"Нові жебраки"
Людині притаманно чекати й просити. Просити, мабуть, чи не більш притаманно, ніж чекати. Усі ми на щось сподіваємося: чи то на листи, чи то на диво, чи то на платню або просто на гроші. Хоча "просто гроші" до нас надходять дуже рідко. Найчастіше ці "просто гроші" хтось просить у нас. І таких прохачів насправді ціла армія, яка розбита на полки, батальйони, роти і т. ін. Десь у приватних секторах на Деміївці, на Борщагівці і ще в декількох місцях сидять у штаб-квартирах чорночубі "генерали". У кожного на стіні - карта - схема Києва і його метрополітену. Під особливим прицілом думок і стратегічних планів - вокзал і розклад електричок. Телефон і телеграф їх уже не цікавить, таки ж не сімнадцятий рік надворі. І ось із цих штаб-квартир ведеться мудре керування і контроль за збиранням "просто грошей" із "просто громадян", тобто з нас. Босоногі засмаглі дітлахи прочісують кожний вагон поїзда метро, повторюючи - не думаючи і напам'ять - створену кимось із "політруків" поему голодного дитинства. Дем'ян Бєдний і Михайло Голодний у справді голодні двадцяті роки писали набагато краще, але у відповідь на їхні вірші хіба що якийсь заслужений педагог СРСР вишкрябає з кишені копієчку і зронить сльозу. А для решти голод і його поети пішли в безповоротну далечінь. Тому й поеми тепер інші, але такі ж немудрячі, з якими ходили прохачі початку сторіччя: "Мамка вмерла, нас залишилось п'ятеро. Сестричка захворіла на сухоти" тощо. Або: "Ми біженці із Придністров'я, жити нема де, на вокзалі ночуємо..." Були вже біженці із Чечні, адже "генерали" читають газети, вони знають, звідкіля повинні надійти до нас свіжі "біженці". От би двійко негренят десь відкопати! Вони ж бо збирали б по кошику грошей із кожної електрички. Уявляєте, сидите чи то стоїте ви у вагоні електрички, і стоїте тому, що сидіти нема на чому, бо зловмисники викорчували сидіння. Так ось, стоїте ви, а до вагона обірване негреня заходить і заводить тужним голоском із ледь вловимим акцентом: "Люди добрые памагите, мы беженцы из Руанды. Папу-маму паганые тутси (чи хуту) зарезали. Нас осталось восьмеро, только мы вдвоем из Африки убежали, остальные братья-сестры сгинули. Памагите, чем можете!"
Але от відійшов воєнізований цеп босоногих прохачів, натомість надходить нова хвиля. Тексти схожі, але тепер це мати-з-дитинкою. Поки що з нею на руках - маленька ще, сама не може ходити й просити. От виросте, тоді сама піде, а мати на руки - наступного. Іде молода, невмита, з усього видно - мати-героїня, але приховує це. Діти вже геройствують самі по собі, а вона сама по собі. Їду я днями в київському метро. Провів очима одного хлопчака, другого. До Оболоні під'їжджаю - і ось тобі театр! Мабуть, у середньому вагоні я їхав. Тільки-но поїзд від "Петрівки" відійшов, чую - справжнє стерео. З двох боків: "Люди добрые памагите!" Я головою покрутив - дивлюсь: обложили! У лівому кінці вагона одна мати-з-дитинкою, у правому - друга. Ну, гадаю, це вже щось новеньке. Удвох-таки вони із пасажирів щось та викачають. Невже, думаю, "генерали" нову тактику винайшли? Виявилось, ні, дві матері-з-дитинкою отетеріло одна на одну подивились, замовкли. Потім пройшли назустріч, тобто помінялись диспозиціями, і на наступній зупинці кожна перейшла до наступного вагона: одна до заднього, друга - до переднього. Виявилось: тактична помилка.
