Поговоримо про культ
Культ — сліпе схиляння перед кимсь або чимось.
(Короткий словник іноземних слів)
Ви ніколи не замислювалися над тим, що головне благо в житті — це свобода? Ну, я маю на увазі Свободу — з великої літери «с».
Свободою не можна пересититися, бо її завжди не вистачає. Несвобода виявляється по-різному. Це може бути депресія, з якої важко вибратися. Це може бути робота, яку робити не хочеться, але треба. Або відсутність роботи, коли хочеться попрацювати. Скутим почуваєшся, коли ввечері, після веселощів, відчуваючи певну обтяжливу нетверезість, на автопілоті плентаєшся додому, а зранку неминуче приходить пан Похмільний Синдром iз купою гостинців, головний з яких — суперприз під назвою «головний біль». І вже зовсім скутим почуваєшся, коли немає грошей. Щастя вони, звісно, не приносять, але без них (будьмо, товариші, відверті) погано.
Тож про культ. Гадаю, культ — це те, що обмежує нашу свободу, а точніше головний її компонент — свободу думки. Адже саме думки визначають вчинки, а вчинки визначають саму людину.
Я завжди вважав, що культ хтось вигадав, щоб управляти людьми. Взяти хоча б культ вождів. Нація, яка сліпо схиляється перед своїм вождем, стає слухняним знаряддям у його руках. Я б акцентував на слові «сліпо». Культ — це саме сліпе схиляння. Якщо відкинути слово «сліпе», це буде вже не культ, що завгодно — повага, визнання, авторитет, але не культ.
Ви можете подумати, що я зараз копирсаюся в історії. Ну, справді, навіщо нам говорити про культ? Адже ми живемо в XXI столітті, ми люди вільні. Однак наша свобода — це уявне явище.
Насправді наше суспільство серйозно обтяжує культ. Цей культ універсальний. Його вплив на сучасну людину настільки сильний і витончений, що люди не усвідомлюють тієї величезної психологічної залежності, яку нав’язує їм цей культ. Я маю на увазі культ Долара, культ багатства і влади, культ «крутості» — назв він має безліч, але під ними приховується одне й те саме.
Подібна постановка питання може викликати цілком обгрунтовані сумніви в наявності сенсу. Можливо, дехто запідозрить мене у вільному філософствуванні.
Справді, проблема стара, як світ, але, як свідчить життя, від цього вона не стала менш гострою. Форма змінюється від епохи до епохи, але суть залишається незмінною. Прагнення до наживи оволодіває часом найблагороднішими головами, в ім’я збагачення коїться зло, багатство і влада підминають під себе звичаї та мораль.
Ви можете заперечити мені, що людина схиляється перед багатством із власної волі. Ну правильно! Ну звісно! Адже всі ми егоїсти! Кожен чинить так, як йому вигідно, ну а вигода вимірюється грошима. Усе продумано, все раціонально.
«Роби так, як тобі вигідно, заробляй гроші, і колись ти станеш багатим і щасливим», — це нам постійно твердять повсюдно, відкрито або в завуальованій формі. Зрештою, це стає життєвим девізом для більшості. А такою більшістю дуже легко керувати. На цій тезі я хотів би наголосити особливо, бо в ній полягає, як мені здається, глибокий смисл.
Адже правда, легко впливати на людину, коли ти знаєш, що для неї головне — гроші. Досить поманити її великою купюрою, трохи прочинити їй двері у казковий світ багатства, і ця людина — твоя. Можеш робити з нею все, що заманеться. Вона стерпить усе, аби потрапити туди, в цей, як їй здається, приголомшливий світ. Навряд чи вона, звісно, туди потрапить. Хто ж її пустить! Але нехай прагне, нехай вважає, що в неї вийде. Це буде та ниточка, за яку можна буде смикати. Ех! Як тут не пригадати символічний образ ляльки-маріонетки! Тільки в цьому разі йдеться про таку маріонетку, яка не знає, що вона маріонетка, вона наївно вважає, що діє з власної волі.
Ось таке і виходить у нас суспільство — легко кероване.
Кожен вважає себе пупом землі, таким собі егоїстом-індивідуалістом, і при цьому, напевно, вважає, що ось, мовляв, усі тут довкола дурні добряки, а він найрозумніший.
Тип людини нашої доби — це сноб-егоїст. Він вважає себе краще за всіх інших, думає, що всі повинні любити його і вертітися навколо нього. Наївний! Адже навколо всі такі самі. Кожен хоче, щоб його любили, і не хоче любити сам (позаяк це невигідно).
Такою людиною справді легко керувати. Бо вона передбачувана в своєму егоїзмі. До кола мотивів, що визначають її поведінку, не входять такі несподівані незалежні параметри, як совість, самопожертвування, відданість ідеалу тощо.
Інша справа, коли особистість розвинена, з широким світоглядом, тонким внутрішнім світом. Така людина набагато небезпечніша: спробувати змусити його танцювати під чужу дудку — це суцільне нервування. Але саме таких людей мало. Ринок таких людей не любить.
Ринок виховує потенційних споживачів — тих, хто легко піддається впливу (тієї ж реклами, наприклад), обмежених, мислячих поверхнево, які характеризуються набагато більшою мірою самозакоханістю, ніж самоповагою.
Ось тільки одне маленьке «але». Як і будь-який продукт масового виробництва, такий тип особистості має свій дефект: людина-носій цієї особистості не може бути щасливою. Саме тут її егоїзм, який за теорією Адама Сміта є двигуном економічного прогресу, виявляється її ж головною слабкістю, пасткою, з якої не вибратися. Хоч би скільки усього вона мала, їй буде замало. Хоч би скільки її любили, вона цього не оцінить. Вона любить тільки себе, іншу людину вона любити не в змозі. Крім того, її все життя крають сумніви, бо, будучи позбавленою доброчесності, будучи нездатною справді любити когось, крім себе, важко повірити в доброчесність і любов інших людей, навіть якщо вона дійсно є…
На цій емоційній ноті я, мабуть, завершу свій сумбурний монолог, залишаючи читачеві право самому додумати і зробити висновки, як, втім, і визнати все викладене цілковитою і беззастережною нісенітницею.
P.S. Так, до речі. Якщо раптом у вас зараз постало запитання, до чого все це, дивіться початок — перший абзац.