Незнаменита війна

«Из записной потертой книжки
Две строчки о бойце-парнишке,
Что был в сороковом году
Убит в Финляндии на льду...
Среди большой войны жестокой,
С чего — ума не приложу, —
Мне жалко той судьбы далекой,
Как будто мертвый, одинокий,
Как будто это я лежу,
Промерзший, маленький, убитый,
На той войне незнаменитой,
Забытый, маленький, лежу».

Фінська війна... Про неї не любили згадувати за радянських часів штатні пропагандисти. Але таємницею зробити не змогли, тому створювалися міфи. І живуть вони в свідомості багатьох досі. Перша легенда — воювали з білофінами. Невже фіни, які створили свою незалежну державу, могли допомагати білогвардійцям відродити царську Росію і свою свободу втратити? Вже були білополяки, після конфлікту на КСЗ 1929 р. з’явилися білокитайці. Останнє цілком було схоже на анекдот. Китайські гоміньданівці Чан Кайші, соціал-демократи, хотіли відновити єдину й неподільну! Параноя якась. Народили чергову пропагандистську дурість, але жила вона довго.

ПРОТИ БІЛОФІНІВ, ЗА БЕЗПЕКУ ЛЕНІНГРАДА

Одного погляду на мапу було досить, щоб зрозуміти — ніякої військової загрози маленька Фінляндія з населенням у 3,5 мільйона людей не могла являти для величезного Радянського Союзу за визначенням. Тим більше, що «броня крепка и танки наши быстры и наши люди мужеством полны». Радянські народи знали, що Червона армія розгромила японських самураїв на далекій монгольській річці Халхін-Гол. До цього дала відсіч зухвалим вилазкам тих же самураїв на озері Хасан. Як могли керівники Фінляндії, маючи здоровий глузд і тверду пам’ять воювати зі звитяжною армією, з великою країною, на боці якої любов і симпатії всього прогресивного людства?! Щойно пролунають перші постріли, робітники Суомі встромлять багнет у землю й брататимуться зі своїми братами по класу. Якщо буквально дотримуватися радянської пропаганди, то Фінляндією керували просто божевільні. Але життя показало, що вони перебували не в Гельсінкі, а якраз навпаки, мешкали за стінами Кремля. Це радянським людям розповідали байки про те, як на річці Халхін-Гол «летели назем самураи под напором стали и огня». Усьому світу було відомо, що якби не укладення германо-радянського пакту 23 серпня 1939 р. ще не відомо, як би розвивалися події на Далекому Сході. Німецькі офіцери, які стежили за конфліктом на Халхін-Голі, бойові якості Червоної армії оцінювали не дуже високо.

Чого ж хотів радянський уряд? Офіційне пояснення — зміцнити оборону другої столиці — Ленінграда. До 1939 р. близький кордон ніяк не хвилював, а тепер раптом і навіть дуже. Можуть заперечити. Почалася Друга світова війна. Але це тепер ми її так називаємо, а тоді це був конфлікт між світовим імперіалізмом у особі Англії та Франції й практично союзної СРСР Німеччиною. Війни спочатку дивної або, як її називали німці, сидячої.

Це з подачі Геббельса і Молотова стала гуляти легенда, що Польща лопнула як гнилий горіх. Насправді польська кампанія розвивалася для вермахту зовсім не звитяжно. У гирлі Вісли герої Вестерплятте в кількості 182 вояків билися з противником, що переважав їх у 21 раз у живій силі, в нього була авіація й артилерія, а в героїчного гарнізону лише стрілецька зброя. Старанно повторювана радянськими пропагандистами байка про те, що польські кавалеристи з шаблями наголо атакували німецькі танкові колони, не більш ніж геббельсівська кінофальшивка, виконана до того ж вкрай примітивно, — на начебто уланах зовсім не кавалерійські мундири. Більше того, поляки зробили на річці Бзуре могутню контратаку, дві німецькі піхотні дивізії було розгромлено, північний фланг угруповання, яке наступало на Варшаву, оголився, німецьке командування змушене було зупинити наступ на польську столицю й розпочати перегрупування своїх сил, одночасно вимагаючи від свого радянського союзника вдарити в спину полякам. Офіційна гітлерівська газета Volkischer Beobachter назвала цю битву найбільш запеклою в історії. Майже 15 днів знадобилося озброєному до зубів вермахту, щоб подолати 250 км від кордону до Варшави. Пригадаймо, де проходила лінія фронту 6 липня 1941 р.? Не варто б було міркувати про гнилі горіхи тим, хто буквально за місяць показав всьому світу, чого варта непереможна й легендарна...

Фінляндія була демократичною державою, і її відносини з Радянським Союзом були вельми прохолодними. Та й як вони могли бути теплими, якщо в СРСР мати в паспорті в графі «національність» запис «фін» було небезпечно для життя. Із такими документами людей щонайменше відправляли до табору, а в гіршому випадку, й досить часто, просто розстрілювали. Раз фін, значить агент розвідки, звичайно, фінської, хоча вибір був великий — від японської до уругвайської.

1932 р. між СРСР і Фінляндією було укладено договір про ненапад, який 7 квітня 1934 р. було продовжено до 1945 р. Проте, в Гельсінкі з тривогою стежили за східним сусідом. На Карельському перешийку розпочали будувати комплекс оборонних укріплень — лінію Маннергейма. Характер укріплень не заперечувала навіть радянська пропаганда. І все ж таки це було поставлене фінам у провину. Будували укріплення, нехай і оборонні, значить мали агресивні плани, насамперед проти Ленінграда. Як у байці — ти винен ...

Що стосується побоювань щодо артобстрілів Ленінграда, то досвід війни в Іспанії, Китаї, Польщі однозначно показав: головну небезпеку для великих міст являє не артилерія, а авіація. Ніяке пересунення кордону, звичайно ж, не могло вберегти Ленінград від цієї загрози. Окрім того, стріляти на дальність 32 км могли гармати, яких, по-перше, у фінів не було й про це було добре відомо, а по-друге, якби вони й були, то їх довелося б розташовувати біля самісінького кордону. Якщо Фінляндія збиралася б вести наступальну війну проти СРСР, її армія могла б сподіватися підійти ближче для артобстрілу Ленінграда; якщо ж війна з фінського боку була б оборонною, обстрілювати Ленінград було б величезною дурістю. 1941 р. фіни з боями повернулися на колишній, близький до Ленінграда кордон, але хто дивився фільми про блокаду Ленінграда, пам’ятають відомий напис на будинках: цей бік вулиці більш безпечний. Це тому, що з фінського боку обстрілу міста не було. Ось і відповідь на запитання, хто кому загрожував.

Ще одна радянська вимога. Віддати декілька островів у Фінській затоці, зокрема, острів Готланд, а півострів Ханко передати в оренду на 30 років для створення військово-морської бази. Окрім того, повинен був бути переглянутий демілітаризований статус Аландських островів, і там також мала бути створена радянська військово-морська база. Апетит зростав швидко. Фінська сторона категорично відмовилася навіть розглядати питання передачі хоча б якоїсь частини своєї території.

Цікаво, що стратегічна цінність таких баз, отриманих після війни з Фінляндією, виявилася ефемерною. Головна небезпека Ленінграда походила не з Фінської затоки, а з її південного берега через прорив вермахту через Таллін і Ригу. Військово-морські бази на півострові Ханко та островах ніякої ролі в обороні Ленінграда не зіграли, їхні гарнізони довелося евакуювати.

Є одна радянська пропагандистська легенда — Фінляндія була союзницею гітлерівської Німеччини. Але восени 1939 р. головним союзником Німеччини був СРСР. Так що з цього погляду пред’являти Гельсінкі було нічого. Якраз навпаки. Фінське керівництво старалося триматися від Німеччини подалі, в основному орієнтуючись на англо-французький блок і намагаючись створити коаліцію нейтральних північних країн. Єдиним їхнім бажанням було триматися подалі від війни, яка розгорялася.

Російський письменник Марк Алданов писав: «Як не змінюй кордони, якийсь важливий пункт неодмінно опиниться неприпустимо близько від території недружньої держави. А привід для перенесення кордону далі...можна відшукати дуже просто. І сусідня держава може колись, за місяць, за рік чи за 10 років, напасти, одна або в союзі з більш могутньою державою. Щоб попередити такий потенційний напад, потрібно просто взяти й ударити першим. Ось вся логіка і тактика всіх агресорів у історії, від єгипетських фараонів і Чингісхана до Саддама Хусейна. Гітлер і Сталін тут аж ніяк не оригінальні».

Насправді все було набагато простіше й прозаїчніше. Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, Фінляндія належала до зони радянського впливу. У перекладі з дипломатичної мови це означало, що німці згодні на приєднання цієї країни до СРСР у будь-якому вигляді. Якби в німців були види на цю країну, то вони б не погодилися з таким поділом Європи. Саме таємний протокол до пакту й розв’язав руки Сталінові. І воювати радянські люди мали не проти міфічних білофінів, які загрожували місту Леніна, а за бажання радянських вождів швидко прихопити те, про що вони домовилися з таким же міжнародним гангстером Гітлером. Із захопленням Фінляндії Сталін мав намір підібратися до шведського залізняку та нікелевих родовищ у Петсамо (Печензі). Але про це не говорили.

Історія не знає умовного способу. Але в нашому випадку така можливість є. 1941 р. Фінляндія знову воювала з СРСР. Попри вимогу німецького Генерального штабу фіни не стали наступати в напрямку Мурманська і не перерізали стратегічно важливу Мурманську залізницю. А зробити це фіни могли легко, але не зробили. 1941 р. вони вступили в війну не за інтереси Німеччини, а з єдиною метою забрати своє, яке в них так нахабно відібрали.

Військові приготування СРСР не залишилися таємницею від фінського уряду. У серпні 1939 р. в Фінляндії було проведено навчання, в яких взяло участь 100 тисяч резервістів. Але коли розпочалася мобілізація, то виявилося, що фінська армія зможе забезпечити всіх призваних уніформою до січня, а шинелями — до лютого. Отже фінській владі довелося в грудні реквізувати всі светри та хутряний одяг із приватних крамниць. На північних ділянках фронту призвані фінські резервісти були в основному місцевими мешканцями — лісорубами, мисливцями, рибалками. Вони воювали у власному цивільному одязі. Проте заради дотримання законів війни фінський уряд видав їм формені паски та кокарди. Ось із такими «озброєними до зубів» (ще одна пропагандистська легенда) білофінами воювала Червона армія.

Зрозуміло, що Сталін чекав на швидкоплинну війну, свого роду Blitzkrieg, на який він відводив 12 (!) днів. Всі диктатори однакові, друг і приятель Гітлер розраховував перемогти СРСР за 6 тижнів. Мабуть, врахував розміри країни. Проте непрохані «друзі фінського народу» зустріли жорстоку відсіч.

ПРОВОКАЦІЯ ВІЙНИ

У якийсь момент Сталін вирішив, що час війни вже настав. Молотов загрозливо заявив фінській делегації: «Ми, цивільні люди, не досягли ніякого прогресу. Тепер слово за солдатами».

За наказом Сталіна була організована провокація. 26 листопада 1939 р. співробітники НКВС здійснили провокаційний обстріл радянських позицій біля прикордонного селища Майнила. Ось що писала 27 листопада газета «Известия»: «За повідомленням Генерального штабу Червоної армії 26 листопада о 15 годині 45 хвилин наші війська, розташовані на Карельському перешийку біля кордону Фінляндії, поблизу села Майнила, були несподівано обстріляні з фінської території артилерійським вогнем. Усього було зроблено сім гарматних пострілів, унаслідок чого вбито троє рядових і один молодший командир, поранено сім рядових і двоє з командного складу. Радянські війська, маючи суворий наказ, утрималися від обстрілу в відповідь».

Відставний генерал КДБ Окуневич 1985 р. розповів, як 26 листопада 1939 р. біля селища Майнила він, тоді ще майор НКВС, разом із 15 солдатами проводив «випробувальні стрільби» з нової секретної зброї. Їх супроводили два «експерти з балістики» з відомства Берії. Як встановив російський історик Павло Аптекар, донесення розташованого в цьому районі 68-го стрілецького полку 70-ї дивізії свідчать, що він цього дня ніяких втрат не мав.

Зі свого боку, фіни у відповіді на радянський протест заявили, що постріли були зроблені з південного сходу з відстані 1,5—2 км, про що є запис в оперативному журналі прикордонної охорони. До того ж, на фінському боці ніяких артилерійських гармат не було. Просто не з чого було обстрілювати радянську територію, й у Москві це добре знали. За вирвами будь-який фахівець із балістики швидко б вирахував, звідки й з якої відстані були здійснені постріли. Зовсім недавно Гітлер щось подібне влаштував на радіостанції в Гляйвіці й після цього розпочав війну з Польщею. Сталін пішов його стопами. Хрущов згадував, що «...на зустрічі у Сталіна домовилися, що Отто Куусінен очолить уряд Карело-Фінської РСР, яку створять... Сталін сказав: «Ну от, сьогодні буде розпочата справа». Раптом зателефонували, що ми зробили постріл. Фактично розпочалася війна». 29 листопада з Фінляндії були відкликані радянські дипломатичні й торгові представники, 30 листопада розпочалися бойові дії.

ФІНЛЯНДСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА РЕСПУБЛІКА ТА ЇЇ АРМІЯ

У зайнятому радянськими військами фінському прикордонному містечку Теріокі (Смоляна ріка, нині Зеленогорськ) 1 грудня «за угодою представників низки лівих партій і повсталих фінських солдатів» був створений уряд так званої Фінляндської Демократичної Республіки (ФДР) на чолі з секретарем виконкому комінтерну Отто Куусіненом. Газета «Правда» повідомила про це на підставі радіоперехоплення. До уряду ФДР увійшли лише ті фінські комуністи, які були в еміграції в СРСР, але таких знайшлося так мало, що не були заповнені всі вакансії. Утворення уряду Куусінена було очевидною зовнішньополітичною помилкою, що досить швидко зрозуміли й у Кремлі. Уже в січні 1940 року, коли фінляндсько-радянські мирні переговори лише починалися й ішли ще напівофіційним шляхом, про теріокський уряд радянська сторона не згадувала.

У маріонеткового уряду ФДР була й власна армія. Однак фінів знайшлося для неї дуже мало. Тоді почали збирати по всьому Радянському Союзу до «Червоної армії Фінляндії» родичів: карелів, вепсів, марійців. Але й це виявилося справою нелегкою. У Карелії в 1937—1938 рр. було репресовано 2746 карелів і 1984 фіни. У Ленінградській області 1937 р. було розстріляно 13 тисяч фінів і інгрів. Тепер із таборів і тюрем спішно звільняли вцілілих колишніх командирів Червоної армії відповідних національностей, відновлювали в званнях і призначали на посади в Першій фінській армії. Знову були зібрані частини розформованої 1935 р. Карельської єгерської бригади — унікальної для Радянського Союзу частини, що існувала в 1925—1935 рр. як... власні війська Карельської автономної республіки! Узагалі, ця маріонеткова армія була до того ж і анекдотичною. Вигадати для неї форму не встигли, тому в хід пішла захоплена в недавньому так званому визвольному поході польська форма. Браво промарширувавши Невським проспектом у Ленінграді, ця армія в боях не брала участі через свою надто низьку боєздатність.

Майже за три тижні до початку війни, 13 листопада 1939 р., була зроблена спроба залучити до складу майбутнього уряду тодішнього генерального секретаря Фінської комуністичної партії Арво Туомінена, який жив у Стокгольмі. Згідно з його спогадами, між 13 і 21 листопада до нього прийшли два кур’єри Комінтерну. Вони передали Туомінену два послання: одне — від Отто Куусінена й Георгія Димитрова, який тоді був генеральним секретарем Комінтерну, друге — від Політбюро ЦК ВКП(б) з пропозицією негайно спеціальним літаком прибути до Москви у зв’язку з очікуваним розривом радянсько-фінляндських відносин і, як передав другий кур’єр усно, майбутньою війною й формуванням народного уряду Фінляндії, в якому Туомінен мав зайняти посаду прем’єр-міністра, а Куусінен — президента. Обидва рази генеральний секретар Фінської компартії відповів категоричною відмовою.

Для московських керівників це було вкрай несподівано. Досі ніхто не наважувався виступити відкрито проти лінії Комінтерну, а фактично Сталіна. Ця обставина мала насторожити паліїв війни. Якщо навіть правовірні донедавна фінські комуністи дозволяють собі відкрито не погоджуватися з діями Москви, то якою буде реакція широких мас фінського народу? Відповідь напрошувалася сам собою. Але Сталіна вже нічого не могло зупинити. Шукати заміну Туомінену через брак часу не стали. Прем’єром став вірний Куусінен, надалі передбачали, що потреба в президенті взагалі відпаде, оскільки після розгрому білофінів народ Фінляндії захоче увійти до складу СРСР. А там президентів немає!

Ніякої підтримки у Фінляндії уряд у Теріоках не здобув. Якраз навпаки. Патріотичний порив охопив усе населення країни. Колишні солдати Червоної гвардії, які 1918 р. боролися за радянську владу, масово вступали до фінської армії. Профспілки підтримали уряд. Фінські комуністи здавали партійні квитки і йшли в армію. Жінки замінювали чоловіків на виробництві, створювали допоміжні загони, проходили військове й медичне навчання. У Фінляндії не знайшлося своїх квіслінгів і петенів, ніхто не вимагав укласти мир на радянських умовах. Надії Сталіна на п’яту колону розвіялися після перших же пострілів, ні про яке повстання фінських солдатів не могло бути й мови.

Стійкість фінської армії дивувала радянських командирів. Воювали всі від малого до старого. Із захоплених Червоною армією районів йшло населення, а будинки спалювали. У розвалинах, що дісталися радянським солдатам, ніде було ховатися від жорстоких морозів, які почалися в січні. Радянське керівництво почало позбавлятися ілюзій. Швидкоплинної війни не вийшло, але й відступати було нікуди. Сталін сам створив політичний глухий кут, довелося погодитися на переговори. Вони розпочалися в січні 1940 р. у Стокгольмі.

ПРОТИ БІЛЬШОВИКІВ

Війна з Фінляндією підірвала авторитет Радянського Союзу й призвела до дипломатичної ізоляції. Уже набагато пізніше радянська пропаганда створила міф, що Фінляндії допомагала гітлерівська Німеччина. І це було однією з причин того, що треба було думати про безпеку наших кордонів. Насправді ситуація була прямо протилежною. Німеччина цілковито підтримувала СРСР. Гітлер не пропустив італійських і угорських добровольців до Фінляндії. Німеччина затримала понад 100 італійських літаків, закуплених і вже оплачених фінською стороною. Вони надійшли до Фінляндії лише влітку 1940 р. У грудні 1939 р. німецький демарш примусив Швецію відмовитися від підтримки Фінляндії військовим шляхом. Шведський уряд уже був готовий надіслати до Фінляндії бойові частини й компенсувати втрати фінських ВПС.

1927 р. секретар Сталіна по Оргбюро Борис Бажанов перейшов кордон з Персією й після цілої низки запаморочливих пригод дістався території сучасного Пакистану, тоді Британської Індії. Втеча людини, яка могла входити до кабінету Сталіна без доповіді й володіла всіма таємницями Кремля, шокувала радянське керівництво. Усі спроби повернути втікача були безуспішними. Через деякий час колишній секретар Сталіна з’явився в Парижі. 1930 р. вийшли спогади Бажанова. Їх спеціальним літаком доставляли до Москви для єдиного читача...

Як писав Бажанов, «коли Совєти напали на Фінляндію, я був єдиною людиною, яка вирішила з приводу цієї війни діяти». Думка Бажанова не вирізнялася новизною. Як він уявляв у Парижі, радянське населення, змучене колективізацією, голодом, засланнями, репресіями, при появі збройної сили підтримуватиме її та сприятиме поваленню радянської влади. Те, що не вийшло під час громадянської війни й одразу після неї, тепер мало деякі шанси на успіх, оскільки всі на власному досвіді переконалися в усіх принадах комуністичного сталінського правління.

Заручившись підтримкою французької влади, Борис Бажанов вилетів до Гельсінкі. Фінський головнокомандувач прийняв його 15 січня 1940 р. Досвідчений політик Маннергейм не надто вірив у реалізацію плану, але дозволив спробувати. Сенс здійснених кроків виклав Бажанов у зверненні до фінської влади. «Утворити Російську народну армію з полонених червоноармійців, тільки добровольців... котити снігову кулю на Москву, розпочати з тисячею людей, брати всі сили з тієї сторони й дійти до Москви з п’ятдесятьма дивізіями».

Розпочалася робота з полоненими. У першому таборі їх було близько 500. Вони опинилися в полоні після жаху оточення, сильних морозів і фактичного голоду. Майже 450 людей погодилися вступити до РНА. З решти 50 осіб багато хто заявляв, що згоден був би воювати проти совєтов, але побоюється за своїх рідних і близьких. Нікого не примушували, принцип добровільності був основоположним. Другою проблемою був офіцерський склад. Від залучення радянських офіцерів довелося відмовитися. Після бесід з ними Бажанов дійшов висновку, що вони безнадійно бояться репресій. Довелося брати колишніх білих офіцерів. Червоноармійці й білі офіцери говорили різними мовами, але почали розуміти й довіряти один одному. За два тижні вдалося те, на що в інших умовах пішли б місяці. Уже на початок березня перші частини РНА були готові до виступу на фронт.

Для радянського командування поява частини з колишніх радянських військовополонених стала дуже неприємним сюрпризом. Було вжито буквально драконівських заходів для нерозповсюдження будь-якої інформації про РНА. У хід пішли вигадки про білогвардійців, шпигунів світового імперіалізму й інші нісенітниці. Однак нічого не допомагало. Чутки проникали за лінію фронту. І це було ще однією причиною того, що переговори про припинення конфлікту були прискорені. Історія РНА закінчилася 14 березня 1939 р. після підписання перемир’я. Хоча фіни запропонували солдатам РНА залишитися в Фінляндії, більша їх частина все-таки повернулася до СРСР і закінчила свій життєвий шлях у таборах і розстрільних підвалах. Врятувалися лічені одиниці.

Чи здійснилася б мрія Бажанова про 50 дивізій, які мали дійти до Москви? Цілком певно можна сказати, що ні. Якісь надії на такий розвиток подій можна було плекати, якби конфлікт затягся й на допомогу Фінляндії прийшли англійці й французи. Визвольну місію РНА могла виконати в разі повного відступу Червоної армії. Тоді б дійсно чисельність РНА почала зростати, мов снігова куля. Але часу для такого розвитку подій уже не залишалося. По-перше, надто великою була перевага Червоної армії в людях і техніці. Фінляндія вичерпала свої людські ресурси, а допомога союзників, навіть якщо її й надали б, була б недостатньою. По-друге, Німеччина вже приготувалася до кидка на захід у Францію й, безсумнівно, скористалася зайнятістю англо-французів у Скандинавії. При німецькому наступі на заході Лондон і Париж Карельський перешийок уже не цікавив би і, як у випадку з англійським корпусом у Норвегії, їхні війська були б евакуйовані. Навіть у разі затягнення конфлікту до літа 1940 р. шансів у РНА не було ніяких. Історія відвела ще понад 50 років більшовицькій державі, і з цим нічого не могли вдіяти Бажанов і його товариші.

ГІРКЕ ПОХМІЛЛЯ

Сказати, що війна з Фінляндією велася бездарно — означає нічого не сказати. Навіть у невдалій російсько-японській війні при всіх її поразках була оборона Порт-Артура, яку очолював наш співвітчизник генерал Роман Кондратенко. Біля стін фортеці японські війська втратили понад 110 тис. осіб, у той час як російська армія — не більше 20 тисяч. Російську делегацію на переговорах в американському місті Портсмуті очолював граф Вітте, який практично «додушив» японців, і вони були згодні на мир «без анексії та контрибуції», але квапливість царя зіпсувала справу. У випадку з Фінляндією все було набагато гірше. Начебто перемога і територіальні надбання, а відчуття було гірким і настрій — пригніченим.

Важкі наслідки війни потрібно було приховати і якомога швидше. І немає більш короткої дороги до цієї мети, як створення міфів і легенд. Однією з них виявилася казка про фінських снайперів, яких наші солдати прозвали зозулями. Вона виявилося настільки живучою, що досі зустрічається в книжках і статтях у журналах.

Головна газета країни «Правда» писала 3 грудня 1939 р.: «Білофіни весь час практикуються воювати бандитськими способами. Вони вчаться стріляти з дерев, розсипатися невеликими групами, підкладати міни. Живуть по-звіриному в окопах...» Ніхто червоноармійців до фінських лісів не кликав, так що ображатися на фінів немає за що. У фінів були снайпери, але не в таких кількостях. Можливо, що з Червоною армією злий жарт зіграло нехтування простим фізичним ефектом. У лісі за пострілом складно визначити звідки він зроблений. Звук дробиться деревами, багато разів від них відбивається, і створюється враження, що стріляють звідусіль. Просто командуванню потрібно було готувати особистий склад до бойових дій у особливих умовах.

Talvisota — Зимова війна стала особистим крахом Сталіна, що зіштовхнула його з реальністю, непідвладною йому. Не тільки в червні 1941-го, а вже в грудні 1939 року життя піднесло вождю грізний сюрприз. Потерпіла провал вся його довгострокова стратегія підготовки до війни. Червона армія загалом виявилася озброєною, навченою та керованою не краще, а гірше за інші. Адже Сталін на завищеній оцінці потрощеній і знекровленій ним Червоній армії засновував всі свої далекоглядні розрахунки. Війна з Фінляндією перекреслила не лише минулу його політику, але й плани на майбутнє.

Батько народів задумував демонстрацію потужності, швидку перемогу. Не випадково напад почався 30 листопада. Чому не в січні або лютому? Адже, як відомо, можливості зближення позицій СРСР і Фінляндії аж ніяк не були вичерпані, і тому швидке зростання напруженості у двосторонніх відносинах і сама війна стали для фінської сторони значною мірою несподіваними. Деколи в Гельсінкі просто не розуміли, що відбувається. За лічені години до початку війни до Москви надійшла термінова нота: уряд Фінляндії висував нові пропозиції, йшов назустріч вимогам Молотова. Нота залишилася без відповіді.

Швидше за все, Сталін хотів вирішити фінську проблему до 1940 р., тому що він передбачав, що з весною фашисти зроблять напад на Францію. Вочевидь, він прагнув забрати те, що все належало за договором про ненапад і протоколами до нього до літа 1940 р. Після підписання пакту про ненапад, просування Червоної армії відбувалося в досить високому темпі: вересень 1939-го — Західна Україна та Західна Білорусія; жовтень — розміщення гарнізонів у Естонії, Латвії, Литві; 30 листопада — Фінляндія. Згідно з секретними протоколами серпня та вересня 1939 р., крім вже зайнятого, для Сталіна «передбачалася» тільки Бессарабія, яка належала на той час Румунії.

Величезні втрати ставали ще жахливішими від того, що демонстрували безсилля Червоної армії. Другий секретар посольства США в Москві Чарльз Болен писав наприкінці грудня 1939 р.: «На думку іноземного військового аташе в Москві, сама критична оцінка радянських збройних сил, що мала місце до фінського конфлікту, здається тепер пропагандою на користь Рад... Німці в Москві дуже задоволені та сміються...» Багато радянських людей тієї зими дійшли висновку: тепер Гітлер обов’язково нападе на СРСР. Для Сталіна військове фіаско в Фінляндії було не тільки несподіваним, але й незрозумілим. На аналіз власних помилок його інтуїтивне та несуворе мислення було здатне ще менше, ніж на керування війною. У результаті — він не знав де шукати, і як усувати причини провалу.

Багато радянських керівників і командирів за час фінської війни отримали цінний досвід, витягли з нього уроки, і це відіграло свою роль у перемозі в війні 1941—1945 рр., але сам Сталін мало чому навчився, і через півтора року припустився фатального прорахунку. До грудня 1939 р. він готувався до війни по-своєму послідовно, поетапно, але з самого початку 1940 р. планомірність змінилася імпровізацією, самовдоволення — страхом перед Гітлером.

Ось чому ця війна стала незнаменитою. Сталін волів би її зовсім викреслити з пам’яті народної. Але, як і слова з пісні, з історії нічого викинути неможливо. Залишається створювати легенди...