ПРЕМ’ЄРА РУБРИКИ: ХРОНIКИ ЦЕЛЮЛОЗИ

Представляючи рубрику з такою дивною назвою, відразу запевняю — в останню чергу прагнув якось здивувати, приголомшити читача. Жодних трюків. Сама назва — одне з дивацтв машинного перекладу, коли «Pulp Fiction» Квентіна Тарантіно комп’ютер переклав як «Хроніки целюлози»; але воно здалося дуже доречним до колонки, яка так чи інакше стосується кіно, і, ширше, візуальної культури в цілому. Адже целюлоза — це все ще базова сировина мистецтва — з одного боку — папір (книги, журнали, газети, в тому числі й та, яку ви тримаєте в руках), з іншого — кіноплівка. Хроніка того, що відбувається в мистецтві, а, головне, як це відбивається в нашому житті — ось головне наповнення цієї, сподіваюся, регулярної колонки. Приводом для розмови може бути що завгодно — навіть випадково вихоплена по телевізору передача, навіть старий класичний фільм або просто скороминуще вуличне враження. Адже важливі не причини, а наслідки, не готові відповіді, а запитання, якими задається кожен. Свою дещицю запитань і відповідей я й хочу запропонувати читачеві.

Гадали, сумнівалися; сперечалися і писали; укладали парі (ймовірно) і посміхалися в спину (точно). Але невідворотне здійснилося. Простіше кажучи, дива не сталося: Мартіну Скорсезе знову не дали «Оскара». І нехай Клінт Іствуд, виграючи жменею статуеток, белькоче про те, що, мовляв, «Авіатор» — кращий фільм сезону, і хай його, Іствуда, воля… Але це не воля Іствуда, який напевно знає, що всі його режисерські досягнення, як у чемоданчик, поміщаються в скорсезевського «Таксиста». «Таксиста» свого часу теж не помітили, як і «Злі вулиці», і «Аліса тут більше не живе». Такою, як у тих фільмах, Америку ніхто не бачив; такі герої ще ніколи не зверталися до її громадян з екрана. Унікальна епоха голлівудського бунту 1970-х — це саме великі італійці тамтешньої кіноіндустрії, Коппола і Скорсезе. Першому визнання дісталося з лишком. Другому — майже нічого. Тоді він здавався надто радикальним, сьогодні — як і раніше, незалежний і ніби не такий уже хороший, тобто раніше було ранувато, сьогодні — ні за що.

Ні, звичайно, «Авіатор» не кращий. І справа взагалі не в «Авіаторі». І навіть не в «Оскарі».

Цікаве інше: розсипається в люб’язностях друзяка Клінт, надривається в удаваному співчутті преса. І лише від Скорсезе — ані слова.

Як так?

Запитання, однак. І відповідь не така очевидна. Та й що там Голівуд!

Тут ось днями у нас, у Києві, розгорілася неабияка війна. Ділять кілька гектарів руїн, зелених насаджень і солодких спогадів під гордою назвою Кіностудія імені Довженка. Причому сторони абсолютно не соромляться в коштах. У хід ідуть усі види зброї — погромні статті і сюжети в ЗМІ, і натуральний штурм воріт студії, і захоплення міністра культури в заручники за допомогою преси, і залучення в союзники політиків відверто нацистського глузду. Що прикро, з обох сторін беруть участь ніби поважні люди — режисери, актори, продюсери. Але не всі. Деякі режисери мовчать. Кіра Муратова, наприклад. Або Роман Балаян. Хоча, здавалося б — ось яка можливість нагадати про себе владі, а то й отримати неабиякий шматок цієї влади! Але ні. Знімають кіно, а бійку найобурливішим чином ігнорують.

Ще є у нас, виявляється, і художньо-галерейне життя. І там теж пристрасті майже шекспірівські: Венеціанське бієнале наближається, плюс Музей сучасного мистецтва ось-ось народиться під рясним доларовим дощем від одного з колишніх- нинішніх олігархів. І знову любителям призових забігів нудьгувати не дають: хтось гучно і зі скандалом виходить із якихось журі, хтось проводить ризиковані перформенси прямо на Банковій, аж задихаючись від власної сміливості… І хтось сидить у майстерні, малює картини і мовчить. Дивні люди, їй-богу. Не хочуть боротися за призи. Не входять до найбільшої і наймогутнішої партії боротьби за перше місце. Мовчать. Непорядок.

А от іще в політиці… Але ні, стоп, інакше зараз наш скромний целюлозний формат затріщить по швах.

Розруха, дозволю собі посперечатися з сердитим земляком Михайлом Опанасовичем, не в головах. У головах, очевидно, чи талант, чи відсутність вищезгаданого. І, остаточно впадаючи в єресь, додам — таланту сказати нічого. Ніколи йому. Роботи у нього багато.

А ще талант знає: поле битви завжди дістається мародерам.

Ні, панове, мовчання — це не золото. Беріть дорожче. Значно дорожче.