Особливий вид ракетного палива

О 1-й годині 42 хвилини, за Київським часом, у ніч із 28-го на 29 липня 2000 року з морської космічної стартової платформи «Одіссей» українською ракетою «Зеніт-3SL» було виведено на навколоземну орбіту універсальний телекомунікаційний супутник «PanAmSat-9». Це був четвертий запуск ракети з морської стартової платформи спільного українсько-американсько-норвезько- російського підприємства «Sea launch» — «Морський старт». Наш кореспондент у Криму зустрівся з директором цієї компанії з боку України, відомим конструктором ракетної техніки Володимиром Комановим, який стояв біля витоків ракети «Зеніт», і попросив його розповісти про те, як вирішувалися завдання «Морського старту», про нинішній стан галузі та її проблеми…

— Володимире Геннадійовичу, поздоровляємо Вас з успішним пуском чергової ракети «Зеніт». Дуже хвилювалися? — Признатися, так. Почалося те, що супроводить мене під час кожного пуску, — я став ходити, як маятник, і в мене почалося щось на зразок корости. Наш попередній пуск був неуспішним. Отож тим більшою була значущість цього старту для нас перед міжнародним співтовариством. Адже наш «Зеніт», хоч ми й упевнені в його цілковитій надійності, не налітав іще стільки, щоб вважати його машиною, яка пройшла всі можливі випробування. За ракетою «Зеніт» тепер визначаються потенційні можливості України. «Зеніт» визнано найкращим носієм у світі, значить, у ХХ столітті в людства вже кращої ракети не буде…

Під час пуску хлопці телефонували нам з океану, і можете уявити наші почуття: пуск відбувся, пішов перший рівень, другий, тепер не підвів би блок ДМ… Коли все відбулося, в мене текли сльози…

— Ви знаний у світі вчений, конструктор ракетної техніки, а от нині в «Артеку» берете участь у дитячому аерокосмічному фестивалі «Сузір’я»...

— Займатися з дітьми мене спонукає любов до дітей, у мене самого три внучки. Діти дуже цікаві, ми в їхньому віці нічого не знали про космос і про ракети. А вони вже багато знають. Тут у нас була зустріч з однією групою дітей, вони розповідали, як би вони влаштували життя на космічному кораблі. Ми їх запитали: «А на якому паливі працюватимуть ваші ракети?» Вони відповідають: «Їх рухатиме думка, тому що це найбільша концентрація енергії!» Адже правда! І саме ці діти прийдуть у ракетно-космічну галузь після нас і рухатимуть її далі…

— Яке ж майбутнє космічної галузі в Україні?

— Треба поки що не втратити того, що є. Треба повніше використати можливості «Зеніту». Треба за рік будувати не шість- дев’ять «Зенітів» для «Морського старту», а двадцять-тридцять-сорок машин, щоб замовник не хотів «пересідати» на французькі, китайські або російські ракети, а літав на «Зеніті», вірячи в його надійність. У нас буде ще у вересні запуск американського супутника, є замовлення від російського космічного агентства. Однак не будемо випереджати події…

«Зеніт» — це ракета, яка народилася передчасно. Її задумано в 70-х, реалізовано у 80-х, і нині вона ще не вичерпала свого потенціалу. Американці таку ракету не побудували, але не тому, що не змогли. Якби поставили перед собою таке завдання, то змогли б. Просто вони його перед собою не ставили. А ми зробили. У «Зеніті» багато зроблено вперше. Уперше реалізовано такі ідеї, як автоматизація всіх передстартових процесів, відсутність людей на старті. Або вертикальне складання — ніде у світі цього немає…

— Чи буде в Україні побудовано свій космодром?

— Розумієте, це в Радянському Союзі за соціалізму і нічиєї власності ми могли робити те, що хочеться. Нині ми собі цього не можемо дозволити. Треба робити те, що треба. За умов, що в нас нічим платити шахтарям, учителям, лікарям, ми не можемо собі цього дозволити. Проте космодром Україні дуже потрібен, адже мати таку ракету, цілу ракетобудівну промисловість і не мати космодрому — це нонсенс…

— А в Україні є таке пустинне місце?

— Немає в Україні такого місця. Однак не в цьому справа. Україна може стати першою державою, яка має авіаційний космодром, — є проект побудувати авіаційний старт, брати ракету на борт літака, йти на екватор і там здійснювати пуски з літака. Це дуже перспективно. Однак це повинні зробити ракетники та авіаційники спільно, навіть не за рахунок держави, а просто подарувати такий комплекс країні. А держава брала б із нас менше податків. Такий комплекс Україні треба будувати, і треба, щоб ми були не самі — можливо, в парі з «Антоновим», можливо, з «Боїнгом»... — Які ж нові завдання космічної галузі в Україні?

— Знову ви про це! Зрозумійте, головне завдання — завжди не втратити того, що досягнуто. Завдання ставитиме саме життя. Ми не можемо робити того, що хочемо, той час уже ніколи не повернеться. Ми робитимемо, з-поміж іншого і в ракетно-космічній галузі, те, що нам замовлять. На сьогодні нічого, крім «Зеніту», не треба, він може виконати всі можливі на сьогодні замовлення. А все, що буде потрібно країні надалі, КБ «Південне» та Південний машинобудівний завод у змозі здійснити. Якщо врахувати, що 1993 року ми не зробили жодної ракети, то сьогодні завдяки тому, що ракетники не сиділи, склавши руки, завдяки тому, що в нас є «Зеніт», ми працюємо, маємо перспективу, — криза в ракетно-космічній галузі подолана.

Американці такі багаті через те, що не роблять того, що не потрібно робити. Ми кажемо: «Дайте гроші на 15-й, 16-й, 17 – й «Зеніт»», — а вони кажуть: «У нас немає завдань на 17-й «Зеніт», у нас є завдання на 15-й, і ми його фінансуємо». Американці — великі прагматики, вони вибрали для запуску своїх супутників нашу ракету саме тому, що вона найкраща і їм це вигідно. Доки ми не навчимося чинити так само, доти ми і будемо бідними…

— Тепер ви працюєте в обстановці більшої відкритості, нiж раніше. Це краще чи гірше?

— Це допомагає, тому що велика відкритість сприяє більшій відповідальності. Коли не вдався попередній пуск у березні цього року, Президент Леонід Кучма доручив Євгенові Марчуку розібратися, в чому справа. У нього була нарада, і я виступив і сказав, що ми повинні відкрито визнати, в чому ми помилилися, якщо ми не хочемо, щоб ракети падали. Це буде запорукою того, що надалі ми менше помилятимемося і ракети не падатимуть. Не визнаємо своєї помилки, спихнемо все на комп’ютер — незабаром знову помилимося. До речі, американці не розуміють нас, якщо причиною неполадки стає людський чинник. У них такий рівень відповідальності, що вони не розуміють, як це людина може помилитися. Може не спрацювати комп’ютер, але людина повинна спрацювати точно. Вони кажуть: так ви ще раз помилитеся, потім іще. А хто платити буде? У Радянському Союзі, коли були невдачі, нам оголошували догану, але потім замовляли новий апарат, ми його робили, і з нас здмухували пилинки, нам повертали премії, видавали нагороди, звання. Нині так уже не буде: помилився — треба відповідати за повною програмою…

— Як іноземні фахівці ставляться до вас? Яке у вас було враження, коли ви «увійшли в їхній світ»?

— Я зрозумів, наскільки правильно казав колись Леонід Кучма: нас 75 років жорстоко обманювали. У нас украли щастя жити гідно, нам брехали, що навколо нас одні вороги, а ми поміж собою всі друзі, нас не випускали, щоб ми не побачили, як вони живуть. А виявилося, що навколо не всі вороги, а ми самі не такі вже й друзі. І в цьому винна, звичайно, Комуністична партія, яка просто поглумилася над нашим довір’ям, незнанням, яке сама ж і підтримувала.

У мене в той час була така зарплата, яку мали лічені одиниці в Союзі. Я мав чудову квартиру, величезну дачу, дві машини. Це було багато, за мірками наших громадян, але непорівнянно навіть із середнім світовим рівнем. Мої дача і квартира не йшли ні в яке порівняння з їхнім житлом, мої два автомобілі «Жигулі» не порівняти з їхніми «Мерседесами». Однак вони ставилися до нас відкрито, чудово, з великою повагою за наші досягнення в науці, в ракетній техніці. Ми нічим не гірші за них і маємо жити так, як заведено в усьому світі. Проте цього нам ніхто не дасть із боку, цього треба досягти самим, своєю працею, своїм розумом, своєю технікою, своєю думкою, нарешті. Навіть діти вважають, що це особливий вид ракетного палива…