Про право на Iсторію
Обвинувачення в бажанні переписати історію лунають на адресу багатьох українських істориків і політиків не лише від прокомуністично й проросійськи налаштованих громадян України, а й з Росії. Навіть президент цієї країни визнав за можливе звинуватити українців у бажанні переписати історію, заздалегідь постулювавши, що подібне переписування є справою, негідною порядних людей. А звідки, власне, така впевненість у неприпустимості переписування історії?
Історія як наука вивчає минуле — події, факти, процеси, явища. І хочуть історики чи ні, але вони дають оцінку подіям уже самим вибором лексики й найменуванням історичних подій. Назви на кшталт «переворот» чи «революція», «окупація» чи «визволення» й «надання інтернаціональної допомоги» вже свідчать про позитивне або негативне ставлення до описаних подій. Ще за старих радянських часів один мій знайомий вчитель історії, бажаючи бути об’єктивним і незалежним від панівної ідеології, на іспитах питав здебільшого дати й голі факти, решту він називав «водою». На жаль, позбутися ідеологічної суб’єктивності йому не вдалося навіть таким чином — вимушено називаючи ту чи іншу подію в термінах комуністичної історіографії, він уже давав їй певну оцінку
І події свого життя й життя інших людей кожна людина по-різному оцінює в певні періоди свого життя: те, що нам здавалося нормальним у момент дії, іноді викликає власне несхвалення й навіть сором через деякий час. Чим далі в часі випадок чи подія, тим важче встановити окремі подробиці, а легше бути об’єктивним при оцінці. Суб’єктивність має місце при відтворенні й оцінці більшості фактів. Жертва, насильник і свідки по-різному сприймають один і той самий факт і по-різному його оцінюють. Але дивно, що якщо свідків було декілька, то з побаченого ними вони часто зберігають у пам’яті несхожу інформацію, з чим часто стикаються слідчі й судді. Один свідок упевнений, що на злочинці були білі черевики й чорні шкарпетки, інший стверджує, що, навпаки, черевики були чорні, а шкарпетки білі і т.д. Отже, суб’єктивність спостережень і оцінок властива людському сприйняттю й свідомості.
Але історія будь-якого народу й держави (як і загальна історія) описує події, в яких майже завжди є не лише сторонні свідки, а й ті, хто програв і виграв, переможці й переможені, насильники, ошуканці й жертви — тому опис цих подій як сучасниками, так і нащадками має елемент суб’єктивної оцінки, що залежить від того, чия позиція ближча дослідникові. Кожне нове покоління, коли досягає зрілого віку, може прийняти на віру оцінки зі шкільних підручників свого дитинства та юності офіційними або напівофіційними істориками, а може їх переглянути через вплив різних чинників.
Хочуть історики цього чи ні, але суспільство та держава намагаються змусити їхню науку бути частиною панівної ідеології. У цьому біда історії як науки й складність і навіть трагедія для тих рідкісних дослідників- ентузіастів, які мріють про те, щоб у історичній науці панувала «правда, тільки правда й нічого, крім правди» (на щастя, трапляються й такі подвижники).
Потерпілими й жертвами певних історичних подій є не лише окремі особи, а й великі групи й класи населення, як і цілі народи. Цілком природно, що оцінки відповідних подій у них відрізнятимуться від оцінок, які дають групи населення або народи, які виграли внаслідок тих чи інших подій або навіть здійснили насильство.
Мені доводилося зустрічатися з англійцями, дуже ображеними на індійців, які не оцінили «інтернаціональної допомоги», яку Велика Британія століттями надавала своїй колонії. Більшість англійців негативно ставляться й до бажання багатьох шотландців здобути широку автономію або навіть незалежність для свого народу. Ці англійці вважають шотландців невдячними й підступними. Індійці ж і шотландці дивляться на все це дещо інакше, що цілком природно.
Само собою зрозуміло, що народи-колонізатори нав’язують колонізованим народам свої оцінки історичних подій, що забезпечує їм ідеологічне панування. Тому при зміні статусу певних груп населення або цілого народу змінюються й оцінки багатьох подій і фактів, що й спричиняє «переписування» історії, що так не подобається президентові Путіну та його прихильникам у Росії й Україні. Вірність чи зрада, жорстокість чи гідний вчинок, геройство чи злочин — усі ці оцінки часто є характеристиками однієї історичної події, що залежать від того, хто дає оцінку. Іноді для зміни оцінки використовується просте замовчування певних фактів. Покажемо це на прикладі Німеччини, історію якої президент Путін — як професіонал із спецорганів, що працював тривалий час у НДР, — має знати непогано.
У підручниках історії, виданих у комуністичній частині Німеччини, завжди з натхненням описувалася битва в Тевтобурзькому лісі в 9 році н.е. За свідченням марксистського німецького історика Карла-Хайнца Отто, ця «вирішальна перемога над добре озброєними римлянами була результатом справжньої визвольної боротьби». Ще раніше Фрідріх Енгельс писав, що «ця битва забезпечила незалежність Німеччини від Риму».
Історики ФРН також описують цю битву й перемогу без засудження своїх далеких предків. Але ж тут деякі російські й українські прихильники «чистої» історії знайшли б обурливі факти. Адже Армінія, вождя німецького племені херусків, який розгромив римлян, його батько, вождь племені, віддав на виховання й військове навчання до римлян, а подорослішавши, він брав участь у війнах на боці римлян, командуючи військами, що складалися з германців. За доблесть і вірність він отримав римське громадянство. І ось після всього цього він, «невдячний і віроломний», повернувшись після війни в рідні місця, домовився з іншими вождями германських племен напасти на три дружні римські легіони під командуванням Варуса. Незадовго до цього ці ж вожді племен зустрічалися з Варусом і запевняли його у своїй лояльності. Один з них, однак, попередив римського воєначальника про підготовку нападу своїх одноплемінників (чим не германський варіант Кочубея?), але Варус йому не повірив. У результаті всі двадцять тисяч римлян так ніколи й не повернулися додому. При цьому шкільні підручники й у НДР, і у ФРН вважали за краще не повідомляти про те, що це була насправді не битва, а звичайне побиття. Легіони Варуса поверталися до Італії вузькими лісовими дорогами й розтяглися на декілька десятків кілометрів. Германці їх знищили по частинах, захоплюючи зненацька, а вони так і не могли в таких умовах вишикуватися в бойовий порядок. Ось це й було «славетною перемогою в Тевтобурзькому лісі», яка стала прологом до визволення германців з-під влади Риму. Правда ж, наші Мазепа й вірні йому козаки виглядають порівняно з Армінієм і його «братами по зброї» просто ангелами?
Але німці ніколи не розмірковували над тим, а чи не був Арміній зрадником по відношенню до римлян. Більшість німецьких істориків вважали, що в боротьбі з чужоземними військами на своїй території всі засоби годяться, й, взагалі, вони праві. У Другій світовій війні цей же принцип застосували інші народи вже по відношенню до самих німців. Деяким російським і українським історикам буде важко зрозуміти той факт, що давньоримський історик Тацит загалом виправдовував дії Армінія, оскільки вони були спрямовані на визволення свого народу. Побільше б робилося таких неупереджених оцінок історичних особистостей і подій в столицях колишніх і нинішніх «центрів впливу»!
До речі, в підручниках з історії, виданих у ФРН, східна експансія Німецького ордену в XIII—XIV ст. оцінюється набагато «м’якше», ніж у підручниках НДР, де цей розділ був явно підігнаний під радянсько- московську точку зору. Одразу після приєднання до ФРН у всіх школах колишньої НДР були замінені всі шкільні підручники, й відбулося справжнє переписування деяких сторінок східно-німецької історії. Дивно, що президент Путін не попросив свого «друга» канцлера Шредера перешкодити цьому «мерзенному» переписуванню. Шредер, який, імовірно, вже знав про підготовку для нього надвисокооплачуваної посади в газовій сфері Росії, міг би, напевно, посприяти своєму російському другові, непримиренному ворогу переписування історії.
І багато інших народів, що звільнилися з-під «братської», але надто великої опіки своїх вітчизняних або іноземних добродійників, також переосмислювали свою й чужу історію. У польських гімназіях та університетах деякі періоди історії свого народу почали описувати в зовсім іншому ключі, щойно Польща здобула незалежність після Першої світової війни. Комуністи, прийшовши в цій країні до влади на багнетах радянської армії, тут-таки переписали чимало сторінок у польській історії на свій лад, а після їхнього усунення від влади поляки наново переписали ці розділи національної автобіографії. Незрозуміло й у цьому випадку, чому досі мовчать великі знавці та любителі «непереписаної» історії в Росії й Україні.
Фіни, чехи, словаки, болгари й інші європейські та неєвропейські народи, що переписали щось у своїй історії в двадцятому столітті (іноді двічі або навіть тричі), теж не вдостоїлися честі бути згаданими серед «переписувачів історії», що підлягають засудженню. Оминув своєю увагою й засудженням Путін і своїх рідних московських «переписувачів», які миттєво хапалися за перо після кожного нового перевороту, підробляючи історію під смак нових володарів. Нині російські історики вже вкотре переписують деякі розділи в шкільних підручниках — зважаючи на погляди нинішнього «національного лідера» та його команди. Подібні переписування, ймовірно, не суперечать «історико-методичному підходу» кремлівських любителів чистої й непереписаної історії.
То звідки ж така пильна увага й ревниве ставлення Путіна й інших закордонних і вітчизняних «істориків» до нашого минулого?
Причин декілька. По-перше, всі, хто займав за часів так званої радянської влади не останнє місце в суспільстві, страшенно бояться, що внаслідок вивчення подій двадцятого століття в Україні й інших пострадянських країнах відкриються ще страшніші факти, що свідчать про злочинну людиноненависницьку суть колишнього режиму. Багато людей бояться свого особистого викриття, або викриття своїх родичів... Хтось побоюється, що доведеться вибачатися, й не лише в окремих людей, а й у цілих народів, а робити це страшенно не хочеться. І не хочеться визнати, що партія, в лавах якої ти перебував, була злочинною організацією й заборонена справедливо...
Наступна причина — це постколоніальний синдром. Чимало людей у Москві (і їхні посіпаки в Україні) не можуть допустити думки, що «хохли» — ці другосортні росіяни — матимуть власне минуле, власну історію. Для всіх українофобів це дорівнює катастрофі, адже власна історія означає незалежну національну самосвідомість, а зміцнення такої самосвідомості допускати, на думку московських і промосковських ідеологів, не можна, інакше плани щодо повернення українців під батьківську владну руку Москви не збудуться ніколи. Крім цього, розвіються уявлення деяких українців про особливе «родинне» ставлення «великоросів» до «малоросіян», бо історія свідчить: там, де зачіпалися імперські інтереси Москви, вона була до українців так само корисливою й жорстокою, як і до будь-якого іншого народу.
Саме тому нам нав’язується старий імперсько-брежнєвсько-сусловський погляд на нашу історію з описом солоденьких «братерських» стосунків, які псувалися лише зловмисними українськими націоналістами. При цьому замовчується фундаментальна відмінність ідеології українського націоналізму (наприклад, ОУН) від ідеології російських націоналістів із КПРС чи, скажімо, німецьких націонал-соціалістів. ОУН вимагала лише рівності українців із іншими народами, права для українців мати власну державу. Росіяни ж і німецькі націоналісти твердили про особливу місію своїх націй, про їхнє право нав’язувати іншим народам свою волю, навіть шляхом позбавлення цих народів своєї державності та національної ідентичності. Це типова імперсько-колоніальна ментальність, засуджувана зараз суспільством навіть у колишніх колоніальних метрополіях — Великій Британії, Франції та інших країнах.
Постколоніальний синдром, який плавно переходить у неоколоніальний, дуже заважає розвиткові нормальних дружніх стосунків Росії з Україною.
Для об’єктивності необхідно зазначити, що слід постколоніального синдрому помітний і в нашому, українському, ставленні до власної історії. Іноді ми дуже озираємося на колишніх «старших братів», боячись дати тим чи іншим подіям наші власні найменування, а часом ми намагаємося свої промахи і недоліки, як у минулому, так і тепер, звалити — для більшого душевного затишку — на колишні метрополії. Нам потрібно визнати, що від переворотів, революцій і громадянської війни постраждала не лише Україна, але й Росія. Російські підприємці та інтелігенти, які в своїй більшості підтримали білий рух або співчували йому, або опинилися за кордоном, де гинули чи асимілювали, або були розстріляні. А білі розстрілювали інтелігентів, які служили у червоних. Результати цього взаємного винищення відчуваються й донині. Росія так само страждає від безкультур’я та загального хамства, як і Україна. Та й російський шовінізм став організовано заохочуватися комуністичною владою лише після Другої світової війни, коли Сталін уперше проголосив тост «за великий російський народ», що стало своєрідним сигналом до нового повороту в національній політиці. Поняття «радянський народ» з’явилося пізніше, до цього в СРСР жили різні «радянські народи».
Проте ясно, що нерівноправні, за своєю сутністю колоніальні відносини в минулому аж ніяк не виключають наявності спільних тактичних або навіть стратегічних інтересів тепер і в майбутньому. І росіянам, і українцям не можна переходити певну межу в своїх відносинах, межу, яка може виявитися фатальною. І Росія підійшла до цієї межі набагато ближче, ніж Україна, бо загалом українці все ще ставляться до росіян значно краще, аніж росіяни до українців. На жаль, російська влада, втручаючись у наші справи, поступово зменшує наші симпатії до російського народу. І потенційний вступ України до НАТО не може служити для цього виправданням, адже бажання вступити до НАТО — це багато в чому наслідок політики Москви щодо незалежної України.
Але є іще одна причина нелюбові деяких нинішніх російських і українських «демократів» до переусвідомлення історії нашим народом. Ця причина — чисто професійна. Колишній міліціонер, навіть працюючи в школі, насамперед бачить в учнях правопорушників; а вихователь дитячого садка (пригадаймо добрий старий фільм) у досвідчених злочинцях бачить зіпсованих діточок, яких необхідно якомога швидше перевиховати. Нині в Москві править бал група вихідців із КДБ та інших спецорганів. У СРСР усі ці «товариші», в яких би відділах вони не працювали і в які країни не закидали б їх доля і начальство, завжди зобов’язані були «пильнувати ідеологічну чистоту» — як свою власну, так і своїх «ближніх» Це в них було доведене до автоматизму, до підсвідомого рівня. Коли деякі нинішні демократи чують антирадянський анекдот або інше відхилення від «правильної ідеологічної лінії КПРС», у них, як і раніше, погляд стає професіонально- специфічним: зовні байдужим, але зосередженим; у їхньому мозку відразу ж включається записуючий пристрій, а іноді навіть злегка ворушаться вуха. Це — непоправно.
Але нам не потрібно звертати на це увагу, а потрібно самим писати свою історію. Якщо ж хтось дуже уже настирливо суне в наші справи «свой сопливый нос» (за словами шанованого нами національного лідера сусідньої дружньої країни), то не потрібно боятися хоч би зрідка стукати по цьому носі. Історія постколоніальних стосунків багатьох народів свідчить про те, що дуже часто подібне «носолікування» допомагає налагоджувати добрі стосунки для обопільної вигоди.
