ОБЛИЧЧЯ З ОБКЛАДИНКИ, АБО СТИЛЬ ДЛЯ КРАЇНИ

Чи затребуваний в Україні новий стиль, і що це таке

Один iз «рецептів» щасливої старості від гості «Дня»

У часи радянські, для багатьох тепер майже билинні, хоча з того часу минуло всього лиш років двадцять, випускниця геологічного факультету Київського університету потрапила за розподілом до будівельної лабораторії при Київміськбуді. З точки зору кар’єри все складалося цілком обнадійливо: і посада — відразу старший інженер, і оклад пристойний — 145 крб. Щоправда, після насиченого студентського життя суворе будівельне середовище, в якому вона опинилася, дещо обтяжувало, а справа, якою займалася — розробка Держстандартiв для підмурків — була, без сумніву, корисною, однак особливого інтелектуального задоволення не приносила. Тоді дівчина вирішила дещо урізноманітнити своє життя. І пішла на курси французької мови. Ну подобалося їй це.

Далі можна говорити про роль випадку. Проте в абсолютно буденній ситуації — віднести забутий співученицею конспект тієї на роботу, — побачити щось доленосне навряд чи зміг би найкращий провидець. Ось і наша героїня нічого не підозрювала, коли прийшла до приятельки в інститут, у якому та займалися питаннями легкої промисловості. Щоправда, художниці — колеги однокурсниці відразу ж побачили в Ірині — високій, стрункій і спортивній — ідеальний типаж і запропонували їй підробляти демонстратором одягу (або моделлю, як прийнято сьогодні говорити). І вона з цікавості погодилася, продовжуючи справно ходити на службу до своєї лабораторії. Але вже через рік, зробивши остаточний вибір (аж ніяк не легкий, оскільки доводилося вчитися майстерності, долати власні комплекси), пішла в манекенниці на зарплату в 90 крб. Щоб потім об’їздити спочатку весь Союз, а потім і пів- Європи; щоб працювати з провідними дизайнерами України та Росії — від Володимира Сарафанова і Олексія Корєшкова до Галини Гагаріної, В’ячеслава Зайцева і Валентина Юдашкіна; щоб стати однією з перших і однією з найяскравіших зірок вітчизняного подіуму.

На цьому в такій повчальній розповіді про те, як людина зуміла розпізнати у випадку свій шанс і, використавши його, досягла успіху, як то кажуть, зробила себе сама, можна було б поставити крапку. Цілком самодостатня історія. Можна було б, якби йшлося про когось іншого, а не про Ірину Дюденко. Оскільки є у Іри ще й інша історія — не така стрімка і помітна, але не менш захоплююча. Власне, розвивалися ці дві історії паралельно. Просто одна — на очах у публіки, інша — поволі...

У ті часи, коли Ірина починала, демонстраторів одягу було мало, роботи — багато, і включала вона не тільки кастінги та власне покази, а й нескінченні і для більшості втомливі примірки. Ірина ж їх обожнювала, оскільки ніколи не відчувала себе «манекеном», а завжди була дійовою особою у створенні одягу. А пізніше з досвідом прийшло бажання зрозуміти характер образу і як його краще подати, яку вибрати музику, як вибудувати все композиційно. До її порад спочатку прислуховувалися, потім Ірина стала кимось на зразок граючого тренера, коли сама брала участь у показах, які ставила вже самостійно. Сьогодні Ірина Дюденко — одна з найкращих режисерів шоу, з дуже сучасним, оригінальним підходом і бездоганним смаком, з глибинним розумінням моди та високим професіоналізмом. До речі, за ці роки Іра оволоділа ще однією професією — закінчила економічний факультет Київського інституту легкої промисловості (щоправда, диплом через поїздки отримати було ніколи). Це також їй стало у нагоді. Бо у фірмі «Дюденко-Київ» на ній сьогодні лежать організаційно-адміністративні обов’язки, тоді як чоловік Ірини, відомий дизайнер зачісок В’ячеслав Дюденко, відповідає за творчі та професійні питання. Але перукарські салони «Д2» — це все-таки будні. А є свята, які Іра (знову ж разом із В’ячеславом) уміє блискуче влаштовувати. Саме таким незабутнім видовищем стало останнє шоу зачісок «Велла- 2003», поставлене Іриною Дюденко. Воно, власне, і стало приводом для нашої зустрічі. «НЕ ХОЧУ ЧЕКАТИ МОМЕНТУ, КОЛИ БУДУ ЗРОЗУМІЛОЮ ВСІМ»

— Якби ми жили в країні з налагодженою інфраструктурою успіху, то після подібного показу ви мали б прокинутися ще більш знаменитою. Чи багато було дзвінків із новими запрошеннями?

— Я думаю, Київ і Україна в цілому — досить вузький ринок. До того ж, є й інші режисери, які ставлять презентації фірм, вечірки в нічних клубах, традиційні програми. Одна-дві пропозиції були, але я відмовилася. Мене цікавить творчий бік, і я завжди реагую на людський фактор. Іншими словами, для мене важливо, хто замовляє, наскільки це людина інтелектуальна. Я не хочу знижувати поставлену перед собою планку.

— Ваше шоу — чудовий привід поговорити про одне не до кінця всіма нами осмислене явище. «Рiдина у каструлi починає закипати з країв». Тобто з’являються люди, в тому числі й ви, які роблять те, чого ми так і не дочекалися від політичного істеблішменту — задають новий стиль, який відповідає тим самим європейським стандартам. Чи сформувалося покоління, здатне створювати та сприймати його?

— Те, що з’явилося покоління, якому цей стиль потрібен, — без сумніву. Але творять його все-таки окремі особи, наступників, які бажають у цьому брати участь, — одиниці. Однак у кожній сфері діяльності є свої лідери, які намагаються реалізувати себе в цих умовах, у цей час, у цій країні.

— Отже, ви вирішили не чекати кращого майбутнього і рухатися вперед, усупереч усьому?

— Звичайно, хочеться, щоб тебе зрозуміли, сприйняли, щоб результат було оцінено в людському, професійному і творчому плані. Я пам’ятаю ті ж перші покази «Велли» та відчуття розчарування, коли виявилося, що не всім це потрібно, не всі до цього готові. На сьогоднішній день для мене це вторинне. Головне — є бажання і можливості реалізувати свої задуми та ідеї. І тому я не хочу чекати того моменту, коли той, хто приходить на програми, бере участь у них і оцінює результат, буде на 100% розуміти те, що я роблю. Потрібно постійно йти вперед для того, щоб було накопичення результату. Це дає свої плоди. Щоразу з’являється все більше людей, які сприймають нове, — і серед учасників, і серед глядачів.

— Існує думка, що дуже швидко йти вперед небезпечно, хоча б тому, що це не приносить комерційного успіху. Елітний прошарок, здатний споживати ці видовища, — цей стиль одягу, стиль зачісок, стиль життя, нарешті, — невеликий. Чи все ж потрібно задіяти себе на повну потужність, аби робити те, що ти можеш, і не озиратися?

— Можливо, у мене така ступінь вимогливості до себе — щоб кожний новий результат був кращим за попередній. Це моє ставлення до професіоналізму. Однак, дійсно, пряма залежність комерційного успіху від реалізації творчих планів далеко не завжди існує. Є деяка виробнича основа, яка дає можливість нормально жити. Тому для мене поняття «комерційний успіх» вельми відносне.

— Коли Борис Краснов працював у Києві, ніхто не називав його «найкращим постановником шоу». Щось особливе сталося з людиною, чи Москва і справді дає більше можливостей для реалізації?

— Я також працювала в Москві чотири роки — там колосальна індустрія шоу-бізнесу, модельного бізнесу, тобто, існує велика затребуваність. Звідси стрімкий успіх Бориса. У нього були гарні проекти та була потреба в них. У нас трошки інертна ситуація в цьому плані. Є синусоїди максимального підйому і насичення роботою, потім — затишшя. Щоправда, відносно моїх програм — мене радує стабільність, на них постійний попит.

«НАМ ПОТРІБНА КОМАНДА ЗАВТРАШНЬОГО ДНЯ»

— Але програми — певною мірою, високе мистецтво. А чи збільшується число споживачів нового стилю в повсякденному житті? Адже немає сенсу відкривати, скажімо, перукарські салони з розрахунку на далеку перспективу?

— Якщо говорити про реалізацію професійної діяльності як перукарського обслуговування, то попит є. Це — активний середній клас, який зароджується, тобто люди, які хочуть бути модними, одягненими красиво, і щоб це гармоніювало з їхнім стилем життя.

— Це завжди пов’язано з грошима, з рівнем доходу, чи не так?

— Простежуючи відвідувачів наших салонів, можу сказати, що це стабільна фінансова основа: ті, хто заробляє 150- 200 доларів, можуть собі дозволити обслуговуватися регулярно.

— Чи легко у нас знайти співробітників і правильно поставити справу так, щоб вона функціонувала при мінімальному втручанні?

— Нелегко. Проблема № 1 — людський фактор. Якраз простіше з навчанням професійним навичкам (цим займається Слава). Важче підібрати команду, яка була б здоровою психологічно, команду завтрашнього дня (мені сьогоднішня — не потрібна, оскільки вона не потягне завдань, які ми для себе ставимо на завтра). Я хочу, щоб люди, які приходять до нас, були незалежні психологічно, реально усвідомлювали сьогоднішню ситуацію і можливості свого розвитку. Я серйозно ставлюся до того, що культура обслуговування — це перше питання. Розумієте, професіоналізму ми всі вчимося щодня і можемо розвиватися, враховуючи нові технології, можливості, препарати тощо. Все життя потрібно цьому вчитися, як у будь-якій сфері діяльності. Але культура взаємовідносин у нашому суспільстві залишає бажати кращого, і саме цьому мало хто хоче вчитися. Я вважаю, що чим вище становище, яке займає людина, тим більша у неї має бути вимогливість до себе, необхідно саморозвиватися щодня, постійно, незважаючи на професійне навантаження. Я завжди говорю своїм майстрам: елементарна повага повинна бути на будь-якому рівні, говориш ти з двірником чи з міністром.

— А де ви берете своїх фахівців «завтрашнього дня»?

— Половина тих, хто у нас працює, — наші учні, яких ми навчаємо професійно. Паралельно з професійним навчанням розглядається питання психології спілкування між клієнтом і майстром. До того ж, ми стараємося, щоб стиль взаємовідносин і спосіб життя, який ми культивуємо в наших салонах, був адекватний домашньому способу життя співробітників. Це не пряме виховання, а, скажiмо, опосередковано ми стараємося підтягати наших майстрів. Ми хочемо, щоб у салоні панувала атмосфера взаємоповаги.

— Це схоже на міні-лабораторію з поширення досвіду соціальної педагогіки. За великим рахунком, це запитане скрізь у суспільстві. Напевно, багато хто може навести такий приклад: коли у Києві відкрилася мережа добре обладнаних магазинів, багато людей із невеликим достатком боялися туди зайти через надзвичайно зарозуміле ставлення продавців. Ця проекція колосального розшарування в суспільстві була погано зрозуміла деякими представниками сервісу. Як це лікувати?

— Так, мені це знайомо. Принаймні, не робити таких помилок кожному з нас. Якщо ж йдеться про сферу сервісу, то тут, звичайно, все залежить від того, який тон задають роботодавці.

ПРО МИСТЕЦТВО БУТИ БАГАТИМ

— Можливо, варто поговорити про соціальну відповідальність багатих. Тому що багатство українського походження і носії цього багатства дуже часто пов’язані з абсолютним безкультур’ям. І те, що таке добре і що таке погано, і як виглядає багатство в Європі, в усьому світі, з якою відповідальністю воно пов’язане, з якими гуманітарними акціями, особистою скромністю, поки ніхто навіть не озвучує.

— Добродійність і меценатство — те, чим завжди відрізнялися інтелігентні люди минулих століть, те, що прийнято сьогодні у всьому світі. Якщо людина багата, то вона старається впливати на рішення існуючих проблем у суспільстві. Цього ніхто не показує, ніхто не афішує, це робиться добровільно. Є бажання допомогти. Наші багаті люди в більшості своїй абсолютно не мають подібних бажань. Адже вони не можуть не думати про майбутнє. Про майбутнє не тільки власного бізнесу, а й суспільства, яке має бути стабільним, щоб вони самі могли в ньому спокійно зустріти старість. Коли я вперше потрапила за кордон, в 1984 році, перше, на що звернула увагу, — молоді очі у немолодих людей 70, 75, 80 років. Я запам’ятала це на все життя. І хочу, щоб у мене в такому віці були такі ж радісні очі. При цьому я повинна думати не тільки про те, що буде зі мною і з моєю сім’єю, а й про те, що буде з нашим суспільством в цілому, з нашою країною. Якби наші багаті люди замислювалися над цим, то вони вкладали б кошти у розвиток і культури, і освіти, і медицини — всього того, що робить суспільство здоровим.

До речі, поліпшити здоров’я, на мій погляд, можна і нагадуванням, про те, що крім криз, катастроф і проблем нашого життя, є чимало гарного. У ЗМІ йде постійне нагнітання, а про те, що прорив десь є (в тій же медицині, освіті, науці), є якийсь просвіт, — про це мало розповідається. Адже противага негативній енергетиці існує. Якби її не було, у нас були б зовсім інші проблеми на всій планеті.

— Говорячи про наших дизайнерів, не можна не констатувати якісний прорив, який вони демонструють в останні роки. Чому, на ваш погляд, цього не відбувається у шоу-бізнесі, на естраді? А так звані збірні концерти до дат — це взагалі позавчорашній день.

— Спрацьовує стереотип старої системи. Туди не хочуть залучати нікого з новаторів, які зараз з’являються. Навіщо себе утрудняти? Психологія така: навіщо когось шукати, коли ось є своя, відома людина. Головне — є певна сума, поставлене завдання, і воно має бути виконане. І ніхто не цікавиться, який буде результат, який проект, який сценарій. Це нікого не хвилює, на жаль.

— У цьому — звична неповага до споживача всього. А існує замовлення на нове?

— Я вважаю, що якби кожний виконавець і його продюсер про це задумалися, то картина б змінилася. Адже можливостей — у тому числі інформаційних — маса. В Україні є досить багато фахівців — i іміджмейкери, і стилісти, і хореографи. Але, звичайно, репертуар — найголовніше. Я іноді слухаю і не розумію, як це можна співати. Страшно від текстів, аранжувань... Адже у нас є і поети, і композитори талановиті, які пишуть, але вони в тіні.

«ЗАРАЗ ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА — ЩОБ ЗВУЧАЛА КРАЇНА»

— У вас є коло людей, з якими було б цікаво поговорити про стандарти, критерії, про те, що сьогодні конкурентне і вважається красивим?

— Звичайно, є. Скажімо, люди відомі та менш відомі. Якщо говорити про перукарське мистецтво, то високу планку ставить Наталя Балабанова. Ми дуже тісно співробітничаємо, однодумці. Що стосується модельного бізнесу... Хоч (дозволю собі невеликий відступ) я вважаю, що це усього лише гарне слово. Оскільки який може бути бізнес, якщо немає виробництва? Якщо говорити про агентства моделей, то, на жаль, я вважаю, що на сьогоднішній день вони не виконують свої функції у повному обсязі. І не з своєї вини. Так, відеореклама, реклама в друкарській продукції, біг-борди — все це є. Але найголовніше — рекламувати продукцію, яку виробляє наша країна. А саме цього і немає. Як правило, крім «Сезонів моди», вони не задіяні. «Сезони» ж дійсно відображають наявність лідерів у дизайнерському середовищі. Так ось, iз дизайнерів мені дуже імпонує працювати з Лілею Пустовіт. Тому що ця людина насамперед дизайнер. І освіта, і мислення, і смаки. Мені подобається її стабільність і вимогливість, яку не часто зустрінеш у інших дизайнерів. Серед музикантів мені дуже подобається Сергій Гримальський. Багато людей займаються творчістю. Є редактори журналів, є творці тих чи інших акцій, але цього мало, щоб бути лідером, прикладом. Мені здається, що йде якась подвійна гра, подвійний спосіб життя. Так, становище вимагає того, щоб я був вихований, певним чином поводився в тому чи іншому колі, щоб я виглядав відповідно, був професіоналом, але справжньої інтелігентності за цим не відчувається. З іншого боку, у нас немало яскравих особистостей у різних сферах діяльності. У мене є друг, лікар-ортодонт Мирослава Степанівна Драгомерецька. Якось прийшла до неї на прийом, а вона запитує: «Іра, можна я з вами поділюся?» І розповіла, що все життя працює, і нарешті в цьому році держава присвоїла їй звання «Лікар країни». Точно так само я поділилася з нею враженнями від нашої поїздки до Парижа, коли Славік і Наташа Балабанова виступали на «Інтеркуафюр», і про те, що зазвучала країна. Я щоразу говорю: «Зрозумійте, не звучать прізвища — це вторинне. Зараз найбільша проблема — щоб звучала країна».

— До речі, зараз це те, що у великому дефіциті. В’ячеслав Дюденко нещодавно знову представляв Україну.

— Він їздив до Мілана і як стиліст-перукар робив на 2003 рік дві-три роботи, які увійшли до світового каталогу «Інтеркуаффюра». Звичайно, приємно, коли тебе запрошують, оцінюють. На жаль, більш гідно і шанобливо звучить ця оцінка там.

— В одному модному журналі було написано цікаву річ: багато модниць пострадянського простору, які приїжджають до Парижа, за кілька днів можуть купити гори досить гарних речей. А коли вони повертаються до себе, скажімо, до Києва, виходить ледве чи не казковий сюжет, коли золото перетворюється на черепки. Вони раптом розуміють, що ці речі тут не живуть. Як би ви це оцінили?

— Багато речей не живе, тому що сфера діяльності модниць і модників, людей, які мають певний достаток і можуть дозволити собі витрачати певні фінансові кошти на свій гардероб (якийсь конкретний відсоток — 5, 10, 15) — це невелике коло. Що б, де вони це не купували, річ повинна мати життя, своє продовження. На жаль, знову-таки проблема смаку: куди і як цю річ застосувати. Звичайно, кошти можна вкласти, купити її, привезти сюди. Але для цього повинне бути підготовлене суспільство і структура, де можна з’явитися в цій речі. Щоправда, деякі заможні люди знайшли вихід. Вони, скажімо, звертаються до наших дизайнерів у тому числі й для того, щоб ті допомогли сформувати гардероб.

— Про одяг депутатського корпусу можна було б говорити окремо.

— Я не розумію, хто заважає їм звернутися до послуг стиліста, іміджмейкера? Це просто необхідно для будь- якого політика в усьому світі. В будь-якій країні земної кулі є люди, які створюють образ, імідж. Радять, що одягати, як зачісуватися. На це потрібно витрачати гроші. У наших людей це просто ще не вкладається в голові. Вони витрачають гроші на дорогі речі, але не користуються послугами звичайного стиліста, навіть, можливо, психолога.

— Ірино, а ви не вважаєте, що потрібно починати з самого початку? Вчити, як мити голову, з якими нігтями де з’являтися. Я вважаю, що великі завдання за рівнем, наприклад, одяг от кутюр, куди його застосувати, також дуже важливі. Але якісь елементарні речі також абсолютно необхідні. Поки показує досвід, що в цьому ми виходимо абсолютно з печерного стану.

— Я починала роботу в будинку моделей «Хрещатик». У радянський час перед від’їздом за кордон необхідно було отримати характеристику з райкому, парткому та ін. iз приводу моральної стійкості, що сьогодні здається безглуздим. Однак були й корисні речі. Крім занять iз мови, я пройшла курс етики та естетики. Нас, моделей, було 8—9 чоловік. І було почуття відповідальності: як ти виглядаєш, як ти їси, наскільки ти розбираєшся в політиці. Нам доводилося читати всі газети, вчити прізвища-імена, але ми знали прізвища всіх перших осіб Зімбабве, Уругваю тощо. Я не наполягаю на тому, що і зараз це потрібно робити, але якщо людина претендує на роль персони, яка представляє державу, і якщо ми вже говоримо про самостійність цієї держави, одиницю в світовій спільноті, то будь добрий, ти повинен до цього підготуватися. Це нормальне явище, коли людина говорить: «Я не знаю, я не розумію, навчіть мене». А у нас часто хтось піднявся на певну висоту — і все, більше мене нічого не хвилює.

— І хочу втримати це до кінця життя, законсервувати для дітей.

— Консервується все навколо.

ПРО ВИБІР ШКОЛИ І НЕ ТІЛЬКИ

— Ірино, чи є відчуття тривоги за те, яку країну вбирає ваш син, шестирічний Ваня? Чи вдається вам спрямувати його так, щоб він бачив те, що б ви хотіли бачити в ній у майбутньому?

— Звичайно, зараз у сина ідеальна обстановка в тому плані, що він стикається з нормальними умовами побуту, він ходив у звичайний садок, де, однак, працювали люди, які просто люблять дітей. Зараз відвідує платну школу-садок знову ж на державній базі. І вибір було зроблено після дуже невдалого досвіду відвідування всіх відомих центральних шкіл міста Києва. Я задумалася, в яке середовище потрапить дитина. Наприклад, одне з місць, де ми любимо відпочивати — база відпочинку на річці Козинці. Там відпочивають люди середнього достатку, маса дітей, вони всі розкуті, бігають цілий день. Це не ізольоване, не вибране суспільство, а нормальне людське спілкування. Я не ставила на меті виділити його в середовище, де все вирішує фінансова основа. Я шукала передусім атмосферу, в якій інтелект, освіта не були втрачені, оскільки зараз комп’ютери, ігри, телебачення — спрощують пошук, самостійність і цікавість. Але виявилося, що в цих школах дітьми не цікавляться. Цікавляться батьками. У приймальні, де я чекала на директора, при мені розмовляли два педагоги і, не соромлячись, обговорювали, що у кого є в квартирах тих учнів, куди вони ходять проводити додаткові заняття.

Зараз є перелік шкіл, які вважаються престижними за оплатою, але я не хотіла б, щоб син ходив до такої школи. Туди ж потрапляють діти з різних сімей, у яких цінуються зовсім інші речі. Я ж шукаю йому середовище під себе, мені хочеться знайти людей освічених, культурних, по-людському нормальних. Межі та крайнощі божевільні.

— Ось ми й прийшли до того, з чого починали. Світові процеси йдуть такими темпами, що для нас зараз дуже важливо, навіть поки не мінятимуться політики, впливати на суспільство. Намагатися створити моду на новий стиль життя. Щоб ті, хто пишатиметься понадміру своїм багатством, розуміли, що це поганий тон. Що буде все більше таких місць, де будуть цінуватися інші якості, навіть серед багатих прошарків.

— Це цілком можливо. Адже, повторюся, багато творчого відбувається в кожній сфері... Наша проблема в тому, що ми не завжди уміємо розставляти акценти.