«Польові дослідження» українського вибору,

Минулої неділі український виборець вперше мав можливість проголосувати за місцеву владу не як за додаток до виборів у Верховну Раду, а як за окрему владу місцевого самоврядування. Вперше наші громадяни, не озираючись на партії і фігури національного масштабу (принаймні формально), обирали собі чиновника, який знаходиться не десь там у Києві, а поруч, або зовсім близько. Звідти, звичайно, і більша увага до місцевих проблем. А враховуючи те, що була повернута наполовину мажоритарна система, як в старі «добрі» часи, то маємо — деінде відремонтовані лікарні, дахи, дороги, куплені автобуси, котли, ксерокси для садків, шкіл, університетів і т. д. Усе це добре, але проблеми мають вирішуватися не частково, а системно, як на державному, так і на місцевому рівні.

З іншого боку, у демократично розвинених країнах, зазвичай, місцеві вибори не викликають такого великого ажіотажу, як у нас. Там давно працює правовий механізм. Ми іноді навіть і не помічаємо, як, наприклад, у якійсь європейській країні пройшли місцеві вибори. Лише дізнаємося результати. В Україні ж замість того, аби в нормальному режимі найняти собі на роботу нових людей або залишити старих (політиків, чиновників), ми радіємо, що змогли відокремити місцеві вибори від національних. Тому що склалася така політична ситуація. Після чергових парламентських і місцевих виборів у 2006 році довелося переобирати Верховну Раду 2007 р. Проте розмежування в датах ніяким чином не відобразилася на якості цих виборів.

Напади на нове виборче законодавство під час і після його ухвалення були не випадковими. В цьому ми змогли переконатися під час нашої традиційної поїздки на виборчі дільниці в села Київської області. Хоча, ще до самих виборів відбувалися речі, які критикувалися не тільки в Україні, але і за її межами. Зокрема, тиск на опозицію, кандидатів якої не реєстрували, знімали під різними приводами, або взагалі саджали за хабарі. Часто це були мери міст, і що цікаво — жоден з них не входив до Партії регіонів. Серед арештованих були навіть комуністи, які вважаються союзниками регіоналів. До того ж на допомогу владній вертикалі часто приходили суди, підтверджуючи своє реноме владного органу, якому громадяни найменше довіряють.

Отже, перша наша зупинка — село Дмитрівка Києво-Святошинського району. Люди організовано або поодинці тягнуться до виборчої дільниці, яка знаходиться в місцевому Будинку культури. На вулиці лунають українські пісні, а неподалік розташувалися продавці овочів та фруктів. Одним словом — настрій у людей святковий. І це попри те, що біля входу в саму дільницю, як за радянських часів, стоїть велика черга (забігаючи наперед, можна сказати, що це лише квіточки) за ... бюлетенями. «У нас завжди такий ажіотаж, — розповідає голова виборчої комісії Лідія Корніївна. — Свідомість у людей висока. На всі вибори ходять. Але ці особливі — місцеві».

Тут практично всі (з ким спілкувався автор) підтримують чинного голову сільради Тараса Тарасовича Дідича. Окрім нього, навіть ніхто і не балотується. Натомість за місце в двадцятці сільської ради (об’єднує також і сусіднє село Мила) змагаються 78 кандидатів. Всього за цією виборчою дільницею закріплено трохи менше 1900 виборців. На руки люди отримували по шість бюлетенів. Плюс по дві (одномандатним і багатомандатним округам) в районну та обласну ради. Як у всьому цьому розбирається виборець? «Ми намагалися під час виборчої кампанії вивчити всіх кандидатів, а на виборах вже на місці розібралися, — ділиться враженнями пенсіонер Борис Михайлович. — Все проходить демократично. Кожний голосує так, як йому підказує думка і совість. Я вірю нашому голові сільської ради. У нас в селі не було ні доріг, ні освітлення, нічого, а він побудував, зокрема, і амбулаторію, і стоматологію».

«Ми йому допомагаємо, а він нам, — говорить Тамара Григорівна. — Разом ми будуємо наше село. Взагалі я голосувала за майбутнє — за молодь. Їм дорога — хай у них буде робота, щаслива родина, головне, щоб вони не страждали. І, звичайно, поважали старших». «Ходимо на вибори, значить віримо», — підтримує розмову Віра Петрівна. Слід зазначити, з-поміж усіх наших співбесідників трапилась тільки одна людина, яка сказала, що «стає все гірше і гірше», всі інші мали позитивний настрій, надії на майбутнє. Напевно, це і є результативна робота, яка залежить від ефективного керманича місцевої громади.

Нашим скарбом в Дмитрівці став Василь Кирилович Тиндик. На 97-му році життя він прийшов, щоб проголосувати. Чим не приклад для всіх? Навіть зневірених виборців. «Це мій обов’язок, — каже Василь Кирилович. — Усі ці вибори мало чим відрізняються. Я вже чоловік віджитий, але я вірю і повинен вірити. Мені важко ходити, що робити, помаленьку прийшов. Я учасник бойових дій, інвалід. Пройшов двій війни: фінську та другу світову. Дійшов до самого Берліна, навіть дивився, як з Рейхстагу фашистський прапор знімали (був такий солдат Єгоров). Ми той прапор потоптали, а потім спалили. Мене особисто спитали моє прізвище, щоб поряд з усіма написати на Рейхстагу. Я сказав. Не знаю, написали чи ні. Звичайно, своє основне життя я прожив при Радянському Союзі. Так, є ностальгія. Тоді були одні порядки і закони, сьогодні інші. Але, все ж таки, я б обрав вільну Україну. На жаль, її незалежність важко дається. Так, були надії, але... Але тільки з вірою ми станемо на ноги. По-іншому не можна».

Ідемо далі — с. Михайлівка-Рубежівка, Києво-Святошинського району. Виборча дільниця в цьому селі, що розташована в місцевій школі, об’єднує не тільки мешканців Михайлівки-Рубежівки, але й сусіднього села Забуччя, а також хутору Красне (має обратися 24 сільські депутати). Тут нас одразу зустрічає не просто черга, а «хмара» людей, причому всі вони стоять в самому приміщенні дільниці, перед членами комісії. Багато хто читає і заповнює бюлетені на ходу. Утім, все це виглядає весело. «І гірше не буде, і краще не буде», — каже Олександр Петрович. Навіть критика з вуст виборців, з якими ми спілкувалися, звучить з посмішкою. До того ж, їх підбадьорює не просто музика, що лунає при вході в дільницю, а вправний місцевий ді-джей.

Звичайно, ця ситуація має й іншу сторону медалі, яку влада (Президент), наказавши організувати гарне свято під час виборів, добре маскує. «На останніх президентських виборах я теж була головою комісії, розповідає Лариса Іванівна. — Тоді ми уточнили прізвища — тих, хто помер виключили, а тих, хто народився, включили. Також зазначили тих, хто змінив свої прізвища, тобто дівчат, що вийшли заміж. Одним словом — все виправили. Коли здавали бюлетені, здали і оновлені списки. Прийшли місцеві вибори, і що ми маємо? Державний реєстр виборців знову дає нам старі списки — з померлими, з ненародженими і т. д. Все по-старому. Отаке ставлення до людей. А вони приходять до нас і скаржаться, сваряться. Навіть, уявіть собі, був такий випадок. Приходять голосувати батьки, а в списках їх загибла дитина, якої немає серед живих уже вісім років. Так тут мама таке робила. Ми вже і свідоцтво про смерть відправляли, все одно присилають ті ж самі списки». «Я народилася в Рубежівці, прожила тут 33 роки, а мене й досі немає в списках, уявляєте? — підтримує свого колегу заступник голови комісії Тетяна Миколаївна. Списки просто жахливі. Вони складені по алфавіту вулиць, але в нас голосують також виборці з села Забуччя — все це перемішалося. Ми всю ніч мучилися з цими списками. Більш того, що стосується села, то бюлетені взагалі не були вчасно надруковані. Ми їх отримали лише о сьомій ранку, а о восьмій відкрилися дільниці. Всю ніч простояли в черзі».

Організація, м’яко кажучи, потребувала багато кращого. На великі черги скаржилися всі, інколи люди навіть просто розверталися і йшли. Багато різних бюлетенів, у яких навіть освіченим людям важко розібратися, не говорячи вже про пенсіонерів. «Все це невідпрацьований Закон про місцеві вибори!» — обурюються виборці. А один з них сказав нам, що на цій виборчій дільниці взагалі не вивішували інформаційних плакатів, що прямо порушує 68-му статтю Закону про місцеві вибори: «Усе це робиться для того, щоб певні кандидати, які були при владі, залишалися і далі».

Вдалося нам поспілкуватися в Михайлівці-Рубежівці і з місцевою молоддю, яка в Дмитрівці неохоче йшла на контакт. Говорить Іван: «В списках я себе знайшов і проголосував, щоб мій голос не вкрали. Але, думаю, все давно вже пораховано. Говорю так, тому що брудні махінації, які застосовувала влада під час виборчої кампанії, говорять самі за себе. Я не вірю, що ця влада може провести чесні вибори. Мене, наприклад, не допустили до комісії просто через те, що я був від опозиції. Вони відтісняли конкурентів, використовуючи для цього навіть суди. Списки працівників дільниць складені неадекватно. Який вихід? Напевно, потрібно ще одна революція, але більш жорстка».

Останній населений пункт, де ми побували — це селище Ворзель, що підпорядковане місту Ірпінь. Вісім кандидатів на посаду голови селищної ради, біля 1620 виборців. Наша розмова з головою виборчої комісії у школі, де розташувалася виборча дільниця, звелася до того, чим завершилася попередня у Михайлівці-Рубежівці: величезні черги, такі ж проблеми зі списками, Державним реєстром виборців, людям важко розібратися з великими бюлетенями тощо. Тут взагалі панував якийсь хаос, нервозність, люди просто відмовляються давати коментарі. Це нам підтвердили і представники Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), що проводили екзит-пол: «Люди чомусь не хочуть говорити. Бояться чи що?». В основному репліки від виборців зводилися до такого: «Скільки прожив(ла), такої черги ще не бачила... Стільки паперів». Говорилось також і про те, що деякі кандидати під час голосування ходили і агітували за себе, що однозначно порушує Закон про місцеві вибори.

А от пенсіонерка Валентина спочатку сходила в церкву, а потім прийшла голосувати. «Спочатку треба душу підкріпити, а потім тіло, — каже вона. — Потім земні справи. От тільки паспорт забула. Зараз побіжу за ним... Треба бути з Богом. Я теж «виродком» була, але коли мій син розбився, я звернулася до нього і попросила допомоги, і на дванадцятий день мій син відкрив очі. Йому було дванадцять років. Син тоді сказав: «Мама пішли по храмах, церквах»... Піду за паспортом».

Таким чином, після вивчення ситуації на місцевих дільницях можна зробити наступний висновок — влада не зацікавлена щось змінювати. Як сказав один з виборців: «У мутній воді і риба легше ловиться». Так, є певні позитивні речі, але все це косметичний ремонт. Неорганізованість залишається. Навіть більше, відчувається певний регрес. Адже одним із досягнень помаранчевої революції вважається більш-менш демократичні вибори, але сьогодні ми тільки те і чуємо, що про фальсифікації, тиск... Про це свідчать і настрої людей, які, з одного боку, кажуть, що «ми намагаємося приходити на вибори, голосуємо, в щось віримо». Але коли ставиш запитання — чи вірять вони, що ці вибори можуть щось змінити, всі відповідають: «Ні!» Звідти й низька явка виборців, попри великі ранкові черги під час голосування. А все тому, що про людей згадують тільки раз на чотири роки, а потім забувають. Так, на жаль, триває вже майже двадцять років.