Про «демаркаційну лінію»

Багато хто намагається порівняти Майдан і Тріумфальну площу, з’ясувати, чому не вдалося НАМ і чи вдасться ЇМ.

Є кілька міркувань із цього приводу.

Україна мала багато свободи, але недостатньо журналістики. Росія — навпаки. Мала недостатньо свободи. Але журналістика в Росії — є. І якраз ця різниця стала очевидною сьогодні.

Дорога від бунту до сучасної трансформації лежить передусім через якість суспільної дискусії. Через пресу (в смислі — медіа), яка повинна бути непохитною у відстоюванні планки, у здатності чесно робити свою справу: не дозволяти політиці оскотинитися, а суспільству деградувати. Через пресу, яка знає, що таке якість. А це — погляди, принципи та моральні цінності.

...Це має пряме відношення до газетного курсу. А курс у нас, між іншим, конвертований. 15 років! Як кажуть наші читачі, ми та газета, яка не боїться своїх архівів. У вільному доступі (www.day.kiev.ua).

Це, звісно, велике питання — хто заволодіє ініціативою в післяпутінській — якщо раптом так станеться — Росії. Ми, звісно, бажали б, аби це були ті, що збираються сісти за «круглий стіл». Але й те розумне та активне, що за останні роки на наших очах «вибродило» на вулицях та площах Москви та десятків інших міст — великою мірою результат зусиль і «Новой газеты», і видавничого дому «Коммерсант», і «Эхо Москвы», і gazeta.ru, і grani.ru, і ej.ru. І таких особистостей як Леонід Парфьонов. З позицією і смаком. Смак — велике діло. Як казав колись один великий дисидент: у мене з владою естетичні розбіжності.

Врешті-решт, нинішня громадянська мобільність в Росії — це і заслуга відчайдушних (нехай і програних) боїв за НТВ. Усе нагромаджується. Так енергія програних президентських виборів 1999 року в Україні наситила акцію «Україна без Кучми!», що потім вилилася в Майдан 2004-го. Інше питання, як цією енергією розпорядилися... Але все ще попереду.

Так, багато що за останнє десятиліття в Росії розсипалося. Є речі, які нашим принциповим колегам не вдалося відстояти, але вони все ж не припиняли говорити про цінності. Хоч працювали в різних виданнях, але для сутнісної розмови об’єднувалися на спільних майданчиках. Саме тому їм вдалося досягти світового резонансу після вбивства адвоката Магнітського. Тому вони не забули Анну Політковську та спричинилися до великого прогресу в розслідуванні її вбивства. Із цієї точки зору, багато що в Росії є повчального.

На наших очах спершу «справа Гонгадзе», а потім «справа Кучми» перетворюється в своєрідну «демаркаційну лінію» між українською журналістикою Минулого і українською журналістикою Майбутнього. Ще зовсім недавно серед політиків, інтелігенції, журналістів днем з вогнем було не знайти принципових. Їх було достатньо для виживання, але недостатньо для життя.

Цей ареал принциповості збільшиться тільки тоді, коли преса навчиться виконувати свою роль каталізатора. Як говорить наш цьогорічний лауреат премії імені Джеймса Мейса Сергій Грабовський, «громадянська позиція — це називати речі своїми іменами». Дуже просто? А ви спробуйте!

Близько тижня тому ми проводили на нашому сайті чергове опитування: що може допомогти якісним змінам в Україні? Тиск Заходу? Внутрішні сили? Чергова перебудова чи революційні зміни в Росії? Голоси наших читачів розподілилися дуже симптоматично. Звісно, свою вагу мають усі фактори, але щось має відігравати роль локомотиву. І що, як не журналістика?

Треба визнати, що, хоч слабко, але голос української журналістики з принципових питань потроху пробивається: УНІАН, «Телекритика», «Українська правда», «Майдан», ТВі... Є «живе» в регіонах, з’являються імена на телебаченні, в громадських організаціях. Це і є та дорога від об’єднання на рівні «тусовки» до об’єднання на рівні світоглядних платформ та ідейного співтовариства.

Хоча зовсім нещодавно бути «ідейним» в певних наших колах вважалося моветоном. Не говорити про серйозне, не брати важкого в голову, не заморочуватися, тільки «приколюватися»...

Мода змінюється. Приходять інші тренди. Принаймні в Росії, де на Тріумфальну вийшли і Ксенія Собчак (донька того самого Собчака, який був шефом Путіна), і світський хронікер Божена Ринска. До речі, її розповідь поліцейським у дільниці про те, як на тусовках у Монако їх міністр розкидається грошима, звучала, мабуть, дуже переконливо... Повіяло «декабризмом».

Нас часто закликають об’єднатися, але, як казав один теоретик, перш ніж об’єднатися, нам потрібно розділитися. «Демаркаційна лінія» потрібна. Нам потрібне щось на зразок Міжнародної конвенції про заборону виробництва і поширення бактеріологічної і токсичної зброї. Одним словом, не бути продакшеном і дистриб’ютором «зарази». Нам потрібно завоювати довіру один одного або, як каже Оксана Пахльовська, створити простір «етичної безпеки».

Життя підкидає достатньо перевірок на дорогах. І якщо в журналістському середовищі з’являться кілька підстав для самоповаги — це новий шанс для репутації нашої професії і, зрештою, нашої країни в Європі.

...Одним словом, море роботи.