші, тому, звичайно, чергують добу. 20 гривень за чергування, найбільше 5 діб за місяць: більше просто не виходить. Половина заробленого бійцями йде на користь підрозділу. Ви, напевно, знову будете сміятися, але хлопці за свій рахунок повністю забезпечують «Беркут» бензином, формою і запчастинами. Як невесело жартують бійці, вони тільки зброю і патрони одержують за казенний рахунок. Ті, в кого є родичі в селі, потихеньку приторговують, знову-таки у вільний від роботи час. Деякі займаються всякою «халтурою». «Перевірки паспортного режиму» і «патронаж» над підприємцями, якими годуються їхні столичні колеги, для черкаських змопівців нехарактерні: Черкаси загалом місто невелике й бідне.
Проблеми із грошима починаються на самому верху: то Михайлівський собор до зарізу потрібно здати до виборів, розумієш, то «всеукраїнський форум демократичних сил «Злагода» провести, — і продовжуються безпосередньо на місцях: то новенькі «Пасати» для керівних сідниць треба придбати, то в приміщенні обласного управління ремонт зробити, — на все грошей не вистачає. А належить співробітникам усього нічого: 120 гривень сержантові і близько 300 офіцеру. Уже півтора року не виплачуються премії і доплати, так звані «пайкові». Нічого, крім роздратування і неприязні співробітників підрозділу щодо міліцейських і київських бонз, це не викликає. Проте, на жаль, і в правоохоронних органах спостерігається та ж картина, що й у всій країні, — пансько-зневажливе ставлення «керівних товаришів» до «чорної кістки», глуха ненависть останніх до всіх, хто втілює Владу. Гарячково влаштовуючи своє маленьке людське щастя, високопосадові чиновники в погонах і без них не виконують навіть основних зобов'язань перед підлеглими. А навіщо? У країні криза! Треба об'єднуватися! Злагода, ось що нам треба!
Навіть бувалі дорослі чоловіки не можуть приховати подиву, коли мова заходить про деяких (скажімо так) перших осіб обласного УВС. Одна з них вважає за можливе на нарадах таким чином реагувати на запитання своїх заступників (дослівно): «Шо? Ти шо-то не понял?! Да пошел ти на ... !!!» За їхніми словами, апатія і байдужість, які викликає така «служба», лякає їх самих: «Немає бажання щось робити, коли бачиш, що це нікому не треба, коли об тебе постійно витирають ноги».
А тим часом уже майже два роки потихеньку гниє в СІЗО один із співробітників черкаського «Беркуту» Валерій Бублик, звинувачений у вбивстві відомого черкаського продюсера Лементаря. Ризикну зазначити, що за два роки слідство мало б або зібрати достатньо доказів провини і передати справу в суд, або спромогтися на мужність і, визнавши свою помилку, випустити людину на волю. Однак гучне вбивство старшого слідчого обласної прокуратури, схоже, закінчилося нічим: у навмисному вбивстві звинувачено сусідів покійного по гаражу. Не сперечаюся, буває і таке. Однак, чесно кажучи, вбити людину, знаючи про таке його місце роботи, і не кинутися навтьоки з рідного міста і країни, а спокійно йти додому відіспатися — попахує самогубством. Правосуддя, як і медицина, як і наука і все що завгодно, не може бути дешевим і якісним: або одне, або друге.
Мимоволі закрадається сумнів: чи має під собою грунт поширена думка про деяку «реакційність» правоохоронних органів, їхню готовність відстоювати інтереси нинішнього режиму? Щодо тих, для кого «реформи» стали бездонною годівницею, — можливо. А стосовно тих, котрі щиро бажають працювати для своєї громади, своїх земляків, — навряд.
