Про «5 хвилин»
...Недавно переглянула фільм «Елена Троянская». Сюжет усім добре відомий. Але там був майстерно змальований образ Кассандри. У чому драматизм її долі? У тому, що вона передбачала, попереджала, але не могла цьому запобігти, що завжди викликає подвійний біль. Мабуть, самовпевнено говорити про те, що газета «День» це своєрідна «колективна Кассандра». З другого боку, саме цього року — року 10-річчя газети, — на мою думку, ми можемо собі дозволити деякі узагальнення. І нагадати про те, що, скільки могли, попереджали суспільство на кожному історичному роздоріжжі про ті небезпеки, які можуть підстерігати Україну у разі розвитку, на наш погляд, негативних тенденцій. І пропонували альтернативи. Достатньо пригадати всю історію газети з 1997 року по 1999-й. У нас навіть політологи й аналітики новітньої історії не схильні відмотувати плівку на цю відстань. Щонайбільше, говорять про 1991-й рік, референдум, а потім — провал, і виринаємо ми практично в 2004-му. Але до цього — пройшло цілих 10 років, саме тоді й сформувалися основні тенденції, які потім і спричинили багато в чому злоякісні результати. З першого свого дня існування «День» задумувався як газета для нормального суспільства. І драматизм нашого існування в тому, що поки цього нормального суспільства немає. Є завдатки, є передумови і, можливо, десь воно вже дозріває. Однак у нас досить серйозна патологія в розвитку, яка і дала змогу свого часу нашому талановитому публіцисту, на жаль покійному, Джеймсу Мейсу, назвати наше суспільство постгеноцидним. Це був ще один вчасно поставлений діагноз, до якого, на жаль, тоді не прислухалися.
Але ми не переставали працювати. Три роки тому Джеймс Мейс опублікував на сторінках «Дня» одну із своїх колонок, яка називалася «Свічка у вікні». Вона і поклала початок акції, що стала нині всеукраїнською. Тоді нас не підтримав ніхто із ЗМІ. Як і не відгукнулися на наш заклик послати свої листи для того, аби забрати Пулітцерівську премію у Дюранті. Це також діагноз. Тепер, уже після смерті Джеймса, багато хто не соромиться «забути», «замовчати», що саме він був ініціатором і акції пам’яті, і вимог визнати Голодомор геноцидом, про що «День» не переставав писати впродовж усіх цих років. Так що на нас чекає тривале лікування: терапія в поєднанні з хірургією і гомеопатією. Але проте я дуже вірю в зусилля. Цьогоріч багато хто з наших читачів звернув увагу на те, як важливо було отримати в українському парламенті документ, що визнавав Голодомор геноцидом. Це важливо для самої правди. Вона — самоцінна. Я постійно згадую про те, скільки маленьких дітей загинуло в ті страшні роки. І сьогоднішні маленькі українці, які вийшли на площі разом зі своїми батьками із свічками в руках, немов воскресали душі тих — занапащених. Але ще більш важливо це для олюднювання живих.
Звичайно, прикро, що норма все ще лишається героїзмом. Адже що таке норма? Знайомити з якісними ідеями, говорити про розвиток, обговорювати найважливіші проблеми в житті суспільства. Це стає маленьким сектором на фоні колосального інформаційного сміттєзвалища, яке не дає змоги домінувати, вирішальним чином впливати. А потім люди думають: а чому нам так погано? Тому що у нас досі неправильно сформовані пріоритети. У 1999 році ми були єдиною газетою, яка послідовно доводила, що Леоніду Кучмі треба було піти, коли почала формуватися негативна тенденція розшарування суспільства. Було очевидно: при такому стані речей у нас не підніметься середній клас, ми не зможемо піти польським шляхом. Довели до революцiї. Я не скажу, що наші іноземні друзі не припускалися помилок. Одна з них у тому, що в 2003 році вони відхилили шанс надати Україні ПДЧ в Стамбулі, коли в суспільстві намітилося зростання позитивних настроїв щодо НАТО. А для нас НАТО — це не стільки проблеми оборони, скільки внутрішня відповідність критеріям, яких за відсутності якісної вітчизняної еліти без орієнтира на зовнішні стандарти досягнути нелегко. Тоді за кордоном говорили: ми не хочемо робити подарунок Кучмі. Вони готувалися вручити цей приз тому новому президенту, який упевненою рукою поведе Україну в європейське майбутнє. Вийшло: на семафорі «зелене світло» — але нікому йти.
Мені неприємно, коли зараз багато хто образливо критикує Ющенка. Як було неприємно, коли його возвеличували без міри, коли він ішов у президенти. Наші політичні поети-солов’ї і записні патріоти дуже багато зробили для того, щоб у громадській думці спотворився справжній образ. Та й, напевно, для самовідчуття Президента немало шкоди завдали. У 2002 році газета «День» була єдиною, яка говорила, що за принципом кум, брат, односелець партійні списки формувати не можна. Але ця помилка повторилася неодноразово. Йдеться про критерії відповідності, а зовсім не про те, що у нас до когось із оточення упереджене ставлення.
Саме критеріїв і принципів як і раніше не вистачає всій політичній тусовці. Чому вона залишилася тусовкою, але не стала елітою? Тому що уроки, які були надані 2002-м роком, коли вони перемогли і опинилися з таким результатом у меншості, так і не були вивчені. І тільки небачений підйом народу та Майдан винесли їх у керівні крісла. Але і заклали ту колізію, яку нині ми всі намагаємося осмислити: як розвиватиметься далі Україна при такій великій невідповідності очікувань людей, потреб суспільства і можливостей його політичного класу.
Небезпека розчарування в тому, що воно провокує апатiю, для якого у нас і так надто багато передумов. У національному організмі є такі задавлені хвороби, які треба дуже акуратно обійти. Якщо, скажімо, Росії категорично протипоказаний авторитаризм, тому що вона сформувалася як абсолютна монархія і імперія, то Україні протипоказана анархія, оскільки в болоті бездержавності досить часто топили і кращих своїх дітей, і кращі свої ідеї, і кращі свої стремління, і кращі свої шанси.
Не хотіла б говорити про персональний склад ініціаторів і провідників політреформи. Але що ми в результаті отримали? У безпартійному по-справжньому суспільстві введена квазіпартійна модель. І це було ще одне попередження від газети «День». Недавно на одному з круглих столів у Києві Олександр Квасневський повторив свою думку, яку колись він, ще будучи президентом, сформулював у інтерв’ю «Дню» року 2000-го. Я запитала: що він вважає за важливе побажати українцям? Він сказав: «Я вам бажаю правильно ставитися до часу, тому що ми, поляки, відстали від Німеччини, ми повинні більше працювати, ніж німці, а українці повинні працювати більше, ніж поляки». І ось у недавній свій приїзд він знову сказав про те, що «п’ять хвилин» всесвiтнього iнтересу до України, закінчуються. Країна і народ показали, що у нас є достоїнство. Але треба ще довести, що є багато й інших якостей. Що у нас є мудрість, терпіння, бажання переосмислити власні помилки, зрозуміти, що ми самі відтворюємо негативне, що в результаті виливається в таку якість нашої політики. І я можу сказати, що журналісти «Дня» намагалися розібратися в помилках історичного минулого і допомогти сучасникам спиратися на знання, на досвід, на ідентичність. Передбачати шторми, коли мало буде дутих авторитетів, зате будуть потрібні внутрішні переконання. На мою думку, «День», як міг, робив це 10 років. Продовжимо — в наступному десятиріччі. До зустрічі — в 2007 році.
