Осколки-сльози, або Право на повстання
Сьогодні — дев’ять днів з часу загибелі в Москві Станіслава Маркелова і Анастасії Бабурової. Їх розстріляли привселюдно, в самому центрі, на Пречистенці, близенько від Кремля, серед білого дня. Нагадаю: 34-річний Станіслав Маркелов — адвокат родини чеченської дівчини Ельзи Кунгаєвої, яку згвалтував і задушив екс-полковник Буданов (вийшов на волю за два дні до трагедії), 25-річна Настя Бабурова — позаштатний кореспондент «Новой газеты», журналістка з України. Обоє — активні правозахисники, учасники антифашистського руху, вони опонували свавіллю російської влади.
Менше уваги привернула подія, що сталася в російській столиці на другий день після розстрілу. Московська молодь спробувала вийти на демонстрацію протесту. На першій же точці збору — без будь-якого попередження, котре належить робити за законом, із криками: «Работаем!» — на демонстрантів накинувся ОМОН. На ще одній точці було те ж саме. Маніфестацію вдалося провести з третьої спроби. Юнаки та дівчата пройшли центром Москви з антивладними й антинацистськими гаслами. Емоції зашкалювали, демонстранти розбили кілька вітрин у банках і в «МакДональдсі», а потім вже в метро, коли на них знову напали люди в сірому, посипалося кілька плафонів. ЗМІ, а також чимало інтернет-користувачів, серед них ті, що зараховують себе до опозиції, з погано прихованою зловтіхою заходилися обговорювати оте розбите скло. Мовляв, негоже так поминати загиблих, та й взагалі то є хуліганство, ось воно, справжнє лице антифашистів і т. ін. Принагідно зауважу: ті, хто застрелив Маркелова, відняли в російського молодіжного опору останню можливість розв’язувати конфлікти з урядом у мирний спосіб. Незабаром, знов-таки у Мережі (в Росії, як колись у нас, інтернет є головним замінником вільної преси), з’явився текст користувачки під псевдо «taoom», котра, за її зізнанням, ніколи до того дня не розбила жодної шибки. Текст нерівний, рваний, зі стилістичними огріхами, але там є, як на мене, точні фрази, вони все пояснюють:
«Стас и Настя — честнейшие и умнейшие из всех нас. Эти осколки — наши слезы по ним. Слезы нашей ярости. Слезы с острыми краями, которые никогда не высохнут.
Этот короткий, никем не понятый марш, — наш отчаянный крик. Мне все равно, что о нас подумают окружающие. Крик отчаяния радости не приносит. Можно заткнуть уши ради комфорта, но тогда будь готовь, что и ты не докричишься о помощи».
Яке мені до всього того діло? Ось маю діло. Бо коли вбивають журналістів, моїх колег, то ціляться і в мене. Вважаю, що буданови та їхній неонацистський послід не мають почуватися як господарі не тільки в Росії чи в Україні, але й по всіх інших країнах. Влада, така знахабніла, що витирає ноги о власний народ, мусить дістати здачі бодай від частини того народу — як було, до речі, і в нас, у часи «України без Кучми». Народ має право на повстання, право хоча б на биття кількох шибок у банку, який таку владу фінансує, і вітрин у неякісній забігайлівці, котра створює ілюзію добробуту в злиденного й приниженого режимом люду, має право затопити в пику нацистському виродку, котрому потурає влада.
Як не лишається нічого, окрім сліз, то нехай це будуть сльози-осколки. Можливо, вони — гострі, тверді, дражливі — бодай трошки розворушать «моральну більшість». І може, тоді суспільство не дасть проливати невинну кров на наших вулицях.
