Пам’ять і справедливість: їх не уникнути

Марк уже багато років мій колега, а колеги завжди зберігають за собою право не погоджуватися одне з одним. Я заперечую його трактування справді видатної біографії Дюранті, яку написала Саллі Тейлор. Вона не покладалася на інсинуації, як стверджується у доповіді ван Хагена, і досить критично поставилася до журналістів, які через ті чи інші причини не любили Дюранті, як, наприклад, Юджин Лайонс. Більш того, у мене викликає тривогу те, що президент Міжнародної асоціації україністики ігнорує факт, що у 1933 році Сталін чинив стосовно українців багато речей, які не мали ані найменшого стосунку до того, щоб відібрати в них зерно задля потреб індустріалізації: зміна алфавіту, закриття українських шкіл за межами України (тоді як, скажiмо, в Якутії продовжували видавати російськомовну пресу), а незабаром після того — розстріл великої кількості українських письменників та переписування національної історії. Зрештою, якщо існує Асоціація з вивчення певної країни, то мається на увазі, що вивчення цієї країни важливе, чи не так? В іншому випадку, навіщо б її вивчати? І коли дідусі та бабусі з української діаспори жертвують свої заощадження на відкриття, скажімо, кафедри україністики, це накладає серйозні моральні зобов’язання на тих, хто повинен «розповісти світу правду» про те, заради чого ці жертводавці посіяли своє насіння.

Визнання голоду геноцидом, а Дюранті — апологетом Сталіна базується на величезній фактичній праці, але здебільшого це праця українських громад у різних країнах. Мої давні друзі, дуже численні, щоб усіх тут назвати (до того ж, деякі з них могли б вважати це незручним у зв’язку з їхнім офіційним становищем), працювали задля визнання Голодомору геноцидом. Справді, змінилися покоління в боротьбі за те, що вони вважали справедливою справою. Професор Любомир Луцюк із Канади розпочав кампанію за анулювання Пулітцерівської премії Уолтера Дюранті, чия цілковита відсутність поняття про журналістську етику може слугувати наочним уроком того, які етичні кордони журналісти ніколи не повинні переходити. До нього приєдналися багато організацій. 15 липня цього року до акції за анулювання Пулітцерівської премії Уолтера Дюранті приєдналася і наша газета, опублікувавши велику статтю професора Джеймса Мейса «Повість про двох журналістів», у якій розповідалася історія Уолтера Дюранті та Гарета Джонса — журналіста, який брехав на весь світ про те, що відбувається в Україні, та його колеги, котрий не побоявся втратити акредитацію і радянську візу та відкрив людям очі на правду. У тому самому номері ми надрукували відрізний талон — копію листівки, випущеної Асоціацією канадських українців за права людини, за допомогою якого запропонували нашим читачам проголосувати за скасування несправедливо присудженої Дюранті премії. Ми вважали і вважаємо, що Пулітцерівський комітет має знати, що за відновлення історичної справедливості виступають не тільки представники діаспори, а й жителі України, які нарешті дізналися всю правду про те, що відбувалося з їхнім народом та їхньою країною в 1932—1933 роках. Тоді ж ми розіслали листа до українських мас- медіа, закликаючи колег підтримати наш почин і приєднатися до кампанії. На жаль, відгукнувся на наш заклик лише телевізійний канал УТ-1, який розповів про акції «Дня» в огляді преси.

Редакція нашої газети надіслала також листа до редакції «Нью-Йорк Таймс», у якому ми писали: «Ми високо цінимо славну історію «Нью-Йорк Таймс» та її унікальну роль в історії американської преси. Проте тут, в Україні, в новій незалежній державі, яка перебуває у процесі розвитку власної незалежної журналістики, ми вважаємо, що вам варто було б розглянути можливість добровільної відмови від Пулітцерівської премії, отриманої вашим кореспондентом Уолтером Дюранті в 1932 році. Історія заперечення ним Голодомору 1932—1933 років в Україні й апологетики Сталіна у той період, за який він отримав премію, свідчить, що з усіх численних Пулітцерівських премій, завойованих кореспондентами «Нью-Йорк Таймс», ця лише кидає тінь на репутацію тих журналістів, які чесно заробили свою нагороду за ідеали, за які ратував Джозеф Пулітцер. Адольф Охс, який зробив внесок в ідеали, котрі зробили вашу газету тим, чим вона є, й який, очевидно, не знав про те, що робив Дюранті (хоч є свідчення того, що сам він стверджував, що його позиція узгоджена з позицією «Нью-Йорк Таймс»), імовірно, хотів би кращого і більшого для своєї газети, яку прагнув зробити зразком відповідальної журналістики.

У ті часи стандарти справді були іншими, але прикрашати правду, щоб потішити тих, хто свідомо викликає людські страждання, — це і сьогодні, і тоді лежало за межами цих стандартів. Нам чудово відомі двозначні моменти нашої професії у цьому недосконалому світі, але існують певні стандарти чесності та порядності, які не можна перейти в жодні часи та за жодних обставин. У цьому ваша газета була одним із наших вчителів. Це важливо для народу України, чиї страждання ваш кореспондент назвав «великою страшилкою», яка виникла на хвилі британсько- радянської дипломатичної дуелі, і для нашої газети, яка дивиться на вашу як на рольову модель у донесенні до читачів «усіх новин, які варто друкувати». [девіз «Нью-Йорк Таймс«] Усі ми робимо помилки, які важко виправити, але всі ми повинні прагнути до їхнього виправлення». На жаль, і тут ми не отримали відповіді. Та найважливіше те, що «Нью-Йорк Таймс» усе ж прислухалася до голосів українців та неукраїнців, які висловили своє ставлення до цієї ганебної сторінки в історії всіма шанованої й авторитетної газети, провела самостійне розслідування і зробила правильні висновки. Що, у принципі, можна вважати непрямою відповіддю на нашу акцію.

Усі ми цінуємо працю професора Луцюка та його прагнення допомогти «Нью-Йорк Таймс» зробити правильний вибір. Цей крок послугував на користь не тільки українцям, а й журналістиці як такій. Право людей знати правду ніколи не слід змішувати з привілеєм диктаторів не давати людям дізнатися, що не хочуть їм розповідати ті, хто ними править. Через довгий час історики сперечатимуться про значення подій минулого, але є ще й журналісти, чий професійний обов’язок — допомагати людям дізнатися і зрозуміти, що відбувається в навколишньому світі, у міру того, як воно відбувається. Я, будучи практикуючим істориком і журналістом одночасно, не можу сказати, яке з цього покликання важливіше, але для обох чесність — необхідна умова.

Я пам’ятаю, як понад двадцять років тому в Канаді немолоді українки показували мені шрами на ногах, які залишилися від того, що шкіра лускалася від води, коли вони набрякали від голоду. Вони хотіли, щоб я отримав хоч би якесь уявлення про те, що вони не в силах були висловити, але хотіли, щоб я це зрозумів. Як відомо моїм колегам, які вивчають Голокост, бувають часи, коли слів просто не вистачає. Слова — тільки символи, а деякі речі виходять за рамки наших здібностей до узагальнення. Не варто сперечатися про те, скільки чоловік загинуло внаслідок того або іншого акту варварства. Все, що ми можемо зробити для їхньої пам’яті, — пам’ятати їх і робити все, що в наших силах, щоб допомогти їхнім нащадкам у спробах відродження та злуки з цивілізацією, з якою їм так довго заважали возз’єднатися. Зрештою, найкращий подарунок дитини своїм батькам — це зробити щось таке, чим вони зможуть гордитися. Ті, хто так багато праці вклав задля пам’яті про мільйони загиблих в Україні, дали своїм предкам право ними пишатися. Зрештою, пам’ять про те, що було, — це ключ до творення того, що буде. То нехай ті, хто жив на цій землі до нас, можуть нами гордитися. Любомир Луцюк, Саллі Тейлор та багато, багато інших заслуговують на вдячність тих, замовчання чиїх доль нарешті перервалося. І тут доречно буде нагадати про ще одну акцію «Дня» — «Свічка у вікні». День пам’яті жертв Голодомору та репресій наближається, і ми ще раз кажемо нашим читачам: давайте цього дня поставимо на підвіконня запалену свічку, щоб згадати мільйони розстріляних, померлих від голоду. Багато хто з них не встиг залишити на цій землі свого прямого продовження — синів та доньок. Палаючі у наших вікнах вогники свічок стануть знаком того, що їх не забуто, що й вони мають нащадків, які їх пам’ятають.

Зло завжди знаходить собі прихильників. Це зовсім не означає, що ті, хто вимушений протистояти злу, — обов’язково хороші, але це означає, що вони мають про що розповісти, і що іноді не можна розповісти про це адекватно. Багато хто намагався писати про Голодомор. Я був знайомий із покійним Василем Баркою, і він люб’язно прислав мені свою книгу «Жовтий князь», де йдеться про те, що він сам бачив. Він зробив усе, що було в його силах, як і всі ми. Хто може розповісти про страхіття знищення Гітлером євреїв? Хто може розповісти про всі ті життя, які було знищено в боротьбі з неугодними, незручними чи просто «не такими» людьми? Ми можемо лише постаратися зібрати уламки та спробувати допомогти оговтатися тим частинам сім’ї народів, яким було завдано шкоди. Є часи, коли слова втрачають значення, а емоції — силу. Канадський професор зробив те, чим ми всі можемо пишатися, тому що коли хтось намагається виправити зло, це вже є внеском у справу гуманності незалежно від того, наскільки відкладається торжество правосуддя. Це найменше, на що заслуговують загиблі, а живі заслуговують знати, що деякі речі ніколи не забувають і не прощають. Імовірно, це знання може якнайкраще спрямувати нас у житті.