...Погоди духу!

Сьогодні в Українському домі — довгоочікуване відкриття щорічної Фотовиставки «День-2011». Від 22 жовтня для всіх охочих вхід — вільний

Дивним чином цей знімок, це усміхнене хлопча в окулярах, виявився на «одній хвилі» з нашою новою книгою, співпав із нею настроєм і думками, якими сповнена «Сила м’якого знака». Можливо, це просто збіг. Але щось, погодьтеся, у тому є: зустрілися книга й талановита фоторобота. Паралельні лінії, кожна з яких по-своєму наблизилася до теми Київської Русі, раптово перетнулися...

До 15-річчя газети ми підготували для наших читачів багато різних «частувань».

Книгу «Сила м’якого знака» ми вперше представили цього вересня на Форумі видавців у Львові. З того часу триває активне її обговорення на шпальтах «Дня», в мережі та радіоефірі. До речі, всі, хто цікавиться, де і як її можна дістати, мають нагоду прийти в Український дім на нашу Фотовиставку і, таким чином, вполювати кількох «зайців»...

Протягом цих років Фотовиставка «Дня» перетворилася на загальнонаціональне культурне явище. Із 22 по 30 жовтня наші читачі зможуть вкотре переконатися в цьому та долучитися до голосування за найкращу, на їх думку, роботу. Бо нація — це «постійний плебісцит». Треба тренуватися.

Українська журналістика є, є великі імена. І про це треба пам’ятати. Не скупитися на пам’ять. Не боятися, що якщо когось похвалиш, то від тебе щось відвалиться. Вперше в Україні до 15-річчя ми видали серію марок «День»: великі імена», присвячених видатним журналістам: Джеймсу Мейсу, Кларі Гудзик та Анатолію Казанському. 21 жовтня в Українському домі за участі представників Головпоштамту відбудеться урочисте погашення цих марок. Таким чином, вони стануть повноправними учасниками філателістичного обігу. Як це важливо — знають не лише колекціонери.

Як впізнати читача «Дня»? Не лише за «осмисленим виразом обличчя». Ми запропонували, а талановиті Павло Маков і Лілія Пустовіт прийняли цю ідею та створили до 15-річчя газети «День» чудову хустку в жіночому та чоловічому варіантах. За ці півтора десятиріччя історії «Дня» було чимало форумів — і читацьких, і експертних. Це коло постійно розширювалося. І, зрештою, ми відчули потребу створити якісь естетичні знаки свого культурного поля. Такими знаками й стали хустки.

І навіть довгоочікуваний історичний сайт «Україна Incognita» (incognita.day.kiev.ua) з унікальними для українського Інтернет-простору онлайн-музеями також, по суті, був запущений до 15-річчя газети. До речі, 21 жовтня, починаючи з 17.00, на нашому основному сайті — www.day.kiev.ua — транслюватиметься відкриття Фотовиставки «День-2011» он-лайн.

Ми ніколи не припиняємо спілкування з нашими читачами, з розумною країною. Це спілкування, яке ніколи не припиняється — і в рубриці «Пошта «Дня», і на веб-сайтах — є суттю нашого, як влучно написала Оксана Пахльовська, мега-Проекту.

Заклики газети «День» до нашого 15-річчя:

Ні — депресії! Ні — деградації!

Пам’ять. Солідарність. Розвиток. Любов!

«День» ВІТАЮТЬ

З огляду на історію України та Польщі в цілому, 15 років видається не такою вже й вагомою цифрою. Та якщо поглянути на останні 20 років, протягом яких відбувалася розбудова суверенної, незалежної України та відродження національної гідності українського народу, треба віддати належне газеті «День», адже вона була вірним супутником України на цьому нелегкому шляху майже від самого початку.

Газета «День» — саме той куточок, де зосереджуються різні, часом навіть суперечливі погляди та ідеї, куточок, який завжди відкритий, зокрема, і для мене як для активного коментатора ключових питань європейського простору. Газета «День» сприяє не лише наближенню міжнародних та європейських подій до читачів в Україні, але також і повідомленню всього, що відбувається в Україні, читачам газети за кордоном завдяки своїй англомовній версії.

У цей визначний день я хочу побажати всім читачам газети «День» завжди мати її свіжий номер із цікавим змістом і добрими новинами.

Хочу побажати всім, хто так чи інакше пов’язаний із газетою «День», багато творчої наснаги на майбутнє. Як колишній головний редактор, я усвідомлюю, що завжди можливо й потрібно вдосконалюватися! І я хочу побажати Ларисі Івшиній, головному редактору, наполегливості та нових звершень і досягнень у такій нелегкій, але важливій роботі. І незалежно від того, чи ми в Брюсселі, Страсбурзі, Києві чи в іншому місті, ми завжди з найтеплішими почуттями згадуємо газету «День».

Українській газеті «День» — 15 років!

Зізнаюся, я не люблю річниць. Пам’ятаю радянську звичку перетворювати такі святкові події на нудне словоблуддя. Але є такі річниці, що є приводом не лише щиро сказати теплі слова своїм друзям, а й нагадати про ту місію, яку вони здійснюють.

Так-от, я вважаю, що газета «День» робить велику справу. Коли я почала читати газету, то збагнула, що це газета інтелектуалів, не такого вже широкого кола мислячої меншості. «Як чудово, що вони не опускаються до буденщини й підносять свою аудиторію», — казала собі я. Ставши читачем «зі стажем», я дійшла висновку, що помилялася. Газета «День» має набагато амбітніше завдання. Газета прагне стати не лише майданчиком для обговорення критичних для нової України проблем і, насамперед, проблеми української історії та національної ідентичності, які, звичайно, потребують експертної позиції, а й перетворитися на український форум, доступний для всього суспільства.

«Дотягнутися до українського хутора» — це завидна амбіція. Коли я читаю новий проект газети «Україна Incognita» з моїм улюбленим «Родинним альбомом», то бачу, що газета знайшла шлях до сердець дуже багатьох читачів.

Щиро кажучи, сьогодні я стежу за перебігом українських подій з особливою тривогою. Нещодавно мені здавалося, що Україна зможе зробити те, чого не змогла Росія: обрати європейський вектор і зміцнити свої позиції в ньому. Останні події, включаючи й суд над Тимошенко, і дедалі більше помітних ознак «путінізму» в діях та риториці української влади, викликають у мене серйозну стурбованість. Адже якщо Україна «застрягне» в глухому куті, для Росії вона стане не мостом до Європи, а редутом, що захищає Росію від Європи.

Зрозуміло, наскільки складніше в цій ситуації стане моїм друзям у газеті «День» боротися за європейський вектор і продовжувати залишатися Газетою інтелектуальної та політичної свободи. Бути рупором свободи, коли звужується її простір, — це потребуватиме ще більшої самопожертви й самовіддачі.

З нагоди святкування вашої річниці щиро вітаю головного редактора Ларису Івшину та всіх працівників вашої чудової команди з тією висотою, яку ви взяли. Зичу вам енергії, драйву та мужності на вашому подальшому шляху. Сподіваюся, що вам пощастить зробити більше, ніж зробили ми в Росії.

Чекатиму від вас і нових книжок такого рівня, як «Сила м’якого знака»!

Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Сьогодні, у день народження чудової всеукраїнської газети «День», надсилаю вам щирі вітання, слова подяки за велику справу, яку ви зробили, робите і — дай Боже вам сили й наснаги! — робитимете й далі для добра України.

Із якогось часу непомітно для самого себе я почав називати нашу славну газету не просто «День», а «Диво-День». Бо мене справді дивує, коли, перечитавши свіжий її номер, переконуєшся, скільки життєво важливої, цінної інформації містять сторінки навіть одного її числа! І навіть коли з чимось іноді не погоджуєшся, наскільки важливо почути розумний і толерантний голос Іншого (я не випадково вжив велику літеру, бо для мене Інший — це ціла дуже важлива філософська категорія). Як часто хочеться долучитися до дискусії, але скупий владар-час змушує обмежуватися роздумами на самоті. Так, головна особливість «Дня» в тому, що газета пробуджує і стимулює самостійну думку, а це чи не найважливіше для нашого народу, у якого десятиліттями відбирали право мислити вільно. Щиро кажучи, у цьому напрямі ще доволі багато роботи.

Але я збився на занадто серйозний для ювілейного послання тон. «Диво-День» — чуєте, як гарно звучить! Повноголосо, як чистий дзвін. Це характерне саме для української мови, у якій звуки вільні, не затиснуті. Порівняймо із звучанням тих самих слів в іншій близькій мові. Небо і земля! Наша мова «велична і проста», як наголосив свого часу Маяковський. Тому так тішуся своєю нехитрою мовною знахідкою.

Отож хай і надалі вільно лунає голос нашої газети, голос правди, добра і краси.

P.S. Дуже дякую за розкішний подарунок — збірку «Сила м’якого знака».

Шановна Ларисо Олексіївно!

Вітаю Вас і творчий колектив газети «День» з ювілеєм. «День» — це і моя газета. Почуваюся в колі інтелектуалів, коли читаю аналітичні публікації, ексклюзивні матеріали, вдумливі інтерв’ю в «Дні». Редакція долучає читачів до кола інтелектуалів, а також надає їм можливість реалізуватися.

Коли працювала в університеті зі студентами, матеріали видання часто ставали у нас предметом обговорення, викликали дискусії. Приваблює в газеті її незалежність, правдивість, громадянська позиція, любов до України; публічне презирство до зради, неправди, маніпулювання свідомістю. «День» завжди був і є моїм порадником і помічником.

Дорога моя газето!

Тобі — 15!

І я радію, що за умов постійної конкуренції на газетному ринку ти вижила, знайшла своє місце, своїх читачів і ввійшла до числа найкращих періодичних видань України.

Тебе вирізняє інтелектуальна й змістова наповненість публікацій, послідовна проукраїнськість матеріалів, патріотизм і гуманізм, журналістська інтелігентність і толерантність, а також — шанобливе ставлення до своїх читачів. Протягом цих років на твоєму шляху траплялося всяке, та головними творцями редакційного рушника життя є прості люди і їхні непрості долі.

Ти допомагаєш повернути з забуття цілі пласти історії, утверджуєш нашу ідентичність, захищаєш рідну мову, пропагуєш українську культуру, гуртуєш навколо себе українську громаду.

Зичу тобі, твоїм авторам і читачам високих тиражів, нових здобутків і злетів, міцного здоров’я та процвітання! А ще бажаю ніколи не зраджувати свого призначення і покликання, залишатися правдивою й цікавою.

Хай твоє слово завжди буде чистим, перо — міцним, а написане — переконливим та впевненим. Нехай не буде меж творчому пошуку, а оптимізм та добра надія завжди супроводжують у житті.

Дорога Ларисо Олексіївно!

Шановна командо газети «День»!

У День 15-ліття плідного творчого життя Вашого колективу Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» надсилає свої вітання, подяку і найщиріші побажання Добра і попутного вітру Українському кораблеві «День», злагодженого і впевненого веслування команді, незважаючи на бурі та небезпеки, досягнення кінцевої Мети — розбудови демократичного суспільства, для якого Свобода, Гідність і Духовність є понад усе. А Капітанові корабля — впевненості, твердої волі, непохитності, віри у благородну справу побудови незалежної соборної модерної України!

Ваша щоденна газета за 15 років стала справді народною енциклопедією, якою із задоволенням користуються як школярі, так і поважні академіки. Кожен знайде у щоденному номері щось цікаве, неординарне, креативне. Універсалізм тематики і ѓрунтовність викладу матеріалу забезпечили газеті всенародну любов і визнання як в Україні, так і поза її межами. Особливу популярність завоювали п’ятничні номери, які цілком можна вважати цікавим суспільно-культорологічним журнальним додатком до газети.

А книги з «Бібліотеки «Дня» стають справжніми бестселерами серед широкого кола читачів. Зокрема, це стосується кульмінаційної книги «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди», яка на останньому Міжнародному книгофорумі у Львові здобула Диплом Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою за повернення правдивої історії українцям, утвердження національної ідентичності і гідності. Перша з одинадцятьох книг серії «Бібліотека «Дня» «Україна Incognita» стала явищем не лише в Україні, а й у пострадянському просторі та витримала чотири перевидання.

До таких гуманітарних світоглядних проривів колективу газети слід віднести Міжнародну школу журналістики, Міжнародні фотоконкурси, історичний електронний журнал «Україна Incognita».

Тож бажаємо всьому колективу газети «День» і її пасіонарному головному редакторові Ларисі Олексіївні творчого натхнення, нових інтелектуальних проривів, широкого визнання у світі.

Бажаємо газеті «День» щасливої Долі, цікавих авторів і розумних та відданих читачів!

Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Сердечно вітаю Вас і весь колектив щоденної всеукраїнської газети «День» із 15-річчям!

Газета «День» — це передусім територія свободи, простір аналітичних роздумів над проблемами нашої ідентичності, державотворчих і євроінтеграційних процесів. Із глибоким розумінням європейськості та ролі інтелектуальних світових спільнот «День» об’єктивно й відповідально обстоює ідеали та цінності відкритого демократичного українського суспільства.

Зичу Вам і колективу газети здоров’я, щастя, добра, невичерпної сили, твердості духу та творчого натхнення у популяризації Українського Слова!

Колись Абеляр написав відому всім «Історію моїх лих», я ж хочу розповісти зараз історію моєї (взаємної!) любові: не до якої-небудь певної людини, а... до періодичного видання — газети «День»!

Вже 15 років вона існує на світі — півпокоління виросло разом із нею. Я ж, недотепа, дізнався про неї лише 7 років тому. Чому не раніше? Я і зараз все думаю: чому? Напевно, тому, що лише за певною віковою планкою можливе осмислення всього пережитого... У мене вона була скоріше пізно, ніж рано — рівно в 50 років! Як відзначив ювілей, відразу зрозумів, що тепер треба робити — ПИСАТИ! Адже все довкола раптом стало причиною, приводом, навіть знаком питання... Ну гаразд, писати, але куди? Адже з радянських часів добре знав: який сенс робити це, якщо все одно ніхто не опублікує, а якщо й опублікує, то у такому вигляді... І ось підійшов якось (травневого дня 2004 року) до кіоску «Укрпреси» — газет і журналів різних безліч! Що вибрати? Дивлюся — «День» якийсь: назва начебто приваблива. Та і на першій сторінці — «Щоденник», написаний явно не працівником редакції, — значить, можна сюди написати теж... Вийшло якось само собою, таки написав. Адресував, правда, на ім’я головного редактора. Адже яке цікаве ім’я у цього редактора — Лариса: рідкісне дуже, протяжне, яскраве і сонячне — місто таке є десь у далекій Греції! Адже відомо вже давно — там все є... Так і вийшло, в результаті саме це ім’я виявилося для мене щасливим: публікації незабаром стали виходити тут одна за одною... Хоча не знав я тоді, що зовсім не ці мої перші публікації були значущою і гідною подією того часу. Це я лише потім довідався, що у ці ж травневі теплі дні пішов назавжди з життя свого, редакції своєї, рідних і друзів своїх найбільший наш український достойник — Джеймс Мейс! І я безмірно гордий зараз, що перші мої (зовсім невдалі!) писання з’явилися разом з останніми (найважливішими!) замітками цього Великого нашого українця...

Потім, звичайно, було все. 2008 року пішли мої «Сенси». Потім приїхав у редакцію сам і познайомився особисто з безліччю людей — найчудовіших... Потім захотілося в газетній інтернет-версії «Дня» відгукнутися на її найважливіші меседжі. І, нарешті, зрозумів, що якщо газету не просувати до людей впритул, багато що, дуже багато що ніколи не буде осмислено зовсім ніким, і пішов у соціальні мережі (у Facebook, зокрема).

Але де б я не був і чим би не займався, газета «День» — це моє друге серце: за ним лише звіряю (і сьогодні!) биття свого серця першого.

P.S. А було ще ось що. Років зо три тому замовив у редакції скількись там екземплярів газети «День», усівся у фойє Запорізького університету і почав пропонувати всім, хто проходив, купити видання: раптом дуже захотілося, щоб саме ВЧАСНО знаходила вона своїх вдячних читачів. Ви скажете — дурість найсправжнісінька? А я ось інакше зараз скажу — ЛЮБОВ!!!

Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Славний колектив газети «День»!

Дитинство попрощалося з кожним із Вас і відпустило в доросле життя.

Нехай воно буде гідним, яскравим, повноцінним для вас і дуже цікавим, інформаційно багатим для нас — читачів.

Шановні, ви дуже нам потрібні в цей складний час.

Будьте щасливі, здорові, сильні духом і завжди молоді душею.

Ми вас любимо, пишаємося вами, схиляємося перед вашим талантом, інтелігентністю, сміливістю, патріотичною громадянською позицією.

Щиро зичимо міцності духу, великих творчих досягнень, зростання кола прихильників та читачів.

З любов’ю і повагою до вас діти війни:

При всіх проблемах, які були в незалежній Україні, навіть у скрутні часи, коли президент Кучма схилявся до авторитаризму, преса продовжувала відігравати важливу роль. У нас ситуація зі свободою слова завжди була кращою, ніж у Росії. Зрозуміло, наприклад, що засоби масової інформації зіграли величезну роль під час і після виборів 2004 року. ЗМІ виконували й виконують функцію контролера негативних процесів, які відбувалися в суспільстві. Ці процеси ототожнювалися з тими, хто перебував при владі: і з помаранчевими, і з біло-блакитними.

Нині активно побутує думка, що Україна відходить від демократії. Однак те, що ми бачимо в засобах масової інформації, доводить: свобода слова залишається. Можливість вільно висловлюватися та дискутувати — дуже важливий чинник. Проте українські проблеми пов’язані не тільки з відходом від демократії, а й із тим, як влада реагує на критичні матеріали у пресі. Це стосується як нинішньої верхівки, так і їхніх попередників. За усталеної демократії влада завжди реагує на критику, яка з’являється у ЗМІ. У нас же ця реакція не є такою «якісною» і справжньою, а головне — вона не призводить до змін у політичному та суспільному житті країни.

У сфері українських мас-медіа відбувся процес, який я називаю скандалізацією ЗМІ. Це коли люди дуже часто бачать скандальні матеріали, не підкріплені глибиною. На жаль, зберігається йі добре відома журналістам джинса (проплачені матеріали). Також спостерігається тенденція зниження інтелектуального рівня української журналістики.

У цьому контексті є дуже важливою роль, яку відіграє газета «День». Із моменту створення «День» позиціонував себе як інтелектуальне видання. Протягом усього періоду свого існування, навіть незважаючи на всі труднощі й політичні повороти української політики, «Дню» вдалося зберегти свою інтелектуальність. Я пишаюся тим, що був одним з авторів першого номера газети. Хочу побажати колективові «Дня» й надалі триматися на тому інтелектуальному рівні, який був притаманний йому з першого дня існування!

Дорога Ларисо Олексіївно!

Вітаю Вас і всіх, хто разом із Вами щодня творить «День», із солідною датою — 15-річчям від часу заснування газети. У «Дня» — особлива суспільно-культурна «ніша». В ній перебувають розумні, патріотичні, діяльні люди, які вміють створювати довкола себе, в межах свого фаху чи захоплення якісно нову реальність. Саме тому вони тягнуться до «Дня», бо газета сповідує вкрай важливі для України цінності: україноцентризм, демократію, європейський вибір. Ви багато робите для того, щоб українці знали смак внутрішньої свободи, інтелектуальної радості, відчуття великого історичного простору. Так, ми як суспільство, нація все ще небезпечно балансуємо. Ми примудрилися на 20-му році своєї незалежності обрати владу, яку уособлюють люди з дивною ментальністю: хапай побільше! нас повинні боятися! ми самі собі закон! Вони тільки не розуміють, що з такою ментальністю можна опинитися серед привидів минулого. Адже авторитаризм і зарозумілість не мають жодних шансів. Тим паче, що нинішня суспільна розгубленість обов’язково минеться, і здоровий глузд таки візьме гору. Вірю, що голос «Дня» та його друзів допомагатиме підтримувати оптимізм і впевненість тих, хто розгортає газету, аби знайти на її сторінках своїх співрозмовників, з якими цікаво вести заочний «діалог».

Бажаю натхнення, сил, надійного читацького кола, і — no pasaran!

Мрідула ГОШ, голова правління Східноєвропейського інституту розвитку, кандидат історичних наук, правозахисниця:

— Щиро вітаю редакцію з великим досягненням — з 15-річним ювілеєм газети «День»! Я вважаю це справжнім святом для української журналістики, бо у «Дні» почало працювати багато талановитих людей, у «День» прагнуть іти ті, хто хоче набратися досвіду. «День» став школою життя, школою для виховання розумної молоді, що хоче писати.

Для мене особисто «День» — це коли у 1996—1999 рр. в ООН ми читали саме цю газету для отримання збалансованої інформації про Україну. Не менш важливим був той факт, що англомовна версія дайджесту була тоді чи не єдиним джерелом фахової інформації. Його читали дипломати й іноземці.

З «Днем» виросла і я. Саме в цій газеті вийшли мої перші інтерв’ю — про моє ставлення до української мови, культури, про мої «поетичні експерименти». «День» — також та газета, де я вперше написала матеріали відразу українською мовою.

Завжди приємно читати це видання, говорити про нього вдома. До речі, зовсім випадково, чи, може, і ні, щоденна газета, для якої я є колумністом і представником в Україні і Європі, теж називається «Екдін» — «Один день»!

Сергій РОМАНОВ, кандидат філологічних наук, учений секретар Науково-дослідного інституту Лесі Українки Волинського національного університету (Луцьк):

— Кожну вагому справу визначає шлях, котрим її намагаються реалізовувати ініціатори. На жаль, у нашій країні досить поширеною є практика, за якою найблискучіші ідеї, бучно проголошені й декретовані, так і залишаються на етапі задумів. Тому ціннішою є кожна велика ініціатива, у втіленні й загалом життєздатності якої не доводиться сумніватися. Упевнений, що саме до таких належить також ще один проект «Дня» — сайт «Україна Іncognita».

У необхідності, навіть нагальній потребі розбудови національного інтелектуального простору сьогодні вже, гадаю, переконувати не варто. (Ті, хто це усвідомлює, намагаються мислити і працювати, ті ж, кому це нецікаво чи не потрібно... — хай хоча б не заважають.) Чи не біля витоків цього складного процесу в нашій молодій країні стоїть «День», який із року в рік, із дня в день відкриває Україну світові, світ Україні, а, найголовніше, Україну — Україні? Одного разу канадський історик українського походження Джон-Пол Химка сказав: «Ми (українці) потребуємо найперше не діалогу, а самопізнання». Цю важливу, а для постколоніального народу — життєво необхідну, сказати б, духовно-етичну роботу й бере на себе колектив «Дня». З огляду на це проект «Україна Іncognita», без сумніву, не лише «закроюється» на цікавий, корисний і доступний інформаційний ресурс, а й є державотворчим чинником (чи, власне, простором), гідним, а головне — здатним об’єднати спільноту довкола великої мети.

Цілком можливо, що зусиллями небайдужих і насамперед завдяки зініційованим ними інтелектуальним проектам на кшталт «Україна Іncognita» удасться спростувати той невтішний «діагноз», котрий ще у 90-х роках минулого століття поставив нашій країні І. Дзюба. «Ми, — твердив тоді вчений, — не маємо цілісної картини національної культури як загального вираження зусиль українського народу, його осягів у світорозумінні, релігії, моралі, художньому мисленні, науці й філософії».

Хочеться вірити, що ми здатні на зусилля стати собою і як нація виконати своє призначення перед Історією й перед Богом. Успіху всім нам у цьому й успіху сайту «Україна Іncognita»!

Володимир В’ЯТРОВИЧ, кандидат історичних наук, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України (2008—2010) (Київ):

— Я дуже задоволений тим, що з’явився такий сайт, як «Україна Incognita», намагаюся переглядати його щоранку. Як на мене, в українському суспільстві зріс і зростає попит на цікаву й актуальну історичну інформацію, передусім науково-популярного та публіцистичного форматів. Ця потреба, на жаль, дуже слабо задовольняється, по-перше, з боку істориків, які насправді пишуть дуже мало публіцистичних речей. По-друге, книги, які друкують у прийнятному для читача стилі, виходять дуже малими тиражами. Тому ідея створити такий сайт, на мою думку, дуже доречна й прогресивна. Тепер завдяки електронним медіа можна буде досить дешево й економно подати цікаву інформацію.

Мене дуже тішить, що поступ історичної думки продовжується завдяки сайту «Україна Incognita». Я, як історик, бачу, що сьогодні матеріал, який пропонує сайт, цікавить усе більшу аудиторію. Тому я абсолютно впевнений, що новий проект «Дня» має багате й насичене подіями майбутнє.