Нейрокомп’ютерний «ніс» програє чиновницькому

Термін, який звучить дещо таємниче, якось не в’яжеться зі скромною, проте цілком достатньою сумою для придбання іномарки, що була в користуванні, але якось не укладається в голові з погляду серйозного наукового дослідження. Тим більше, що, наприклад, на розробку телекомунікаційної мережі Будинку уряду тією ж постановою надається 250 тис. грн.

Перший же зустрінутий нами науковий працівник Кібернетичного центру НАНУ, якому ми повідомили про увагу уряду до нейротехнологій, яка раптом з’явилася, дізнавшись про розмір наданої суми, спересердя вигукнув: «Щоб вони ними (цими грошима. — Авт. ) удавилися!»

Досить новий напрям, що має в нашій країні тільки декілька наукових шкіл, сьогодні в стані занепаду. Одним із його піонерів та ентузіастів свого часу був учений зі світовим ім’ям академік Микола Амосов. Іще 1965 року вийшла його книга «Моделювання мислення и психiки», де розглядалися основні принципи, за якими мозок людини переробляє інформацію. Дізнавшись про обсяги фінансування для створення дослідних зразків нейрокомп’ютерів, метр сказав: «Це взагалі смішно». Разом із тим особливих перспектив Микола Михайлович тут не бачить («Коли-небудь, може, щось і буде») і не вважає нейротехнології тим напрямом, який державі треба було б фінансувати. А потім уточнює: «Мої учні можуть подумати, що я їх зраджую, але істина дорожча».

Отже три точки зору. Кабмін, котрий надав якісь крихти на перспективний науковий напрям. Учені, безумовно, вдячні чиновникам від науки, які їх нарешті помітили, але сприймають таке фінансування, як образливу подачку. І ще один учений, який вважає, що сьогодні треба вкладати гроші в більш приземлені речі. Хто правий?

Ми не станемо наводити прописних істин про те, що тільки за допомогою науки можна викоренити бідність і хвороби, вивести країну із кризи і поставити її в ряд цивілізованих країн. Не візьмемо на себе сміливості і, міркувати про доцільність громадського визнання та підтримки цієї конкретної теми на шкоду, можливо, іншим, актуальнішим, перспективнішим і навіть рентабельнішим.

Спробуймо через призму нейротехнології подивитися на проблеми всієї нашої колись могутньої і шанованої, а сьогодні забутої науки, на фінансування якої держава витрачає менше за один відсоток ВВП.

Почати треба з теорії. Найкоротший її курс виклала «Дню» телефоном Лариса Касаткіна (Міжнародний науково-навчальний центр інформаційних технологій і систем). Учені моделюють нейронну мережу людського мозку і процеси, що відбуваються в ньому, штучно створюючи інформаційні механізми, котрі, як передбачається, існують і діють у корі мозку. На основі даних про взаємодію нейронних ансамблів та окремих нейронів будується та чи інша конкретна гіпотеза. Потім описаний нею процес моделюється і, якщо гіпотеза підтверджується, то робиться висновок про шляхи опрацювання інформації.

Ця технологія, що створюється на стику фізіології і кібернетики, гарна там, каже Л. Касаткіна, де немає фіксованих, заздалегідь відомих умов роботи, де потрібна адаптація, пристосування до умов, що змінюються, наприклад, управління. Нейрокомп’ютери знадобляться там, де треба розпізнавати образи, чітко зафіксувати набір необхідних для цього ознак. Нейромережі навчаються на прикладах, за ними формують образ і, навіть якщо він змінюється, то це не заважає його впізнавати. Нейрокомп’ютер може управляти автономним роботом, а в майбутньому, мабуть, і автомобілем. Йому до снаги читати рукописні тексти, він уже сприймає і виконує голосові команди.

На практиці з усіма цими чудесами нас знайомив доктор наук, старший науковий співробітник Інституту математичних машин і систем Олександр Рєзник. Для початку він розповів досить курйозний випадок. Якось із роботами його відділу познайомилася співробітниця одного інституту, що виконує замовлення судової медицини, подала свої матеріали і попросила зробити програму для їх аналізу. Коли ж отримала її, то пересвідчилася, що роботу, на яку раніше витрачалися місяці, можна виконувати протягом хвилин. Далi були обіцянки взаємовигідної співпраці і... все затихло. Через якийсь час Рєзник зателефонував керівникові цього інституту і спитав про долю партнера. «А ми її звільнили, — відповіли йому, — вона на вченій раді несла страшенну нісенітницю про якісь нові комп’ютери, здатні вирішувати наші завдання...»

Закінчивши вступ, О.Рєзник став перераховувати галузі, де нейрокомп’ютерні технології знаходять застосування. За його словами, це прогнозування курсів валют, оцінювання вартості ринків, інвестиційних ризиків. Нейрокомп’ютери використовуються навіть букмекерськими конторами для прогнозування результатів кiнних перегонів та інших спортивних заходів. Словом, підсумовує О.Рєзник, нова технологія якоюсь мірою тіснить висококваліфікованих експертів. Є серед її досягнень і управління системою безпеки пасажирів, автомобіля, і захист комп’ютерних систем від проникнення хакерів, і навіть створення штучного носа, здатного замінити фахівців-дегустаторів, із тією лише різницею, що його данi будуть 100-відсотково об’єктивними. Останні три програми створено у відділі О.Рєзника.

Ми заходимо в сусідню кімнату, і молоді співробітники Олександра Михайловича демонструють нам нейрокомп’ютерну програму, що виконує голосові команди. Зелена жаба на екрані дисплея, підкоряючись командирському голосу людини, поверталася праворуч і ліворуч, стрибала назад, уперед і навіть довкола. За успіхи її заохочували, і в результаті команди виконувалися чіткіше і з меншою кількістю помилок. Нейрокомп’ютер на наших очах самонавчався, удосконалювався.

Олександр Рєзник захистив на нейрокомп’ютерних технологіях докторську. А його співробітники — суціль молоді вчені лише недавно отримали ступені бакалаврів і готують у стінах лабораторії магістерські дисертації. Ми просимо назвати їхні прізвища, але Рєзник не хоче цього робити. За його словами, на молодих здібних співробітників іде справжнє полювання, з України нещадно вивозиться найцінніше її надбання — мiзки вчених. До того ж та обставина, що практично немає бюджетного фінансування, не залишає вченим вибору: якщо ти хочеш залишатися в науці, то можеш зробити це лише за кордоном. Так учинив, зокрема, і колишній керівник колишнього відділу М.Амосова Ернест Куссуль. Тепер він працює в Мексиці і, каже Рєзник, навряд чи повернеться на Батьківщину.

Група співробітників, яку навчає і надихає Рєзник, також виживає лише завдяки підтримці із Заходу. Щоправда, і тут бувають проколи. Партнер, який спочатку активно сприяв науковому пошуку, виявився неплатоспроможним. Нейрокомп’ютерники знову опинилися на мілині і з надією дивляться на власний уряд, що раптом згадав про інформатику...

Проте, судячи із розмірів асигнувань, чиновницький ніс для нього все ще трохи ближчий, аніж нейрокомп’ютерний.

КОМЕНТАР

Євген УТКІН, президент корпорації «Квазар- мікро»:

— 50 тис. грн. — хіба цього достатньо для такої теми? Для порівняння можу сказати, що один цех сучасної фабрики з виробництва інтегральних мікросхем, без яких інформіндустрія неможлива, коштує $2 млрд.

Проте Україна, поки ще теоретично, може скласти конкуренцію іншим країнам створення сучасного програмного забезпечення, що є основою нейротехнологій, як це зробили зараз такі країни, як Індія і Пакистан. Це не потребує великих грошових вливань і регуляції з боку держави. Шкода, звичайно, що з України зараз вивозяться мізки. Але якщо людина поїхала, чи означає це, що назавжди? Невже її не можна повернути? У країні просто слід створити умови, щоб люди хотіли і могли повертатися. А перед нами загроза — 10 тис. робочих місць для програмістів в Німеччині. Чи повернуться наші люди коли-небудь додому? Поки що у нашій країні відсутній інтерес до розвитку програмного забезпечення. Керівництво «не бачить» цієї галузі, її не включено до списку пріоритетів. Тим часом в Індії вона вже дає 15% усього національного валового продукту...