Право... на смерть

У 1980-ті роки майже вся іноземна преса писала про екстраординарний вчинок чотирьох австрійських медсестер. У залі суду ті зізналися, що за шість років із допомогою сильнодіючих снодійних препаратів убили 50 хворих. І зробили вони це лише тому, що хотіли покласти край мукам беззахисних і безпорадних пацієнтів. Зрозуміло, поставитися до цього з розумінням громадськість так і не змогла — мало кому вдалося повірити в добрі наміри тих, хто давав клятву Гіппократа: «Не дам нікому смертельного засобу, якого просять у мене...» Проте інші подібні прецеденти, тільки ще зухваліші, примусили замислитися. Досить пригадати винахід американського патологоанатома Джека Кеворкяна, так звану «машину смерті» — апарат, який самостійно вводив у кров пацієнта смертельну дозу розчину. Нарешті, законодавче нововведення американського штату Індіана, згідно з яким там діє прижиттєвий заповіт. У ньому пацієнт офіційно підтверджує свою волю на те, щоб за певних обставин не продовжувати його життя штучно.

Про евтаназію — навмисне безболісне умертвіння безнадійно хворого з метою полегшення його страждань — говорять і в Україні. Як і в інших країнах, у нас існують полярні погляди, але офіційна медицина одностайна: в Україні евтаназії не має бути. Свою позицію МОЗ пояснює приблизно так само, як і Російська академія медичних наук. Нещодавно РАМН заявила, що «Росія ще далека від цивілізованого суспільства, в рамках якого і може діяти закон про евтаназію».

Проте в Україні результати опитування (1500 респондентів), проведеного днями соціологічною службою УНІАН, демонструють, що потенційні пацієнти виступають швидше за. 43,7% киян схвалюють «легку смерть» (саме так із грецької мови перекладається слово «евтаназія»), а категорично проти неї — 17,3%. Також у столичних жителів поцікавилися: чи допустили б вони, щоб до них застосували евтаназію. На що 41,9% відповіли ствердно.

Проте позиція киян у цьому педантичному питанні, порівняно з подібними показниками в інших країнах, ще досить неоднозначна. Наприклад, згідно з дослідженнями французької компанії BVA, 86% французів вважають, що смертельна хвороба може стати причиною евтаназії, і лише 11% опитаних вважають «легку смерть» неетичною. А щодо лікарів, то 60% австралійських медиків нічого проти евтаназії не мають, більш того, 29% зізналися в тім, що її вже застосовували. До «лібералів» у цьому питанні належать 54% датських лікарів і 46% американських. Щоправда, існує один нюанс: у звіті Реммерлінка — найвідомішого аналітичного посібника з евтаназії в світі — зазначається, що тільки за 1991 рік приблизно 1000 випадків смерті з гуманних міркувань було зроблено без чітко вираженої згоди пацієнта.

До речі, це основний аргумент українських лікарів і юристів проти легалізації в країні евтаназії. «Історія пам’ятає, — каже кандидат юридичних наук Ігор Петровський, — коли в 1922 році в Кримінальному кодексі була примітка, згідно з якою вбивство, скоєне на прохання, оголошувалося некараним. Проте вже через кілька місяців її довелося вилучити, оскільки «прохань» виявилося занадто багато». На думку юриста, про можливі наслідки легалізації евтаназії в Україні може свідчити ситуація з психічно хворими. Точніше, з тією кількістю людей, яких записують до цих лав «доброзичливі родичі». За даними Асоціації психіатрів України, тільки за 2001 рік сюди надійшло 1402 звернення, в яких описуються факти встановлення помилкових діагнозів із подальшим позбавленням майна і навіть прописки. Сьогодні, зі слів І. Петровського, в Кримінальному кодексі України зазначається, що навмисне прискорення смерті, яким евтаназія і є, не звільняє медичного працівника від відповідальності. Притому закон свідчить, що це може бути як дія, так і бездіяльність — на практиці так званий «відкладений шприц», — і карається ув’язненням на термін від 10 років.

Проте деякі лікарі, природно, залишаючись інкогніто, зізнаються, що пасивну евтаназію (припинення підтримки організму з допомогою медикаментів та обладнання) все ж роблять. Мають місце подібні випадки і в інших країнах, де евтаназію також заборонено законом (пасивну «легку смерть» дозволено хіба що в Голландії, Бельгії, Швеції, Фінляндії та деяких американських штатах, притому із застереженням: прохання має надходити тільки від хворого). Аргумент сміливих лікарів — навіщо спостерігати за стражданнями пацієнта, якщо йому однаково допомогти неможливо. Щоправда, кандидат медичних наук, хірург-онколог вищої категорії Євген Браун цілком справедливо зазначає: а судді хто? Притому, що рівень української охорони здоров’я не йде ні в жодне порівняння з європейським — на ліжко-місце держава виділяє на день 7 гривень 56 копійок, і в кращому випадку в обласному центрі знайдеться один томограф, та й то зразка 1960—70-х років — хто може точно сказати, що хворий безнадійний? «Мене хворі щодня просять про те, щоб я допоміг їм покінчити з життям, — говорить Є. Браун, — адже ми дуже багато чого не знаємо про онкологічні захворювання. Тут часом трапляються дива, і деякі пацієнти стоять у мене на обліку з 1970-х років». З іншого боку, на думку онколога, існує інша проблема, яка в силах конкурувати з багатьма вагомими аргументами проти евтаназії — це постійна медикаментозна підтримка хворого. Лікарі, розуміючи, що покращити стан пацієнта вже не в силах, вимушені витратити наявні кошти на утримання і догляд за ним.

Проте вихід є. У всьому світі існує система хосписів — закладів для смертельно хворих пацієнтів. Перебуваючи там, вони не створюють додаткових проблем родичам, і водночас створений комфорт і постійний догляд допомагають продовжити життя мешканцям хосписів. У Києві таких закладів усього лише два за мінімальної потреби в 5—6. А щодо регіонів, то хосписи працюють лише в двох обласних центрах — Львові та Луцьку.

Те, що евтаназія — не метод вирішення проблем смертельно хворих людей, загалом резюме більшості українських лікарів. Академік АМНУ, співавтор етичного кодексу лікаря Любомир Пиріг вважає, що, незалежно від обставин, будь-які форми евтаназії суперечать етичним нормам медиків. До того ж, на його думку, найчастіше прохання хворого покінчити з життям далеко не завжди відповідає справжнім його бажанням, оскільки тяжким пацієнтам, як правило, властива затяжна депресія. Показовий у цьому випадку і ще один момент. За даними Американської медичної асоціації, в лікарнях США щодня помирають 6 тисяч чоловік, велика частина з яких іде з життя добровільно з допомогою медичного персоналу. Звертає на себе увагу той факт, що в штатах, де пасивну евтаназію узаконено, існує правило: вирішує жити чи не жити сам хворий. Але, як правило, вердикт виносять родичі.