Пастки свободи

ФЕНОМЕН ПРЕВЕНТИВНОЇ БЕЗПОРАДНОСТІ

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту соціології:

— Якщо категорію «свобода» розуміти в найширшому значенні, як таку собі абстракцію, як певну відсутність стримування довільної поведінки людини, то тут ситуацію кардинальних і соціальних змін та виникаючих у зв’язку з цим нових умов, які можна інтерпретувати як свободу, цілком доречно порівнювати з будь-якою формою поведінки, коли звільнення означає просто відсутність чого-небудь. Так, зокрема, на початку 1990-х здобуття незалежності сприймали як звільнення від тоталітарної держави та тоталітарної ідеології. Сам по собі цей лозунг не може не викликати жодних заперечень, але йдеться про те, що, звільняючись, образно кажучи, від голови, якою в історії політичної думки завжди прийнято було вважати державу, ми ризикуємо опинитися в ситуації обезголовленої тварини, котра метушиться по простору та вільна від керуючих функцій мозку. Частково таку поведінку ми спостерігали в перші роки незалежності.

Щоб цієї метушні було якнайменше, створюють державні та політичні системи, що забезпечують свободи. Однією з таких політичних систем є демократія як система політичних механізмів, що забезпечують максимальну свободу людини в суспільстві. Хоча багато стародавніх мислителів бачили в демократії істотні недоліки, вважаючи, що за неї завжди існує загроза скотитися до охлократії та до анархії. Проте історичний досвід показав, що саме демократія виявилася універсальним механізмом, який забезпечує можливий максимум реалізації свобод людини в суспільстві.

Разом із тим, перехід до демократичної системи, безумовно, пов’язаний із численними труднощами та загрозами. Головна з них полягає в тому, що будь-яка свобода, якщо її розуміти в рамках збереження громадського порядку та стабільності, — це не стільки звільнення від зобов’язань, скільки здатність добровільно вибирати відповідальну поведінку. Саме цього, мені здається, дуже не вистачало нам у ситуації переходу. Здатність до вільного вибору відповідальної поведінки формується протягом тривалого часу.

Посттоталітарні країни ні навичками, ні традиціями, ні механізмами, які забезпечують таку поведінку, не володіють. Звідси — стресові ситуації для суспільства загалом і для більшості людей. Це, передусім, поява феномена безкарності. Бо там, де люди не можуть самі контролювати й обмежувати в умовах свободи свою поведінку, завжди найагресивніші та найцинічніші індивіди, які просто користуються правом сильного. По-друге — це масова безвідповідальність, коли люди вважають себе нездатними відповідати не тільки за суспільство загалом, але й навіть за свій власний стан та персональну перспективу. Це пов’язано з формуванням особливого типу особистості в тоталітарному суспільстві — екстернальної особистості, яка всю відповідальність за себе та свої помилки покладає на зовнішні обставини. Сьогодні в західному суспільстві більшість становлять інтернали, які відповідальність покладають, передусім, на самих себе. Екстернальна соціальна позиція призводить до феномена превентивної безпорадності, коли людина, навіть не спробувавши якимось чином вплинути на перебіг подій, вважає себе нездатною, некомпетентною та жодною мірою невідповідальною за те, що відбувається. Звідси й інша проблема, пов’язана зі швидким здобуттям свободи — це загроза відмови від ще не стійкої та повноцінної демократії. Те, що демократія — це суспільство, схильне до самогубства, розуміли ще мислителі минулого. Демократичним способом можна обрати й владу, яка придушуватиме права та свободи. Але в країнах, де демократичні традиції досить сильні, така загроза дуже обмежена. А в нас вона є постійною. А це почуття невизначеності, почуття того, що сьогодні свобода є, а завтра вона зміниться свавіллям і репресіями, формує в людей комплекс тимчасовості. До речі, не тільки в масовій свідомості, а й у свідомості тих, хто приходить до влади. Влада ніколи не почувається комфортно і не відчуває можливості спадкоємності демократичної стабільності. Тому посттоталітарній політичній владі властиве бажання якнайшвидше взяти все, що можна.

І нарешті, свобода — це можливість отримати не тільки додаткові права в суспільстві (до речі, в отриманні різних громадянських свобод люди й вбачають головну цінність переходу до демократії), а й безліч супроводжуючих незручностей. Перше полягає в тому, що людина стоїть перед проблемою вибору. А необхідність постійно вибирати — стрес. Одна справа, коли ти живеш у тоталітарній системі і твердо знаєш усі правила й обмеження, які накладає на тебе жорстка система влади, а всю відповідальність за себе та суспільство ти можеш повністю делегувати цій владі. Це — конформізм. Хоча у вільному суспільстві певний феномен конформності також зберігається: конформність по відношенню до закону. Але тут є принципова відмінність — закон у демократичному суспільстві, на відміну від тоталітарного, побудований не стільки на примушенні, скільки на добровільній згоді більшості людей дотримуватися цього закону. І парадокс полягає в тому, що, не відчуваючи бажання добровільного самообмеження, люди переходять до фази правового нігілізму, коли жоден закон не сприймається як реальний обмежувач поведінки людей. Відмова від добровільного виконання демократичних правил гуртожитку — основна загроза життя демократичного суспільства. Ця відмова, накладаючи обмеження на можливості самореалізації людини, постійно відтворює ситуацію невизначеності, нестабільності, коли люди вважають, що це суспільство не те, де забезпечують нормальний порядок життя. Як результат — спокуса захопитися ще жорсткішими формами державного примушення, ніж ті, з яких вийшли.

Крім загрози повернення до системи примушення, існує в умовах свободи ще одна небезпека, пов’язана з жорстким протиборством різних політичних сил. Те, що зрештою призводить до громадянських воєн у багатьох перехідних державах. Ця небезпека зумовлена тим, що люди приймають ситуацію, коли необхідно робити демократичний вибір, за ситуацію вседозволеності. Це стосується не тільки політичної сфери, а й сфери культури, моралі та масової психології. Зворотна сторона свободи пов’язана з трудністю сприйняття нової ситуації, в якій свобода мала б сприйматися як розумне та добровільне самообмеження, а не як можливість діяти довільно.

«ВІДКРИЛИСЯ ШЛЮЗИ АМОРАЛЬНОСТІ...»

Георгій КРЮЧКОВ, народний депутат України:

— Я не можу второпати до кінця, про яку свободу ми говоримо, яку свободу отримали наші люди. Свобода говорити все, що хочеш, — ще не свобода. Ми отримали свободу від гарантованого заробітку, відпочинку, безкоштовної освіти. Звикнути до нинішньої ситуації нормальній людині дуже складно. Пристосуватися до сьогоднішніх порядків нашій людині дуже непросто. Якщо, наприклад, узяти свободу преси, то саме по собі напрошується запитання: що люди виграли від того, що зараз кожен пише те, що хоче? Користуватися свободами та можливістю обирати владу за нинішніх порядків також складно. Якщо до влади приходять сили, які керуються своїми егоїстичними інтересами, розраховувати на створення нормальних умов життя для пересічних громадян не випадає. Пасивність українського суспільства пояснюється тим, що воно чудово розуміє своє безсилля вплинути на ситуацію в країні.

Українці усвідомити й осмислити, що Росія — чужа держава, де при в’їзді згодом доведеться пред’являти візу, не можуть. Той факт, що під час розвалу СРСР ці зв’язки рубали по живому, не міг не викликати відторгнення в суспільства. Ініціатори розвалу СРСР не подумали про вирішення проблем, пов’язаних з армією, кордоном, активами, пасивами, вкладами людей. Усе це відійшло на другий план, адже треба було якнайшвидше натягти на себе гетьманську папаху. Сьогодні обиватель опинився в ситуації виживання. То як не бути ностальгії в основної маси людей за минулим? Жили бідно, але жили справедливо. Були забезпечені цілим комплексом гарантій, які на сьогодні втрачені.

Необхідно також пам’ятати, що в Україні є різні категорії людей, різні історії в заходу та в сходу України. І це продовжує позначатися досі. Потрібні десятиріччя, щоб ці протиріччя якось нівелювалися та сформувався єдиний соціальний простір. У таких справах елемент насильства протипоказаний, тут має бути терпимість і, передусім, із боку влади.

У нас свобода не спрацьовує. Ми відкрили шлюзи аморальності та маскульту. Сьогодні можновладці відчувають ситуацію безкарності. Сама система влади така, що заохочує нашу так звану еліту до таких дій. І це жодним чином не пов’язане зі здобуттям нашим суспільством широких прав і свобод. На свободу не варто грішити. Інша справа, що наше суспільство проходить цей складний етап трансформації. На жаль, свободу звели до можливості висловити свою думку, яка зрештою аж ніяк не впливає на позицію влади. Зараз практично ніхто не реагує на резонансні критичні статті в пресі. Начебто свобода декларується, але вирішити проблеми, пов’язані з реалізацією своїх конституційних прав і свобод, простій людині неможливо.

Вихід один — це час і зважена політика держави, а також оновлення влади. Свобода не є першопричиною вищезгаданих труднощів, просто затвердився новий лад, який у своїй природі створює обстановку беззаконня та свавілля. Звідси аналогічне ставлення до законів з боку громадян.

МЕТА, А НЕ ЗАСІБ

Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії НАН України:

— Свобода — це мета розвитку суспільства, а не засіб. Це може здатися схоластикою або правовим догматом, але насправді в цьому вся проблема й полягає. Свобода передбачає певний стан суспільства. І демократія — не просто один із способів управління суспільством, а спосіб виразити стан людей. Пам’ятаючи, що демократія — мета й сутність нашого життя, ми не повинні уподібнюватися суспільству ХIХ століття і бути «наївними патріотами». Демократія передбачає, що суб’єктом права, державного устрою є народ, і апеляція до нього — останній спосіб знайти вирішення найскладніших питань. Але народ не може бути компетентним у всіх питаннях державного управління. Тому йдеться не про те, щоб забезпечити народу можливість висловити свою думку та вплинути на всі державні рішення. Проблема в тому, щоб зрівноважити еліту та маси. Це завдання надзвичайно складне й аж ніяк не завжди вирішуване в рамках демократії. Народ може помилятися, а національна інтелігенція — мати слушність. І це важка правда історії. Проте іншого способу, крім як у вирішальний момент звернутися до думки народу, немає. Це важка метафізична суть свободи і демократії. І рішення тут неоднозначне. Що віддавати на суд народу, а що мають вирішувати його представники, з розрахунку на їхні професіоналізм і компетентність.

Впадання в крайності — характерна риса нашого суспільства, і причина цього не в свободі. Швидше за все, ми не маємо культури політичної свободи, вона відсутня в нашому повсякденному політичному побуті. Але, як відомо, більша частина населення будь-якої країни аполітична. Отже, для більшості населення проблеми свободи та висловлення політичних переконань не існує. І коли починається придушення свободи, то відчуває це спочатку еліта нації в широкому розумінні цього слова. Як правило, інтелігенція — це незначна частина суспільства, і саме вона задихається від відсутності свободи. Тому проблема не в тому, що на нас навалилося багато свобод, із якими ми не знаємо, що робити. А в тому, що ми ті крихітки свободи, які отримали після падіння комуністичного режиму, поступово втрачаємо, не усвідомлюючи їхньої цінності.

Завжди потрібно пам’ятати, що на перехідному етапі є можливість приходу до влади авторитарних особистостей. Так із руйнуванням комуністичної диктатури розпочався на пострадянському просторі процес реставрації. Можливість скотитися до минулого в гіршому вигляді — це те, що ми не помічаємо та що нас затягує, бо ми безкомпромісно відкидаємо все, в чому бачимо вади. Єдиний категоричний імператив, який застосовний сьогодні до інтелігентних верств суспільства: вони можуть не займатися політикою, але зобов’язані зберігати етичні основи суспільства, в тому числі й політики.

ВІДКЛЮЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО РОЗУМУ

Олена ДОНЧЕНКО, завідувач лабораторії психології мас і організацій Інституту соціальної та політичної психології:

— Крім відомих соціально-економічних наслідків свободи, це, передусім, новий комплекс неповноцінності, який є наслідком дистресового досвіду. А дистрес — це важко виправний злам системи. Тому в Україні «визвольна революція 1991 року» обертається вироком усьому соціальному організму. Сталося різке психологічне перевантаження всіх соціальних інститутів.

Так, у СРСР було суспільство загальної злагоди на основі зрівняльної системи або тоталітарно-пірамідального устрою. Що краще? Те радянське суспільство чи сьогоднішнє суспільство загальної незлагоди? Важливо наголосити, що дистресовий досвід — могутній механізм відключення соціального інтелекту, здорового глузду суспільства. Ось у чому ключ бід: наше суспільство опинилося ввергнутим у хаос пошуку невідомо чого. Ми не знаємо, яка має бути наша ідентичність. Показників обезглужджування нашого суспільства так багато, що їх не перерахуєш. Ми повторюємо шаблонні фрази історії, але не розуміємо, що сталося з нами — відібрали чи дали нам незалежність. Це й визначає низьку тональність нашого загального самопочуття, втрату орієнтирів, розпад системи цінностей. Глибинна трагедія сьогоднішнього моменту — за фактичного відключення соціального розуму продовжує надходити багато інформації, нові соціальні вимоги, нові завдання. І в такій ситуації, природно, суспільство не може перетравити ці економічні, політичні, глобалізаційні й інформаційні проблеми.

Зачіпаючи політичну сферу, слід відзначити, що причина формування будь-якого дистресового суспільства — професійна непідготовленість влади до адекватного управління соціумом. Тому народ не може бути самодостатнім, він гарячково шукає допомоги в ситуації відсутності самоідентичності та не може зрозуміти своє призначення. Нам необхідно подолати шаблони культурного сприйняття, подолати відчуження влади від народу та налагодити ефективний діалог між ними.