Про роль дихотомії

Тема десталінізації в Росії і в Україні є актуальною для обох країн; про це свідчать багаточисельні публікації на цю тему в російській і українській пресі, зокрема й у газеті «День» (див., наприклад № 26, 2011 року, статті М. Злобіна і Ю. Райхеля). Юрій Райхель справедливо пише, що ні за часів Хрущова, ні нині реальної демократизації не відбулося, що правлячі кола побоювалися тоді (і побоюються тепер) як справжньої демократизації, так і її наслідків; вони не вміли і не вміють керувати демократичними методами.

Російський політолог Микола Злобін завершує свою статтю запитаннями: Чому розставання з тоталітаризмом вимагає від Росії так багато часу? Що і хто гальмує його? Чи Росія є просто країною вічнозеленої десталінізації, і в цьому й полягає її сумнозвісний особливий шлях?

Ці ж самі запитання можна поставити й щодо України, хоча і з деякими обмеженнями.

Одразу ж слід зауважити, що проблеми десталінізації і детоталітаризації — це не лише проблеми, які пов’язані з владними колами і залежать виключно від бажань і вмінь влади. Сергій Караганов, цитований Злобіним, цілком справедливо піднімає проблему ролі народу як у встановленні більшовицької диктатури, так і в її існуванні упродовж 70 років (напевно, і в нинішніх проблемах із десталінізацією). Не лише влада, але й більша частина народу не захотіла і не вміла (і не вміє зараз) жити демократично. А багатьом було просто байдуже. Як і в наші дні.

Якщо стверджувати, що переважна більшість «радянського» народу з нетерпінням чекала демократизації за часів Хрущова або Горбачова чи Єльцина, то це буде серйозне спотворення дійсності. Навіть письменник-гуманіст Астаф’єв визнавав, що ще не вибрався зі «сталінського лайна», — що вже говорити про інших. Я добре пам’ятаю дискусії з приводу Сталіна за хрущовських часів, у колі моїх родичів і у школі. Серед родичів, цілком позитивних людей, прихильники «десталінізації» були у меншості; і моєму батькові (фронтовику і непримиренному ворогу сталінізму) доводилося під час лютих дискусій відбиватися від більш чисельних політичних опонентів. Не викликала хрущовська відлига значних симпатій і у багатьох моїх однокласників. І це в селищі, де більшу половину населення становили засланці, а значить — і жертви сталінського режиму!

Деякі російські й українські аналітики вказували на певні чинники, які сприяли формуванню російського і «радянського» менталітету, схильного до авторитарної системи управління.

Це двохсотлітнє татаро-монгольське іго із його деспотичною формою управління, яке перейшло в царське самодержавство, що, у свою чергу, проіснувало кілька століть і закріпило татаро-монгольську традицію.

Це й багатовіковий статус Росії як колоніальної країни. Колонії були корисними не лише для чиновних, феодальних і підприємницьких верств, але й для простого люду. Історик Ключевський відзначав, що російська людина з різних об’єктивних і суб’єктивних причин не прив’язана до одного місця. І справді, якщо у росіянина щось не складалося на роботі, не подобався географічний клімат, спосіб життя або просто хотілося чогось кращого чи новішого, то він без особливих труднощів переїжджав до Прибалтики, Грузії, Казахстану, України й інших країв, населених іншими народами, і таким чином вирішував певні свої проблеми. Окрім цього, колонії завжди були джерелом природних багатств, робочої і військової сили. Таким чином, неабияка частина російського народу була зацікавлена у збереженні і зміцненні колоніальної системи. Найбільш простим і дешевим способом утримання колонізованих народів у покорі є насильство і жорстокість, властиві авторитарним і деспотичним режимам. І царі, і комуністичні генсеки з погляду доволі великої кількості росіян були успішними колоніальними «менеджерами».

У ментальності народу-колонізатора завжди присутнє усвідомлення своєї зверхності по відношенню до підкорених народів, що зовні прикривається цілком благопристойним одіянням, — теорією місіонерства, тобто всього того, що «співець британського імперіалізму» Редьярд Кіплінг називав «тягарем білої людини». Російська людина почувалася «білою людиною», більш цінною порівняно з «туземцями», яка несе особливий тягар, будучи не лише в Киргизії або Казахстані з їхніми корінними народами, що належать до монголоїдної раси, але і в Україні, і в Прибалтиці, і на Кавказі. Усвідомлення своєї етнічної першосортності — це доволі солодке відчуття, позбавлення від якого дається важко і відбувається протягом тривалого періоду. Усвідомлення ж своєї підлеглості й «меншовартості» у колонізованих народів, що вселяється владою і пануючим етносом, сприяло прагненню до русифікації неабиякої кількості представників національних меншин. Тирани-самодержці знали про це й охоче користувалися, перетворивши усвідомлення уявної першосортності на ефективний засіб утримання російського народу і вже русифікованих «інородців» у майже раболіпній покорі. Внаслідок цього у свідомості багатьох представників російського народу демократія є загрозою для його особливого статусу в рамках колоніальної імперії (або її залишків).

Окрім усього цього, територіально обширна Росія завжди мала величезний багатоступінчастий чиновницький апарат, а чиновник по суті своєї діяльності частіше є прихильником єдиноначальності й авторитарної влади.

Особливу роль у збереженні сталіністсько-тоталітарної ментальності відіграє пов’язаність багатьох громадян СРСР із більшовицько-сталінським режимом через своїх родичів. Епоха соціальних потрясінь завжди супроводжується загибеллю і соціальним приниженням одних і сходженням соціальними сходами вгору інших. Навіть серед репресованих народів у місцях заслання були колабораціоністи-сексоти. Якщо хтось знає, що його батько чи дідусь або взагалі батьки зробили свою кар’єру за більшовиків (або конкретно за Сталіна), і цим значно підняли соціальні можливості й нинішнього «демократа», то навряд чи цей «демократ» відчуватиме антипатію до більшовиків або до Сталіна.

До виправдання сталінізму і взагалі авторитаризму можуть бути прихильні люди, за своєю натурою схильні до необмеженого єдиновладдя. У родинних, приятельських і професійних взаєминах вони зазвичай схильні до тиску і деспотії. Сталін для них — споріднена душа.

І, нарешті, причина труднощів боротьби з авторитарною, тоталітарною ідеологією взагалі і зі сталінізмом зокрема має пізнавальне логіко-психологічне (гносеологічне) коріння.

Аналіз і синтез є найважливішими методами пізнавальної діяльності людини. Аналіз передбачає уявне або фактичне розчленування цілого на складові частини, їх дослідження й оцінку окремо. Проте значна кількість людей вважає за краще здійснювати лише найпростішу форму аналізу — розчленування в дихотомії, тобто розділення лише на дві частини, без урахування всієї складності структури досліджуваного об’єкта або явища. Дихотомія є одним із принципів, відповідно до яких відбуваються процеси у Всесвіті. Ми з дитинства звикли до протиставлення: чоловік — жінка, ніч — день, позитивний заряд — негативний заряд тощо. Проте зводити весь світ і тим більше людське суспільство до дихотомії означає не помічати безлічі варіантів, нюансів і відтінків, а значить — просто помилятися.

При проведенні дихотомічного аналізу суспільних відносин одну з двох частин приймають за позитивний початок («хороше», «біле», «ми», «наші»), а іншу — за негативний («погане», «чорне», «вони», «чужі»), і «поганому» оголошується війна. За такого аналізу перебільшується роль боротьби протилежностей і недооцінюється або відкидається єдність цих протилежностей. Сама ж боротьба протилежностей розглядається як війна тези і антитези на знищення, війна, в якій неможливий синтез ідей у новій якості. Такий аналіз суспільних явищ не передбачає понять «толерантність», «компроміс» тощо. Людям, у мисленні яких переважає дихотомічний аналіз, зрозуміле і близьке серцю гасло — «Хто не з нами, той проти нас». На дихотомії побудований марксизм і його продовження — так званий «марксизм-ленінізм» із варіантами: сталінізмом, маоїзмом тощо. Примітивна дихотомія сидить у наших головах і донині. І якщо, скажімо, багатьом громадянам цілком справедливо не подобається нинішній етап демократії (або більше пародії на демократію), то це означає, що позитивною альтернативою для них є авторитаризм і деспотія (на вибір: царський режим, більшовики, Ленін, Сталін, Брежнєв, французи-якобинці, Піночет.).

Під час «відлиги» кількість прибічників Сталіна різко зросла після того, як почалося надмірне вихваляння «дорогого Микити Сергійовича». І особливо різко лави сталіністів розширились, коли почали втілюватися в життя його божевільні «реформи»: розділення обкомів, реквізиція корів з особистих господарств, будівництво комунізму за 20 років. Багато хто вирішив тоді дуже просто: якщо не правий Хрущов — тоді правий Сталін, проти якого Хрущов виступав. Третього не дано! І в Німеччині свого часу вже на 15-му році демократичної влади народу, стомленому від бідності й інших проблем, було штучно нав’язано дилему — комуністи або націонал-соціалісти. Нацисти були допущені до влади як «менше зло».

Влада часто й успішно використовувала це просте дихотомічне мислення багатьох людей, ділячи не лише своїх підданих, але й усе людство на дві частини: «ми — хороші» і «вони — погані» — і нацьковуючи «хороших» на «поганих».

У СРСР людей з дитячих років і до старості виховували на дихотомії. Тому дискусія з багатьма «ненашими» і «поганими» і знаходження прийнятного консенсусу з ними дається більшості пострадянських громадян неймовірно важко.

Десталінізація і детоталітаризація — це складний процес, що вимагає терпіння і вміння від реформаторів. Найкращий засіб проти тоталітарної ідеології — це розбудова розвиненої демократичної держави, в якій переважна більшість громадян буде — загалом і в цілому — задоволена своєю державою. Це розуміє багато хто. Проте будівництво демократичної держави має здійснюватися відповідно до місцевих та історичних особливостей тієї чи іншої країни. Безглуздо було б передбачати, що Естонія, Латвія, Казахстан, Киргизія, Україна і Білорусь могли б побудувати незалежні та розвинені демократичні держави протягом одного й того самого проміжку часу і що завадили це зробити виключно нехороші президенти деяких із цих країн. Пригадаймо: надто швидке просування до західного способу життя мусульманського Ірану — під керівництвом свого вельми прогресивного шаха — у результаті привело до влади аятолу Хомейні і вартових ісламської революції. На все свій час.

У тому, що в Запоріжжі встановили пам’ятник Сталіну і він не був усунений законним чином, винні не лише комуністи, парламентська коаліція і вище керівництво країни. Співучасниками цього демонстративного акту були і жителі тієї вулиці, на якій комуністи встановили бюст, і жителі міста, в якому була ця вулиця. І ще багато інших громадян: скажімо, «демократичні» члени гуманітарної ради при Президенті, які не змогли і не захотіли відкрито і голосно заявити Президентові країни, що пам’ятник Сталіну — це свинство і знущання з пам’яті мільйонів загиблих через дії цього «менеджера» і його «фаланги».

Україна, як і Росія, поки що далека від подолання сталінізму і тоталітаризму і ще довго долатиме його наслідки у своїй культурі, у душах. Якщо ми навчимося бачити в будь-якому людському соціумі не лише непримиренні протиріччя і боротьбу елементів (класів, партій, груп тощо), а також і цілісність соціуму, взаємозалежність і взаємопов’язаність його елементів, різноманітність форм, то ми зможемо подолати гносеологічний примітивізм у нашій свідомості, значною мірою успадкований від тоталітаризму. Це означає, що тоді ми будемо близькими до подолання наслідків тоталітаризму і в реальності.