Політика революційного сюрпризу

Туніський продавець овочів з університетською освітою Мохамед Буазіз, підпаливши себе після принизливого зіткнення з поліцією, викликав хвилю протестів у всьому арабському світі. Деяких арабських диктаторів, які утримували владу впродовж десятиліть, уже усунули, або вони були змушені оголосити про вихід на пенсію.

Але протестувальники в Каїрі, Тунісі та Сані хочуть набагато більшого. Вони також прагнуть ефективного управління, економічних реформ для стимулювання зростання, вигнання колабораціоністів, демократичних прав, свободи релігії (і, можливо, також від релігії) — коротше, комплексної соціальної трансформації.

Режими, що скрізь діють, підсилили опір. Незабутнє видовище прибічників Мубарака, що верхи на верблюдах і конях б’ють технічно підкованих єгипетських протестувальників, сигналізує про те, що старий режим не здасться без бою.

Самі повстання були для досвідчених спостерігачів, навіть арабських лідерів, несподіваними. Якби Сполучені Штати знали, що їх чекає попереду, державний секретар США Гіларі Клінтон не сказала б після того, як почалися демонстрації в Єгипті, що єгипетський уряд був «стабільним». Арабські лідери, які зараз улещують свій ключовий електорат підвищенням заробітної плати та субсидіями на продукти харчування, зробили б це раніше, не допускаючи у народу появи відчуття своєї вразливості.

Давнішніх противників режиму також застали зненацька. Протягом декількох днів після того як Єгипет спалахнув, «Брати-мусульмани» не знали, як реагувати, таким чином створюючи враження відірваності від «арабської вулиці».

Упродовж десятиліть більшість арабів, хоч би якими нещасними вони були, не озвучували своїх політичних проблем, побоюючись переслідувань, якщо вони публічно виступлять проти своїх керівників. У приватних бесідах з близькими друзями кожен відчував, що незадоволеність була загальною, проте ніхто не знав або не міг знати, до якої міри.

Ще важче оцінити те, що знадобилось, аби невдоволені сказали «з нас досить» і відкрито почали кидати виклик своїм режимам, непокірно й узгоджено. Якби достатня кількість арабів досягла цього порогу в потрібний час, то арабська вулиця, що була слухняною тривалий час, вибухнула б гнівом, і кожна нова група протестувальників заохочувала б інших приєднатися, даючи людям інших країн арабського світу мужність розпочати самостійні протести.

Це чітко зрозуміли давнішні арабські диктатори, котрі стежили за тим, аби їхні розвідки й сили безпеки гасили полум’я, перш ніж воно могло поширитися.

Історія запише, що сірник, запалений Буазізом 17 грудня 2010 року, став випадковою іскрою, що розпалила пожежу на арабських теренах. Вогонь поширився так швидко, що на той час, коли арабські лідери зрозуміли, що можуть згоріти, він уже вийшов за межі контролю, причому більше ніж в одній країні. Повалений туніський диктатор тепер мусить жалкувати, що його сили безпеки не заарештували й не ув’язнили Буазіза, замість того щоб дозволити йому вчинити публічне самоспалення.

Як виявилося, на той час коли серйозність повстання стала очевидною, страх уже переходив на інший бік навіть у туніських коридорах влади. Помічники президента Зіна аль-Абідіна Бен Алі почали більше турбуватися про те, щоб їх не застали на неправильному боці туніської історії, ніж про те, щоб не потрапити під гнів свого боса в облозі. Тріщини в єгипетському режимі дозволяють припустити, що в оточенні Хосні Мубарака страх також ще не вщух.

Внутрішні механізми, що лежать в основі цієї політичної непередбачуваності, не є унікальними для арабського світу. Непередбачені повстання можливі в будь-якому місці, в якому репресії утримують людей від відкритого вираження своїх політичних уподобань.

1989 року падіння репресивних режимів Східної Європи приголомшило світ, зокрема й дисидентів, які давно вказували на вразливість комунізму. Незадовго до іранської революції 1979 року в доповіді ЦРУ іранська монархія характеризується як «острів стабільності». За місяць до російської лютневої революції 1917 року Ленін передбачав, що великого вибуху в його країні слід чекати у далекому майбутньому. Усі ці випадки пов’язані зі швидким зростанням громадського протесту електорату, який тривалий час зберігав спокій, раніше не вдаючись до скоординованих дій.

Наслідки непередбачуваних революцій самі по собі є сюрпризом. У Єгипті, Тунісі та Ємені ніхто не знає, в яких руках опиниться влада через декілька місяців. Як і в Ірані 1979 року, демонстранти єдині в опозиції до старих режимів, і одночасно вони мають абсолютно різні цілі. Їхні найбільші вимоги — зберегти робочі місця, забезпечити швидше зростання, низькі ціни на продукти харчування — не обов’язково можна виконати одночасно, й це може потребувати політики, що заподіює страждань. Таким чином, розкол в опозиції неминучий.

Якби арабські країни, які сьогодні зазнають потрясінь, мали демократичні традиції, вони могли б чекати, що шляхом відкритого й чесного обговорення будуть знайдені мирні компроміси. На жаль, зважаючи на їхню історію автократичного правління, гігантський стрибок уперед до повномасштабної демократії навряд чи можливий. Хоча кроки на шляху до демократії можливі. Коли мине момент ейфорії, політичні претенденти зрозуміють, що навіть у цілях самооборони вони повинні будуть обмежити свободу своїх опонентів.

Складність ситуації посилюється ісламістами, які досі прагнули бути непримітними. Вони самі розділені: від прихильності до правил шаріату в тій чи іншій формі до «турецької моделі» за участю «м’якого» ісламізму для здобуття масової підтримки через урну для голосування.

Деякі речі безперечні. Арабська вулиця змінила літочислення страху не лише в країнах, де відбулися серйозні протести, а й у решті арабського світу, де правителі звернули увагу на те, що невдоволення не може завжди залишатися «під водою». Старі й нові арабські лідери проводитимуть політику, спрямовану на зменшення народного невдоволення. Вони шукатимуть способів ослабити репресії, щоб завоювати симпатії, а також закріпити їх, аби запобігти неконтрольованим акціям протесту. Але хоч би що вони зробили, вони — і решта світу — повинні тепер чекати сюрпризів.

Тимур КУРАН — професор економіки та політології в Університеті Дьюка й автор книжки «Тривала розбіжність: як закони ісламу стримували розвиток Близького Сходу».