Пошук «зради» як метод боротьби за владу
(Деякі аспекти політтехнологій з року 1663)
Звичайно, застосування новітньої термінології та новітніх поглядів стосовно подій минулого, зокрема ранньомодерної історії України може зазнати справедливої критики. Проте в історії є події, які разюче нагадують епізоди сучасності. Очевидно, саме тому ми часто говоримо про досвід, який ми черпаємо з історії, про те, що історія нас вчить і застерігає, що історія має властивість повторюватися тощо. Такою подією історичного минулого України, аналіз якої породжує масу аналогій з сьогоденням, є Ніжинська «чорна» (чернеча) рада 1663 р. Вона розцінюється сучасною історіографією як одна з найтрагічніших у ході Української національної революції. У результаті ради на Лівобережній Україні було обрано окремого гетьмана, що призвело до фактичного розколу держави на два гетьманства та створило передумови для посилення експансії сусідніх держав на її ослаблені частини (відповідно Польщі на Правобережжі та Москви — на Лівобережжі).
Особливість даної гетьманської елекції полягала в тому, що на відміну від інших подібних подій, на яких практично завжди був явний фаворит, який в кінцевому результаті і ставав гетьманом, тут не було реально визначеного кандидата на гетьманську булаву (фактично відбулися вибори на альтернативній основі). У ході підготовки ради відбулася безпрецедентна для ранньомодерної України передвиборна боротьба між основними претендентами на гетьманську булаву. Причому за своїми технологіями вона скоріше нагадувала сучасні президентські вибори. Тут було використання і чорного й білого піару, й боротьба за електорат, що не виключала потоку популістських обіцянок, і звинувачення в порушеннях правил здійснення виборів, і активна роль зовнішніх чинників, особливо московського. Чи не головним козирем, що розігрувався протиборчими сторонами, стало звинувачення одне одного в зраді. Пошук зради активно здійснювався й табором Якима Сомка, і командою Івана Брюховецького, в якій активну роль відігравав єпископ Мефодій.
Діяльність останніх сконцентрувалася на кількох напрямках. По-перше, свої зусилля вони спрямували на дискредитацію в очах московського уряду своїх головних суперників — Я.Сомка та В.Золотаренка. Головним засобом тут виступив саме пошук «зради» з боку опонентів. По-друге — на завоювання довіри до себе з боку російських чиновників в Україні й московського двору, що мало бути досягнуто шляхом демонстрації своєї вірності. Третім напрямком було здобуття авторитету серед найчисельнішої і, за певних умов, найвпливовішої сили в суспільстві — маси біднішого козацтва й селян. Зокрема, в цьому плані ставилося за мету дискредитувати в очах українського населення своїх опонентів.
Тож уже з літа 1661 р. розпочинається планомірне здійснення цієї програми, чому сприяло все зростаюче невдоволення діями Я.Сомка з боку московських воєвод. Так, 16 липня 1661 р. у своїй відписці до Москви воєвода Г.Куракін вказував, що наказний гетьман хоче вчинити з царськими людьми те саме, що зробили з В.Б.Шереметьєвим. 10 жовтня 1661 р. про його ненадійність повідомляв переяславський воєвода В.Волконський.
Тут слід відзначити, що звинувачення переважно мали чисто теоретичний характер. По-перше, мова йшла лише про ймовірну зраду. По-друге, як таких доказів навіть можливої зради не було.
Так само й І.Брюховецький та Мефодій планомірно засипали Москву компрометуючими матеріалами на Сомка. У своїх листах вони називають його наступником і продовжувачем політики Виговського та Хмельницького, при цьому зверталася увага на родинні зв’язки останнього із Сомком.
У той же час кошовий гетьман всіма засобами намагався засвідчити свою вірність та намагався заслужити довіру з боку Москви. Він пішов навіть на декларування необхідності ліквідації гетьманської форми правління в Україні. Зокрема, у листі до єпископа Мефодія він зазначав, що «нам не про гетьманство потрібно старатися, лише про князя Малоросійського від його Царської Величності. На це князівство бажано Федора Михайловича мати».
Щоб створити собі надійну соціальну опору, Брюховецький проводив активну агітацію за свою кандидатуру в середовищі козацтва, насамперед запорозького. Він ідеально зумів розпізнати й використати прагнення Січі відігравати провідну роль у політичному житті козацької України. Зі здобуттям гетьманської булави своїм кандидатом запорожці надіялись відновити свій вплив на політичне життя козацької України й усунути від влади городову старшину. При цьому кошовий виступав у ролі поборника інтересів знедоленого населення й найбіднішого козацтва, хоча сам володів значною кількістю маєтків і угідь (!).
Звичайно, що в Москві краще сприймалися відкрито промосковські, хоча й демагогічні, заяви Брюховецького, ніж спроби Сомка своєю активністю в боротьбі з правобережними козаками й татарами довести свою вірність. До того ж, з ряду причин Яким Сомко як гетьман не міг влаштовувати московську політичну еліту. Він був яскравим представником тієї непокірної козацької старшини, котра зберігала вірність до тих пір, поки їй це було вигідно й завжди болісно реагувала на будь-які спроби Москви урізати її суверенітет, намагалася будувати свої відносини з московським урядом на суворо договірній основі. (Чи не нагадує така ситуація сучасний стан взаємовідносин між обома державами?)
У квітні 1662 р. наказний гетьман, пробуючи перехопити ініціативу, ініціював старшинську раду в Козельці. На ній була присутня більшість лівобережної старшини, й Сомко без особливих проблем домігся обрання себе гетьманом. Але відразу після ради в Москву посипалися листи від сомкових суперників, в яких містилося опротестування законності гетьманської елекції. Так, зокрема, Золотаренко й Мефодій твердили, що Сомко отримав гетьманство обманом, скликавши полковників нібито для вирішення якихось військових справ, він грубою силою змусив їх голосувати за себе. Формально ці аргументи й стали причиною того, що в Москві не затвердили результатів Козелецької ради. Сомку дали зрозуміти, що до гетьманської булави залишився один шлях — через загальну «чорну» раду, на якій би відбулися вибори «всіма вільними голосами».
Брюховецький закликав все поспільство збиратися під Ніжин, де буде проведено раду, й при цьому додавав, що можна буде «Ніжин грабувати». Брюховецький на той час вже здобув імідж захисника знедолених (обіцяв масове покозачення після обрання його гетьманом). Звісно, що такі заклики повинні були привабити на раду масу люмпенізованих козаків і селян.
Підтримка Брюховецькому була забезпечена і з боку Москви. Цар Олексій Михайлович власноруч писав Г.Ромодановському, що потрібно «берегти міцно, щоб Брюховецького не втратити, а він істинно вірний».
Чорна рада, всупереч старанням Я.Сомка, відбулася 17-18 червня 1663 р. в м. Ніжині. Про її хід достатньо відомо, тому немає потреби описувати ці події. Але слід відзначити декілька важливих моментів, що засвідчують вирішальний вплив Москви на її результати. Так, для проведення ради московським урядом було направлене ціле посольство, очолюване князем Д. Велико-Гагіним, в супроводі чималого військового загону у 8 тис. осіб. Хоча проголошувалося, що завданням російського посольства були нагляд за законністю виборів, приведення новообраного гетьмана до присяги й вручення йому царської грамоти (такі собі незалежні спостерігачі), однак, як з’ясувалося, головне його завдання полягало в приведенні до булави особи, потрібної Москві (!).
Рада пройшла під контролем московської делегації. Коли 17 червня з початком виборів гетьмана вона перетворилася у бійку між прихильниками й противниками Сомка, російські солдати закидали натовп козаків ручними гранатами й завдяки цьому навели порядок. Проте так сталося, що «випадково» гранати завдали шкоди прихильникам Я.Сомка. Тож саме втручання російських вояків стало чи не вирішальним для результатів ради й привело на гетьманство Івана Брюховецького.
Отже, в умовах існування ранньомодерного соціуму, як бачимо, були присутні сучасні новітні політичні технології, які й виявилися достатньо дієвими. Зокрема, це стосується технологій звинувачення в зраді суперника й демонстрації своєї вірності.
