Нова французька мода у громадянських правах
Першими, хто заборонив мінарети, були швейцарці. Зараз французький парламент хоче заборонити мусульманкам носити у громадських місцях паранджу — суцільне вбрання, що вкриває обличчя, яке носять у ортодоксальних арабських країнах, а сьогодні адаптоване деякими ортодоксами, не-арабами. Хіджаб, шаль, яку носять деякі мусульманки, вже заборонили у французьких державних школах, у яких «підкреслений» прояв будь-якого релігійного символізму заборонений. Утім, паранджу у Франції носять набагато рідше — близько 1900 із майже шести мільйонів мусульманок, і майже ніхто з них не походить із традиційних країн, у яких носять паранджу.
Причина, через яку французькі парламентарії, від комуністів до консерваторів, підтримують цю заборону, полягає в загальному консенсусі, що носіння паранджі «суперечить цінностям Республіки». Як висловився президент Франції Ніколя Саркозі, паранджу «не вітають у Франції».
Іммігранткам, які покривають своїх обличчя, було відмовлено з цієї причини у французькому громадянстві. Феміністки, у тому числі деякі представниці мусульманської діаспори, підтримали заборону, бо вони вважають цей звичай деградуючим. Член парламенту від комуністичної партії Андре Джерін попередив, що тероризм і екстремізм «ховалися за покривалом».
Фактично лише соціалісти відмовилися проголосувати за парламентську резолюцію. Їм також не подобається паранджа, однак вони не вважають, що найкращим способом для боротьби з нею є законодавство.
Я вважаю, що соціалісти мають рацію. Крім того факту, що перед французьким урядом стоять серйозніші проблеми, ніж кравецькі звичаї невеликої кількості жінок, постає ще питання індивідуальної свободи.
Дійсно, деяких жінок закривати себе з голови до ніг може змушувати тиск сім’ї або їхнього оточення. Це також правда щодо ортодоксальних єврейок, які мали голити свої голови й носити перуки, коли вони виходять заміж. Не відразу стає очевидним, чому деякі єврейські або деякі екстремальні форми християнської ортодоксальності можуть більше поєднуватися з цінностями Республіки, не кажучи вже про фемінізм, аніж мусульманський салафізм. Утім, нікого не можна змушувати закривати себе з ніг до голови.
Та чи потрібно їх змушувати не робити цього? Одна француженка, яка почала носити паранджу повністю з власної волі, висловила протест: «Припускається, що Франція — вільна країна. Сьогодні у жінок є право знімати свій одяг, але немає права його вдягати». Інша протестуюча заявила: «Якщо вони змусять нас знімати її, то вони забиратимуть частину нас. Я радше помру, ніж дозволю їм зробити це».
Деякі мусульмани, серед них — духовні особи, дотримуються точки зору, що закриття жіночих облич насправді не є мусульманською традицією. Єгипетський імам, Шейх Мохаммед Тантаві, хоче заборонити носіння шалей, які закривають обличчя, у єгипетських школах. Однак це не є причиною, через яку француженкам не повинно бути дозволено входити до відділення пошти, банку, школи чи будь-якого іншого громадського місця у паранджі. Інтерпретація ісламської традиції не є завданням французького уряду.
Хтось може дотримуватися погляду, що національні уряди мають застосовувати закони, а не цінності. Але в той час, коли більшість демократій не настільки схильна нав’язувати «національні цінності» своїм громадянам, як Французька Республіка, закон також не може бути повністю відокремлений від цінностей. Той факт, що європейці можуть одружуватися лише з одним партнером, є як законодавчою, так і культурною нормою. І погляди на сексуальну, статеву й расову дискримінацію, які міняються з часом, також відображаються у законах.
Звичайно, завжди є хиткий баланс між загальноприйнятими поглядами й індивідуальними свободами. Деякі все ще можуть засуджувати гомосексуальність, однак уже небагато європейців, як раніше, хочуть її заборонити законом.
У цілому індивідуальна практика, доки вона не завдає шкоди іншим, має бути дозволена, навіть якщо багатьом людям це не дуже подобається. Може бути небажано, аби люди, які виконують державні функції, — наприклад, судді, вчителі або поліцейські — закривали свої обличчя. Проте можна встановити дрес-код для певного виду роботи, не забороняючи тип одягу для всіх. Окрім того, ми ж не маємо суддів і вчителів, які ходять у бікіні на роботу.
Є ще одна практична причина, чому заборона паранджі є поганою ідеєю. Якщо ми серйозно збираємося інтегрувати іммігрантів у західне суспільство, то необхідно сприяти тому, аби вони якомога більше пересувалися в суспільстві. Заборона паранджі змусить цю крихітну меншість жінок залишатися вдома і ще більше залежати від своїх чоловіків у зв’язку із зовнішнім світом.
То що робити з практиками, які вважаються неліберальними, якщо ми їх не заборонимо? Інколи краще нічого не робити. Життя з цінностями, які хтось не поділяє, — це та ціна, яку слід заплатити за життя у плюралістичному суспільстві.
Сприяння тому, аби всі громадяни отримували хорошу освіту, може допомогти зменшити потенційні підстави для конфлікту. Також цьому може сприяти почуття гумору. Воно не обов’язково має бути ворожим, як у випадку з карикатурами в данській газеті. Одна з найдотепніших реклам на ринку сьогодні — це бренд німецької дамської білизни. Ролик демонструє вродливу голу жінку, яка позує перед дзеркалом, отримуючи задоволення від надягання сексуальних чорних трусиків і чорних панчох із підв’язками, перш ніж одягтися в чорну паранджу. Все, що ми бачимо, коли вона визирає з вікна, — це її очі, красиво підведені тушшю. Ключова фраза? «Сексуальність для всіх: скрізь».
Ця реклама не лише гумористична й добре зроблена, але також, за моїми спостереженнями на Близькому Сході, вона є точним відображенням реальності. Звісно, можна уявити, як це робить французький депутат від комуністичної партії, жінку в паранджі, яка приховує екстремістську або терористичну загрозу. Але це також може стосуватися й чоловіка у джинсах або жінки в діловому костюмі. Ми інколи забуваємо, — це те, що середньостатистична особа в паранджі є просто жінкою.
Ян БУРУМА — професор у галузі демократії, прав людини та журналістики при Bard College. Автор книги «Вбивство в Амстердамі: смерть Тео Ван Гога й межі толерантності». Його остання опублікована книжка називається «Любитель Китаю».
