Парад у порожнечі

Національні свята, як і назви вулиць, пам'ятні знаки і монументи, мистецькі фестивалі й спортивні заходи, здатні відігравати справді поважну роль у соціалізації громадян, їхній «націоналізації» — усвідомленні себе членами певної «уявлюваної спільноти», ланками незримого історичного ланцюга, що поєднує «і мертвих, і живих, і ненароджених». Із такого уявлення, власне, й постає новочасна нація; відчуття солідарності й певної історичної, політичної та культурної єдності з мільйонами людей, яких ми зроду не бачили, особисто не знаємо і ніколи не знатимемо, потребує доволі високого рівня абстрактного мислення — непритаманного, скажімо, малим дітям (спробуйте їм пояснити, що таке нація), або й просто малоосвіченим людям чи навіть цілим етносам на ранніх стадіях історичного розвитку.

Національні свята, як і інші символічні дійства, є, безумовно, тим ритуалом, магічним обрядом, який ініціює, посвячує мешканців певної території в громадянство, у певну спільноту, дає їм суто емоційне відчуття єдності й співпричетності — не вимагаючи для цього ані розвиненого абстрактного мислення, ані взагалі якихось інтелектуальних зусиль. Під цим оглядом святкування Дня незалежності, як і інші символічні акції молодої держави, можна було б вітати — як вадливий чинник перетворення успадкованих від СРСР «гомо совєтікусів» у громадян України (принаймні на підсвідомому рівні — який, зрештою, є не менш важливим від свідомого). Але річ у тому, що сприймання всякого тексту обумовлюється не лише самим текстом, а й контекстом, у якому той текст існує й оцінюється.

Святкування Дня незалежності, безумовно, є важливим символічним посланням («текстом») української влади (держави) своєму народові. Але суспільний контекст, у якому воно прочитується, є настільки контрастним, настільки маразматичним, що сумістити його з урочистим «текстом» доволі важко, — надто вже невідступним є відчуття фальшу, несправжності і лицемірства. По суті, маємо типово совєтське свято, хоча нібито й під новими гаслами та прапорами. Совєтськість тут, зрозуміло, не в гаслах і прапорах, а в невідповідності форми змістові, у беззмістовності, в перетворенні сакрального ритуалу в пусту, хоча, можливо, й забавну формальність. Усе це схоже на богослужіння в храмі без віруючих, де головним атеїстом є сам священик, і де паства з нетерпінням чекає кінця безглуздого дійства й роздачі дармового пива.

Відчуття фальшу й несправжності поглиблюється плутаністю подібних послань української влади, їхньою курйозною непослідовністю, котру дехто вважає свідомим виявом політичних хитрощів, специфічною формою українського мак'явелізму, а дехто — неусвідомленим відбиттям безсилля, безхарактерності, бездумності, безпринципності, безвідповідальності. З одного боку, ця влада святкує День незалежності, з іншого — не робить нічого, щоб скасувати ганебне совєтське свято «Октябрської революції»; з одного боку — встановлює 6-го грудня День українських Збройних сил, з іншого — продовжує святкувати День совєтської армії (тільки вже під новою назвою — День оборонців вітчизни) 23-го лютого; з одного боку — встановлює День Військово-морських сил України, а з іншого — святкує у Севастополі (на чолі з Президентом) не цей день, а День військово-морських сил Росії, спільно з чільним реваншистом і українофобом Юрієм Лужковим; з одного боку — говорить зворушливі слова на День злуки УНР і ЗУНР (щоправда, лише для вух західних українців), а з іншого — видає указ про святкування 60-ліття «Золотого Вересня», себто так званого «визволення» Західної України більшовиками в 1939-му (з таким самим успіхом, а головне, політичною тактовністю можна було б святкувати й «визволення» Києва німецькими фашистами в 1941-му).

Відповідна плутанина витворюється (чи, властиво, зберігається — ще з совєтських часів) і в головах українських обивателів. З одного боку, як показують недавні соціологічні опитування, проведені Інститутом соціальної та політичної психології АПН, 6% опитаних ствердно відповів на запитання: «Хоча на шляху нашої державності багато перешкод, я все одно вважаю: Україна має бути незалежною» (лише 15% не згодні з цим твердженням і ще 24% не можуть відповісти однозначно). У принципі, ці результати не надто відрізняються від результатів першогрудневого референдуму 1991-го року, коли незалежність підтримали 90% учасників, себто (віднявши 20%, які взагалі не брали участі в голосуванні) 70% дорослих громадян України.

Але з іншого боку, за даними того ж таки iнституту, 36% опитаних відповідають ствердно на запитання, сформульоване дещо іншим чином: «Необхідно якнайшвидше провести референдум і відновити союз братніх радянських народів». Не погоджуються з цим твердженням лише 37%, не визначилося — 27%. Просте порівняння цих двох опитувань, проведених тими самими вченими серед тих самих людей, показує, що прихильників відновлення СРСР (36%) в Україні у два з половиною рази більше, ніж рішучих противників української незалежності (15%) і навпаки — противників СРСР майже удвічі менше, ніж прихильників незалежності. Простіше кажучи, далеко не кожен прихильник «Союзу» є противником української незалежності й навпаки — не кожен прихильник незалежності є автоматично противником «Союзу». Виявляється, в шизофренічній свідомості багатьох громадян ідея державної незалежності України й ідея «відновленого» Союзу можуть мирно співіснувати!..

Безумовно, всяка державна еліта мусить рахуватися з особливостями такої роздвоєної, совєтизованої свідомості своїх громадян. Але на те вона й еліта, щоб бути освіченішою від пересічних громадян, компетентнішою та далекогляднішою. Вона мусить впливати на цю свідомість у бік її поступового прояснення й зцілення. Українська ж еліта натомість, як показують вісім років її правління, не лише не намагається якось структурувати політичне мислення й поведінку своїх співвітчизників, а й докладає усіх зусиль, щоб спантеличити, заплутати й міфологізувати їхню свідомість ще дужче.

Схоже, саме на цій амбівалентності розгубленого «совка» побудувала свою стратегію суспільного виживання правляча ось уже вісім літ посткомуністична номенклатура. У принципі, як показує досвід багатьох країн «третього світу», маніпулювати таким населенням можна доволі довго, консервуючи його політичне невігластво, підживлюючи різноманітні фобії й зміцнюючи стереотипи. Особливо — якщо прибрати до рук радіо й телебачення та познищувати всі опозиційні газети. Але доля таких країн, як ми знаємо, є сумною. А нерідко сумною виявляється й доля правлячих там режимів.