Потерте щастя
Жодних символів. Фотографія означає тільки саму себе, тільки те, що зафіксували. Ліс, дорога, рюкзак, гітара. Подорож. Не початок її і не закінчення — швидше проміжний фініш, швидка зупинка біля багаття, у таборі таких же відчайдушних мандрівників, озброєних тими ж гітарами, рюкзаками та нестримним прагненням дороги.
Мені самому довелося пройти не одну дорогу. Гітари, щоправда, тоді у мене не було, а ось рюкзак — вицвілий, брезентовий і абсолютно безрозмірний — був. При ходьбі в ньому завжди щось постукувало, побрязкувало та булькало. Незграбний акомпанемент напівдитячих мандрівок.
Часто хотілося їсти, й окраєць хліба за плечима завжди знаходився. А ось чого нам із рюкзаком вистачало з лишком — то це шляхів-доріг. Дороги, найрізноманітніші — і такі, як тут, на фото, «грунтовки», і в багато рядів шосе, і розбиті вулиці провінційних містечок, і бруківка старовинних міст — ішли за спину, змотувалася в клубок, падали на саме дно мого буркотливого мішка. І туди ж осідав дим від лісових багать та бризки прибою в літньому Криму, долітали — з серпневого неба — падаючі зорі та обривки безсонних, сповнених музикою і вином, ночей.
У мене вже давно інший, «цивільний» рюкзак. У далеку дорогу з ним не помандруєш, але у щоденній метушні, до якої зобов’язує мене професія, він надзвичайно зручний. Що в ньому дзвенить і постукує, я завжди знаю — коробка з дискетами, ручки, компакт-диски, блокнот, різноманітний необхідний журналісту дріб’язок.
А брезентовий буркотун, у якого на самому дні, в якійсь потаємній кишеньці, зберігається все те, про що я згадуватиму до кінця своїх днів, зник. Я думаю, він нині знову подорожує. Висить на чиїхось плечах та накопичує кращі дні іншого життя. Напевно, це справедливо.
