...Обніміть свою бабусю!

Пам’ятаю, в першому класі у нас був урок на тему: «Моя бабуся». Потрібно було розповідати, як ми, першокласники, шануємо своїх бабусь. Учні говорили, що допомагають їм у всьому, не ображають, поважають... Коли ж я розказала про те, що в нашій родині онуки, встаючи з-за обіднього столу, цілують бабусі руки, — вчителька розплакалась. А я «меркантильно» отримала свою «п’ятірку». Для мене в цьому нашому родинному звичаї не було нічого особливого, до нього я була привчена з самого дитинства.

Цей спогад нашої журналістки є показовим. І непоодиноким. До бабусиної присутності в нашому житті більшість українців, кілька поколінь яких фактично виховані бабусями, просто звикли. Ми святкуємо День матері, День жінки, а ось бабусь залишили поза увагою. А між тим, можна говорити про феномен української бабусі, образ якої міцно вкорінений в українській свідомості. Бабуся — берегиня роду. У ній акумулюється життєва мудрість. Через неї передаються традиції: народні, релігійні, родинні. Коли її не стає, раптом усім — дітям і онукам — доводиться швидко дорослішати. І той її неповторний світ тоді стає лише спогадом.

Окрема історія — бабуні ХХ століття: дві війни, три голодомори, безкінечні втрати й важка робота. Мало хто з них відвідував салони краси й моди, але вони зуміли зберегти в собі аристократизм духу.

Без сумніву, 8 березня вітатимуть усіх жінок. Але віддайте більше тепла й любові своїм бабусям.

Цьогорічне 8 березня наша газета вирішила оголосити Днем Бабусі. Не політизованих бабусь Клари і Рози (Цеткін і Люксембург), а нашої — рідної української Бабусі.

Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор Українського католицького університету:

— В усі епохи, в усіх системах українські бабусі виконують свою роль — роль передачі духовних кодів наступним поколінням. Я розрізняв би любов материнську та бабусину. Мати любить дитину як свою кровиночку, як плід своєї любові. Але при цьому мама живе також своєю любов’ю, утверджує себе у цьому житті — вона молода. Бабуся ж любить онуків по-іншому. Як скульптор любить своє творіння. Так, напевно, Пігмаліон любив Галатею, яку він створив. Тобто бабця фактично ліпить характер онуків, як шматочки пластиліну. У мене таке враження, що бабусі у вихованні онуків ніби компенсують те, що їм не вдалося виховати у власних дітях. Лише одиниці батьків могли би сказати, що діти перевершили їхні сподівання. Як правило, у них десь є присмак поразки: намагалися виховати одних дітей, а чомусь вийшли інші... І ось тут, нарешті, коли батьки вступають у вік дідусів-бабусь, це для них новий шанс. Шанс реалізувати те, що їм не вдалося з дітьми. І це ніби дає нове дихання. Також варто зазначити, що бабусина любов не викликає такого підсвідомого спротиву, як материнська або батьківська. Все-таки на якомусь етапі діти сприймають пораду батьків як втручання у їхніх світ, як певне насильство. Тоді як у стосунках з бабцею цього немає зовсім. Вона, на відміну від матері, ніколи не може бути конкурентом своїм онукам.

Роль бабусі, на мою думку, одвічно була ключовою у передачі духовних кодів народу. Усі ми знаємо, наприклад, феномен читання бабусями казок. А в них містяться духовні коди нашого суспільства, перші поняття про добро та зло, про кінцеву перемогу добра, що надзвичайно важливо. З казками приходять певні аксіоми нашого культурного життя, які потім не треба доводити, тому що вони нам дані. І тому роль бабуні — це не просто роль люблячої особи, вона — та, яка передає духовний потенціал нації від одного покоління до іншого. Хай буде благословенною любов кожної бабусі, якою вона обдаровує своїх онуків!

Моя бабуня абсолютно вірила у те, що її онук — найкращий. Розумію, що це, очевидно, не було об’єктивно, проте так гарно, коли хтось необ’єктивно тебе любить і вірить, що ти досягнеш в житті неабияких висот. Ця любов стає опорою і дає крила. Я саме так запам’ятав свою бабусю. У студентські часи я вже не міг мати з нею якогось інтелектуального діалогу, але діалог любові був завжди.

Анатолій ХОСТIКОЄВ, народний артист України:

— Мою бабусю звали Домініка Акімовна Хоменко. Я виріс у центрі Києва. Спершу наша велика сім’я (дванадцятеро осіб) жила в однокімнатній квартирі комунального будинку. Потім, коли батьки переїхали, я залишився жити з бабунею. Можна сказати, моє дитинство пройшло із нею. Завдяки їй закінчив музичну школу по класу баяна — вона й лайкою, й умовляннями наполягала на тому. Пригадую, діти бігали на вулиці, ганяли у футбол, а я сидів вдома і грав гами та ноктюрни... Грав і казав бабусі, мовляв, баян все одно викину, тільки-но закінчу школу... А у відповідь чув: «Це тобі стане у пригоді». Й справді, ми з інструментом досі нерозлучні. Навіть зараз, коли є вільна хвилина, беру баян і виконую той репертуар, що вивчив у музичній школі.

Домініка Акімовна любила навчати: «Толю, життя — боротьба». До речі, вона розмовляла українською мовою і мене навчила, навіть віддала в україномовну школу. А в ті часи у Києві говорили здебільшого російською. Потім віддала свого онука у спорт. І я, закінчивши баскетбольну школу, грав за збірну України.

Я бабусю свою «ховав» разів зо п’ять у школі. Коли не вивчив матеріал, приходив, похнюпивши носа, і казав, що вчора «поховали» нашу бабусю... Через деякий час знову доводилося її відправляти на той світ. Аж поки не потрапив у халепу: одному і тому вчителеві розповів ту ж історію, а минув всього-на-всього якийсь місяць після «похорону»... Природно, що той запитав, скільки ж їх у мене... Кажу: «Одна»... Можливо, через те моя бабуня довго жила — 75 років. Вона все бідкалася, мовляв, їй би дочекатись, як онук школу закінчить. Закінчив. «Ой, тепер би лишень дочекатися, щоб ти поступив в інститут...» Поступив. «А ще б побачити, як на сцені гратимеш»... На дипломну виставу на закінчення Театрального інституту запросив батьків і бабцю. І після спектаклю Домініка Акімовна каже: «Толю, тебе як вдарили ножем, ти впав і не дихав... (Я грав бандита і наприкінці спектаклю мого героя вбивали.) А я ж тебе ростила, виховувала... Я так плакала... А потім бачу у темряві — ти піднявся і пішов за куліси. Ну, думаю, слава Богу, живий».

Кажуть, мамин синочок... А я — бабусин син. У дитинстві навіть казав, що не одружуватимуся, а візьму заміж бабусю... Домініка Акімовна мала зріст два метри і п’ять сантиметрів. Вона була величезною, як ведмедиця. І надійною. Я за нею був, як за стіною. З її смертю пішов цілий світ — такий добрий, затишний і теплий. Я часто ходжу на могилу бабусі й даю на служби за упокій її душі.

Наталя ПАСIЧНИК, піаністка, Україна—Швеція:

— Моя бабуся мала освіту сім класів — це не так багато. Але в ній завжди був присутній витончений аристократизм. Вона жила зовсім не тими цінностями, якими живе наше покоління чи навіть покоління наших батьків. Бабця ніколи не робила акцент на матеріальному, а в основу виховання закладала людські стосунки, віру в Бога, глибину почуттів. В цьому був її безмежний вплив на мене.

Одночасно вона мене навчила безлічі суто практичних речей. Я можу все, навіть косити сіно та складати його в копиці. Бабця завжди повторювала: «Дитино, ти не мусиш робити в житті все, але ти мусиш вміти все робити».

Померла бабця минулого року. Вона довго трималася і все чекала мене та мою сестру. А ми живемо за кордоном і тоді не мали можливості часто до неї приїжджати. Бабця чекала на наш концерт у Львові. Після концерту ми заїхали до неї. Тільки-но попрощалися — вона померла. Для мене це було важке і водночас важливе відчуття. Наскільки сильний у нас був духовний зв’язок! Її життя для мене є прикладом того, як потрібно жити на Землі. Я вдячна долі, що мала можливість провести з нею багато часу.

Мені здається, що молодші покоління — «не бабусиного» виховання. Зараз бабці не беруть на себе таку роль, яку взяла, наприклад, моя — основну роль з виховання дітей тоді, коли батьки робили кар’єри, займалися облаштуванням життя. На Заході такого немає вже давно. Бабусям відводиться роль «розважального» плану. Зустрічі на свята, походи в театр, парк... Західні бабусі позбавлені рутинного життя — прибирання, приготування їжі, збирання до школи. Що краще, що гірше — не мені судити, але в цьому питанні я, швидше, західна людина: своєю дитиною я мушу займатися сама.

Iрина ДОЦЕНКО, бібліотекар, м. Одеса:

— Моя покійна бабуся Софія Миколаївна з чернівецького села. Народилася у вчительській сім’ї. Працювала в сільській школі вчителькою. Жила в різних країнах Європи. Навчалася у Львівському університеті. Знала польську, угорську, румунську та німецьку мови. Мені пощастило. Я не знала ні ясел, ні дитячого садка. Я виросла з бабусею. Це зовсім не означає, що дитинство моє було легким. Воно переважно проходило в чергах — нескінченних цілодобових чергах Одеси післявоєнного часу. Коли бабуся примудрялася мене виховувати — я не знаю, та виховувала вельми категорично. Бабуся була вчителем від Бога. І я це відчула повною мірою.

Так, наприклад, мені постійно нагадувалося, що я — дівчинка з хорошої сім’ї, тому не повинна робити нічого непристойного. А «непристойним» вважалося багато що: брехати, брати чуже або щось не спитавши, читати чужі листи, кривдити будь-кого, лізти в чуже життя...

Дівчинка з хорошої сім’ї мала старанно вчитися, не грубіянити, бути завжди доброзичливою. Їй не варто намагатися виділитися серед інших і взагалі привертати до себе увагу, бути настирливою. Просити що-небудь у сторонніх можна лише у крайніх випадках — та й то, якщо виконання прохання не завдавало їм клопоту.

Слід бути розбірливою у виборі друзів і компанії, товариства людей непорядних уникати. Вважалося непристойним ділитися своїми прикрощами та проблемами з будь-ким, окрім найближчих людей — і робити це можна було лише так, щоб у них не виникло відчуття, що ти звертаєшся до них по допомогу. Взагалі непристойно ставити когось у ніякове або скрутне становище.

А ще дівчинці з хорошої сім’ї не можна було фарбуватися, приділяти надмірну увагу одягу, носити прикраси (дорогі нам не по кишені, а дешеві — поганий тон), користуватися парфумами (з тієї ж причини), пускати бісики, сидіти, розвалившись або згорбившись, сидіти з розсунутими або схрещеними ногами.

Непристойно скаржитися на зубний біль, погане травлення, та й узагалі на хвороби, першій починати розмову за столом або в компанії, де є люди старші за тебе, брати з тарілки першою або забирати з нього останній шматок, брати найбільший шматок.

Не можна погоджуватися спробувати спиртне, навіть якщо дуже вмовляють. Горілки порядна жінка навіть у зрілому віці пити не повинна, для неї існують лише сухі або солодкі вина. Захмеліти на людях — ганьба.

Але головне — це повторювалося найчастіше — не компрометувати себе товариством людей непорядних. Якщо людина здійснила негідний вчинок і не розкаялася, їй не потрібно було подавати руки і слід відмовити від дому.

А ще бабуся навчила мене буковинських пісень, куховарства, шиття. Розповіла про Генріха Гейне і Пушкіна.

Моя бабуся, померла у віці вісімдесяти шести років 1973 року, дотримувалася цих правил (вони давалися дівчинці на все життя) до самої смерті. І це попри те, що по її життю пройшлися три революції (п’ятого року, лютнева та жовтнева сімнадцятого), дві світові війни, два голоди. І все — на повну силу. Необхідність виживати її переконання не похитнула.

Микола ПУШКАР, кобзар із Суботова:

— Мої діди, батьки і я також не визнавали колгоспного ладу. Казали на нас усі, що ми «кляті одноосібники». Працювати ходили щодня до лісу, за 15 кілометрів від села. А ще ж господарство було. Ним особливо опікувалася баба Марфа. Прокидалася о четвертій годині ранку, доїла трьох кіз. Та й усі ми не ледачі, тому все на столі мали, крім пташиного молока. А баба Марфа у мене була не лише працьовита, а й мудра дуже. Хоча неписьменна, а про житія святих завжди розповідала. Окрім того, що поралася по господарству, вимазала більше сотні суботівських хат. Всі хвалили, що стіни після її роботи аж блищали білим та рівним глянцем. Пригадую, що нашу хату бабця щосуботи підводила і навіть призьбу змащувала. Чепуруха, словом. Наставляла мене, шибайголову, на шлях праведний. Вчила не перейматися ні вчорашнім, ні завтрашнім, а лише про Бога думати. «Тоді і Бог про тебе думатиме», — казала. Мені вже скоро 60 років, але я й досі не можу розгадати всі таємниці, які баба Марфа забрала з собою в могилу... Наша хата була якраз біля колгоспу, то вранці бувало трактори дирчать, корови мукають, лаються біля тієї контори... А Баба перехреститься і каже: «Пекло незгасиме. Але воно колись погасне». І не збагну — звідки вона знала, що буде «останній іродів цар Михайло мічений»? Я її питаю: «Як це — мічений? Розкажіть!», а вона мені: «От побачиш: вся ця влада ленінська — іродова, а останній цар буде мічений».

Юлія МЕЛЯНЧУК, менеджер, м. Рівне:

— Моя бабуся Єва справді унікум. Вона — наш феномен і скарб. Завжди турботлива, енергійна і... молода. Нині у нашій родині два студенти — молодший брат і бабуся. І обоє на третьому курсі. Для неї вища освіта була давньою мрією, яку не побоялася втілити зараз. І звісно, це надихає. У свій час вона закінчила училище, вступила до університету, але обставини склалися так, що навчання довелося залишити. Знову студенткою вдалося стати у 69 років. Вона прагнула, щоб я мала економічну освіту, та схоже, насправді така спеціальність була потрібна саме їй. Зрештою, зараз вона її й здобуває. Для бабусі найважливішим завжди була родина. Наші проблеми й переживання вона сприймає як власні. Тож коли брат закінчував школу і думав про вступні іспити, бабуся тихцем поїхала в обраний ним університет і придбала пробний варіант завдань. А дорогою додому перечитувала їх. Як виявилося, відповідь на більшість питань знала. Коли розповіла про це онукові, він жартома запропонував складати вступні іспити і їй. Вона так і зробила. Нікому нічого не кажучи, бабуся понесла документи до іншого навчального закладу.

Тепер вона — одна з кращих студенток. Завжди активну бабусю поважають викладачі, люблять у групі. Спочатку вона казала, що одногрупники сприймають її мало не як інопланетянку. Та вже незабаром крига скресла, і інакше як «наша пані Єва» вони її не називають. А в нас за період бабусиного навчання суттєво побільшало спільних тем. Вона радиться щодо курсової роботи, рефератів, як і всі студенти, хвилюється напередодні сесії, але складає її якнайкраще. Звісно ж, ми пишаємося її успіхами. . Так, нещодавно саме бабусину контрольну роботу як приклад представили в іншому навчальному закладі.

Днями я прочитала, що її ім’я означає «життя». Це й справді про мою бабусю.

Оксана КОЗИНКЕВИЧ, завідувачка відділу європейського мистецтва Львівської галереї мистецтв:

— Моя бабуся Олена — з роду Кочубеїв. Вони з чоловіком мали маєток у Яготині. До 1922 року їх не чіпали. Коли ж усе почалося, дідо зі старшою донькою поїхали до Києва, а бабця лишилася в Яготині. Розповідала мені, як приходили їх експропріювати... Прийшла тоді челядь, конюхи й почали діставати посуд із шаф і виставляти на величезний, метрів на шість, дубовий стіл... Бабуся згадувала, що не пам’ятає, звідки в неї сили взялися, але підійшла до краю цього величезного, важезного столу, відірвала від підлоги, і вся порцеляна скотилася на підлогу... До неї кинулися з криками: «Та ти до ранку не доживеш!!!» А коли вже виходила з дому, хотіла накритися шаллю... Не дали: «Це вже не твоє!» В Києві довелося купувати нові документи, змінювати прізвище... А 1932 року, йдучи на базар, бабця побачила конюха, який десять років тому приходив її експропріювати — лежить опухлий, як колода. Повернулася додому, взяла тачку, привезла цього експропріатора додому та виходжувала, відпоювала, відгодовувала, поки не одужав: «Він тяжко заплатив, йому треба допомогти». 1936 року бабця лишилася сама з трьома дівчатами на руках. Важко працювала, аби прогодувати дітей. Спромагалася допомагати й іншим. А під час війни переховувала у себе не лише наших військових, а й італійців і навіть німців. Досі зберігаю всі їхні листи, як вони писали бабусі і після війни, і в 60-ті роки. Я завжди хотіла бути з бабусею. Як приходило літо, летіла до неї — мені не треба було на жодні моря, аби тільки побути біля неї, щоби почути неймовірні розповіді. Для мене її образ — це завжди окуляри і книжка, читала вона безкінечно. І багато плакала. Я думала, що ж це за книжка така, що її так розчулює. Одного разу подивилася, а це — «Кобзар». Цей «Кобзар» зараз у мене. А там — закладочки на віршах, які найбільше її вражали. Бабуся для мене була людиною шляхетною, міцною. Це справжня українська жінка — непохитна, глибоко віруюча. Вона говорила: «Головне, щоби ніколи не було соромно перед Господом. Тоді ніколи не буде соромно і перед людьми». А ще: «Ти завжди повинна розраховувати тільки на себе. Вчися! Знання — це капітал, багатство, набутки, які ніхто ніколи від тебе не відбере». Бабця мене вчила, що треба не тільки бути готовою до удару, а й вміти його тримати. І коли таке сталося в моєму житті, я згадала бабусю. І зрозуміла, що моя печаль, порівняно з тими втратами, через які пройшла вона, — не печаль. Колись друзі пропонували бабусі тікати в Європу. Вона не змогла, бо тут, в Україні, могили її рідних і близьких: «Хіба можна їх полишати?» Пам’ятаю її слова: «Твої порадники — молитва і Господь. Хоч би як було важко, ти — не сама. Поговори в молитві — і в тебе буде рішення, буде сила. Не корись ворогам». У неї були надзвичайно гарні очі — невеликі, але променисті. Навіть коли вона вже бачила двері раю, очі її були молоді і щасливі. Напевно тому, що вже зустрілася зі своїми і тепер може спокійно згорнути руки і закрити очі, усвідомлюючи, що своє життя вона прожила так, як повинна була прожити...

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, народний депутат України, телеведуча:

— Моя бабуся прожила майже сто років. Її так само, як і мене, звали Ольга (я названа на її честь). Вона була надзвичайно мудрою людиною. Так, напевно, всі кажуть про своїх бабусь... Але моя бабуся знала щось особливе. По-перше, вона ніколи не хворіла і не лягала, навіть коли почувалася погано. Такого я не пам’ятаю, як не пам’ятаю і того, щоб вона плакала. Хоча бабуся прожила дуже складне життя — пережила всі революції з нашої найближчої історії, кривавий терор, Голодомор, війни, втратила багатьох, кого любила. Її сестер розкуркулили і виселили, а коли на Уралі почали гинути відселені українці, бабуся поїхала і забрала до себе племінницю, вдочерила її і виховала.

Бабуся працювала вихователькою в сиротинці. Під час війни вона рятувала дітей від голоду і смерті, ховала єврейських дітей від фашистів. І ще — вміла якось по-особливому спілкуватися з дітьми... Я пам’ятаю, як вона робила з носової хустинки мишку, яка сама рухалася (і досі не знаю, як це виходило), або паперових жабок, які стрибали самі. Тоді не було іграшок і вона забавляла сиріт по-своєму. Дітлахи її дуже любили, хоча разом з тим вона мала дуже суворий характер. Інколи навіть можна було подумати, що наша бабуся дітей просто не переносить. Коли ми забігали в кімнату і верещали, вона завжди дуже холодно казала «Приберіть дітей».

Помирала моя бабуся свідомо — вона просто вирішила, що їй уже досить жити. Вона вперше лягла і почала всіх готувати до того, що її скоро не стане. І тоді вона згадала всіх своїх вихованців, яких, можливо, вже й не було на світі, бо прожила бабуся багато і багато років. Вона розповідала мені про кожного з них...

Крім того, моя бабуся була великою українкою. Вона виросла на хуторі в Чернігівській області. Через те, що колись впала з коня, у неї був ніс з горбинкою. За це під час війни бабуся мало не поплатилася життям. Вона зайшла до хати, а там були фашисти. Її відразу почали виштовхувати автоматами надвір, у колону євреїв, яких «гнали» на розстріл: «юда», казали. Єдине, що її врятувало, — це Біблія у скрині і вишиті рушники, які один із «фріців» там знайшов. Якби ці фашисти знали, що вона перед тим, як зайти в хату, сховала від німців у нашому сараї єврея, що втік з тої колони, яку вели на розстріл! Вони б розстріляли її на місці, якби копнули те сіно в сараї, що нібито накидала бабуся для кози.

У мене досі зберігається бабусин портрет, де вона зі стрижкою каре та в симпатичному маленькому капелюшку з вуалькою — прості українські жінки так не ходили тоді. Їй був притаманний аристократизм, а ще — загадковість. Все життя їй хтось надсилав бандерольки з цибульками гладіолусів. Це був її таємний прихильник — чоловік, який не насмілювався до бабусі наблизитися. Безперечно, бабуся, заміжня жінка, була строгої моралі і ніколи собі б не дозволила навіть подивитися на когось стороннього. Але той чоловік, очевидно, любив її все своє життя. Дідусь про це знав, і щороку допомагав бабусі висаджувати ті цибульки з бандерольки. Коли одного разу бандеролька не надійшла, я знала, що це означає лише одне — той чоловік помер.

ро бабусю я можу говорити годинами. Але якщо коротко — в моїй пам’яті вона назавжди залишилась українською княгинею.

Олег СКРИПКА, лідер гурту «ВВ»

— У мене не було рідної бабусі. Мати мого батька, що жила на Полтавщині, рано померла, і я виховувався у нерідної баби Тані (про те, що вона нерідна, дізнався досить пізно). Бабуня Тетяна багато мені, малому, розповідала про давнину — як воно колись жилося. І в моїй уяві оживало українське минуле.

У селі люди близько до природи, очевидно, тому вони такі гармонійні. У мегаполісах, очевидно, цей зв’язок втрачений. Здається, бабуня якраз і розвинула в мені відчуття природи, замилування нею, сприйняття її як частини українського коду. Тим більше, що на Полтавщині природа, можна сказати, м’яка. Як результат, у багатьох моїх піснях присутня оця природна українська фантасмагорія, гоголівщина.

Я також знав і свою прабабусю, з якою теж проводив багато часу. Їй було під сто літ, але старенька була дуже активною і працьовитою. Жила зі моїм двоюрідним дідом, сином, і тримала на собі увесь дім. І раптом вона зламала ногу, злягла і невдовзі померла. Тоді я зрозумів, що рух (робота, діяльність) — основне. Коли людина обмежує себе у цьому, поволі приходить смерть соціальна, а там і фізична.

Якось довго не був на Полтавщині. Приїхав туди (ми знімали кліп), поспілкувався з полтавчанами і збагнув, що пісні «ВВ» — «Були на селі», «Танці» й інші — вони саме про Полтавщину. Вони етимологічно звідти.

P. S.

«Якби ми знали, яке щастя – онуки, ми б їх заводили раніше власних дітей»

Ця фраза відкриває першу сторінку у моєму «Щоденнику бабусі», який я завела після народження Юрка. Тепер я часто його запитую: «Де ти був раніше?! Чому так довго до нас не йшов?» Напевне, він недарма вибрав собі для дня народження 7 травня. Напередодні, 6 травня, церква вшановує Георгія Побідоносця. А наш хлопчик хрещений Георгієм, і ми віримо у його переможну долю. Переможну, бо його мама й досі бореться з важкою хворобою, а сина з двох його років виховує без батька. Хоча той живе в одному з нами місті...

Скільки житиму, стільки пам’ятатиму ніч з 7 на 8 травня 2004 року. Вже дідусь Толя провів мене на нічну маршрутку в Київ (дочка народжувала в Інституті педіатрії, акушерства та гінекології). Друга година ночі... Я не спала до ранку й думала: яка ж це дитина, котра усім нам далася такою важкою ціною? Заради якої мама Оксана ризикувала і своїм життям?.. Я боялася навіть піти на нього подивитися. Боялася розчарування?.. Своєї безмежної радості?.. Того, що віднині належатиму цій дитині до країв душі і не зможу її належно виховати?.. Але 9 травня вранці акушерка завела мене, як домовилися, під двері дитячого відділення. Юрашу винесли. Він був із непокритою голівкою, скручений у пелюшках, як качанчик, і так смішно облизував губки, бо вже хотів їсти. Перший запис у своєму «Щоденнику бабусі» я зробила аж через кілька місяців після його народження. Бо це був час, коли сповна довелося зрозуміти іншу крилату фразу: «Бог знав, що не встигне скрізь сам, тому придумав бабусь». Один із записів: «Юраша знову вередує. Але бабуся каже: «Він у нас не балуваний. Він просто улюблений».

І ще кілька записів зі «Щоденника бабусі», який фіксує миттєвості Юркового життя.

«Їде з мамою у гості до маминої подруги. Чоловік подруги має заїхати за ними машиною. Запитую: «Якою машиною поїдеш?» Юрчик вже одягнутий, гордо каже: «Червоною, гарною, великою! — і лукаво додає: — А Наталя (тіточка його) буде вдома!»

«Мама виймає ящик з іграшками. У Юрка це... дідові молотки, пилочки, пасатижі і т.п. Юрко каже: «Тяжке й велике, а я його люблю!»

«Бабуся запитує: «Де бабусина радість? Де розум, талант, здоров’я і краса?» Малий Юрко, відповідаючи на кожне запитання, показує пальчиком собі на груди. Радісно завжди реагує і на мої слова: «Ти будеш великий чоловік. У тебе велике майбутнє».

«Мама одягнула Юрка у рожеві штани та кофту. Бабуся: «Дивись, як ти гарно одягнутий, в усе рожеве!» Юрко: «І чого ж я такий гарний, рожевий, цікавий і талановитий?»

«Їде з мамою у маршрутці та роздумує:

— Ось виросту, буду возити усіх людей.

Подумав і додав:

— Наших».

«Сумна сторінка. Юрчик лежить на ліжку між подушками, бо він вже «ведмідь у барлогу». Лежить із бабусею. Раптом серйозно дивиться на мене і каже: «Тобі завдання». — «Яке?» — «Знайди мені тата!»

«І сторінка весела. У садочку Юркові подобається дівчинка. Каже мамі: «Вона така гарна! Я на неї дивлюсь і милуюся!»

«Мама сердиться. Юрко допитується: «Але ж ти мене любиш?» Мама жартує: «Не люблю, бо ти неслухняний». «Але любиш? Я ж твій син! — щиро дивується».

Недавно я прочитала дискусійну, як вважаю, статтю відомого педіатра Євгена Комаровського. Роль бабусь, зокрема, українських, на його думку, у сучасній сім’ї наче й зайва. Мовляв, батьки самі повинні виховувати своїх дітей, а бабусі зі своїми «пережитками» можуть цьому процесу заважати. Абсолютно не згодна! У бабусь (і дідусів) — більше терпіння, а відтак і розуміння дитини. Хоча, звичайно, жодним чином не претендую на перше місце в онуковому серці. Тепер інколи жартую, що я у його житті — незамінна річ у побуті. Мама — грається, а бабуся у той час варить, пере, ходить на ринок і в магазин, домовляється з лікарями, тренером басейну і керівником танцювального гуртка чи спортивної секції... Все-таки у мене більше коло знайомих. Але останнє слово у дискусіях треба залишати за батьками. Бо це таки їхня дитина. Але ж і наша з дідусем — теж?! Життя показує, що і наша, і — не наша. Ми — виховуємо по-своєму. І я рада, коли недавно увечері онук сказав: «Дід, дорогий мій, вставай. Помолимося Богу!» І це бабуся водить його у недільну школу при церкві. Я печалюся, коли він... рве щойно подаровану мамі саморобну сумочку, бо вона його за діло насварила. Таке — вдарити по найболючішому — умів робити той, хто його породив. Як там каже моя тітка? «Ген пальцем не витреш!» А може, це черговий період дитячої агресії?..

Що ж, і з цим має справитися бабусина життєва мудрість.