З вулиці Енгельса звертаю на Орджонікідзе, далі прямую вниз вулицею Жовтневої революції, проходячи повз площу, кидаю оком ліворуч (Господи, хто ж там стояв — робітник, селянка й матрос? Ні, не пригадую, але велетенський Ілліч височів над ними точно) і повертаю праворуч, на площу Ленінського комсомолу, де стоїть той великий будинок, «похожий на дворец» — музей Леніна. Коли мимоволі, а коли й свідомо, зі зверхністю, притаманною тільки втаємниченим, я вдаюся до цих колишніх назв, яких давно немає на карті, то ловлю себе на думці, що з таким же хизуванням років із десять тому в нашій компанії вживали як означення місця — «Фундуклеєвська», «Лютеранська», «Бібіковський бульвар» і часу — «на масляну», «на Пасху», «на католицьке Різдво» й переповідали «справжнісінькі історії» про українських вояків, які й дотепер бродять у Карпатах. Ці нескінченні вулиці Леніна (в будь-якому населеному пункті величезної країни) — це вулиці мого дитинства. Країна, в якій я народилася — СРСР, — виникла в результаті Жовтневої революці

ї (перевороту?), що відбувся (стався? скоївся?) 1917 року, а починалася ця батьківщина з портретика Володі Ульянова в букварі.

На Європейській площі вже немає музею Леніна. Я не кажу, що це погано. Але в колекції цього музею, крім сорочки вождя, було також 400 одиниць зберігання живописних робіт, 1200 одиниць графіки, понад 200 одиниць скульптури, 17 тисяч одиниць літератури (з них приблизно 300 — унікальна книжкова мініатюра — художня ленініана і твори Леніна мовами народів світу), колекція тематичних килимів (зокрема, з визначних центрів килимарства — Середньої Азії та Азербайджану), а також колекція порцеляни і кришталю. Яка нині доля цих експонатів? Із цим запитанням ми звернулися до завідувачки фондів колишнього музею Леніна, а тепер «Українського дому» Ніни Степанівни Шейко.

— Коли стало зрозуміло, що час музею Леніна вже минув, експозицію демонтували, а всі оригінальні твори відправили у фонди «Українського дому». З боку керівництва музею — ані старого, ані нового — не було намагань викинути щось на смітник. Але існувала громадська думка. На світанку перебудови під цими стінами вирували пристрасті. Пам’ятаю мітинг, коли сюди приносили труну й вимагали символічно захоронити Леніна і, відповідно, все, що є в музеї, викинути на звалище. Питання про передачу наших фондів іншим музеям навіть не розглядалося, а от щодо меморіальної квартири-музею сім’ї Ульянових, у колекції якої, до речі, були дуже гарні антикварні меблі, унікальна бібліотека, то їхню експозицію було демонтовано, а експонати передано до фондів Музею історії Києва.

— У колишній експозиції музею Леніна були представлені також особисті речі вождя пролетаріату. Є навіть такий анекдот, що в кожному музеї Леніна експонувався піджак чи бодай кепка Ілліча. Як ви, як фахівець, прокоментували б цей анекдот?

— Я не можу відповідати за всі музеї, хоча варто зазначити, що гардероб Леніна був невеликий. Але щодо наших експонатів, то ми їх отримали з Москви зі спеціального фонду, створеного одразу після смерті Леніна. До нашого музею передали блузу, яку він носив у Розливі, та костюм, у якому він ходив у перші роки радянської влади. Тож ми можемо довести, що це справді оригінальні речі й вони збережені, оскільки мають музейну цінність, бо Ленін — це, безперечно, людина, яка залишиться в історії: для кого демоном, для кого — героєм.

— А що сталося із мармуровою фігурою вождя роботи скульптора Борисенка, що стояла в залі першого поверху?

— Це була інтер’єрна річ, яка не перебувала на обліку у фондах. У зв’язку з перепрофілюванням установи, її демонтували.

— Які цікаві художні експонати були в колекції музею Леніна?

— Ця колекція була надзвичайно багатоплановою: крім суто тематичних робіт, закуповувалося багато інших творів. Адже в реальному житті усе залежить від конкретних людей, їхнього смаку й можливостей. Наш музей від 1974 року очолювала Світлана Кирилова, яка добре розумілася на мистецтві, тому ми закуповували не тільки соцреалізм, а й авангард, і народно-декоративне мистецтво, і просто добротний реалізм. У нас є роботи Рокитського, Павленко, Жукова, Васильєва, Іванова-Ахметова, Андреєва, Кребеля, Пінчука, Нікушина (того самого, котрий знаменитий своєю пушкініаною). Навіть тематичні роботи, представлені в колекції музею, виконано не будь-ким, а найкращими фахівцями — народними й заслуженими художниками. Звичайно, можна зверхньо сказати: так то ж придворні майстри. Хоч би й так, але в придворні не брали гірших. Припустімо, той самий Рєпін малював і портрет імператора, і бурлаків на Волзі.

Художня ленініана представлена унікальним портретом Леніна 1920 року Івана Пархоменка (художник писав його з натури), картинами «Ленін у Смольному» Ісака Бродського (авторський повтор 1930 р.), «День перший» Мойсея Вайнштейна, «Жовтневий вітер» ленінградського художника Дев’ятова (ця картина, до речі, одержала срібну медаль на виставці в Брюсселі 1957 року), а також творами Михайла Божія, Григорія Світлицького, Костянтина Філатова, Олександра Лопухова, Анатолія Насєдкіна (до речі, учня Михайла Дерегуса, роботи якого теж є в нашій колекції). Крім цього, в колекції графіки представлено роботи Касіяна і Шилінговського.

Є унікальні роботи «придворного» сталінського художника Налбадяна, які, до речі, як і сталініана загалом, не експонувалися від 1956 року, є й роботи з образом Хрущова, що також перебувають у спецфондах із 1964 року. А жаль. Припустімо, в нас є унікальний килим роботи художника Вовченка «Сталінська конституція». Коли дивишся на цю роботу, — Сталін на трибуні, біля підніжжя якої баранці вовтузяться, хтось лезгінку витанцьовує, — одразу уявляєш собі ту епоху (суміш низькопоклонства та ентузіазму) — гарну чи погану — але таку, якою вона була. І це треба зрозуміти тим, котрі закидають нам, буцімто ці роботи зберігаються з потаємною надією на повернення соціалізму. Ні в якому разі, а лише з огляду на їхню мистецьку та історичну цінність.

— У зв’язку з цим, чи не вважаєте ви, що сьогодні потрібно виставляти цей соцреалізм, бо теперішнє покоління здатне сприймати його неупереджено, адекватно?

— Можливо, я й не права, але вважаю, що час іще не настав. У нас була спроба не настільки епатажної виставки, як ви пропонуєте, а такого собі пом’якшеного варіанта, коли 1996 року ми виставили народно-декоративне мистецтво, зокрема кролевецькі рушники. Серед них було й декілька «ідеологічних» — із вишитим комсомольським значком, образом Леніна, зображенням «Аврори». Тоді було чимало відгуків, у яких висловлювалося обурення, мовляв, організатори виставки ностальгують за соціалізмом. Були навіть візитери, які вимагали ці експонати зняти. Тож наше суспільство ще недостатньо демократичне для такої виставки: деякі тільки ведуть мову про новий лад, а мислять старими категоріями.

— Чи не пропонували вам купити ці унікальні експонати, адже попит на соцреалізм у світі досить високий?

— На початку перебудови до нас приходили круті молодики, які цікавилися скульптурою і книжковою мініатюрою. Щодо останньої, то мені особисто 1991 року пропонували $50 за книжечку.

На аукціони ми теж нічого поки що пропонувати не збираємося, оскільки ці експонати справді безцінні. Сподіваємося, що настануть часи, коли спадуть ідеологічні шори і все це можна буде виставляти. Адже в художніх музеях виставлено портрети імператорів і кайзерів, які сьогодні сприймаються як суто мистецькі твори, а не як пропаганда монархізму.

P. S. У шестирічної Маргарити запитую: «Ти знаєш, хто такий Ленін?» — «Знаю, — відповідає і без найменшого вагання додає, — це президент». — «Чого?», — ошелешено перепитую я. — «Франції», — відповідає Маргарита. «Добре, що не трастової компанії», — думаю я.

Ось вони й виросли — інші діти. Народжені на тій самій землі, та не в тій країні, вивчені на інших букварях; вони, побачивши вдалині червоний прапорець, радо гукають: «Ура! Макдональдс!» Тож нині питання лише в тому, хто реабілітує соцреалізм, — чи вони... для нас, чи все-таки ми для них.

№214 07.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»