Про уявні та реальні загрози

Якось аж занадто спокійно сприйняли в нас останні войовничі заяви в Москві, підкріплені до того ж юридично. Це й законодавче оформлення права президента Російської Федерації використовувати російські війська на територіях інших держав, і нове положення в російській доктрині про превентивні ядерні удари фактично в будь-яких обставинах і з будь-якого приводу. Вочевидь, жалюгідна реакція Європи та США на розбій у Грузії надихнула Кремль на подальші подібні «подвиги».

Разом із тим в Україні майже не звернули уваги на події, що безпосередньо нас стосуються. З 1 вересня почав діяти указ президента РФ про підпорядкування Чорноморського флоту командуючому Північнокавказьким військовим округом (штаб у Ростові-на-Дону), цьому округу визначена зона відповідальності, що «пройде від Севастополя, Ялти, Сімферополя та Феодосії, де в Криму розташовані основні об’єкти флоту, перетне Керченську протоку»... Про це повідомляє один із російських військових сайтів. Стало також відомо, що ударне угруповання 58-ї російської армії, що набула бойового досвіду в війні проти Грузії, передислокується спочатку в Ростов-на-Дону, а потім у Таганрог. Що це означає можна здогадатися поглянувши на карту. Таганрог — прикордонне з Україною місто. До складу 58-ї армії (за російськими відкритими джерелами) входять дві мотострілкові дивізії, п’ять окремих мотострілкових бригад та інші частини посилення, всього 70 тисяч осіб. На озброєнні армії 609 танків, майже дві тисячі броньованих машин піхоти та бронетранспортерів, 190 установок «Град» і 450 зенітних систем. Одна тільки ця армія за чисельністю відповідає 50% усіх Збройних Сил України. А в тилу українських військ у Криму — Чорноморський флот, що має 55 бойових кораблів (проти 27 українських), полк і батальйон морської піхоти, 132 бойові броньовані машини, артилерію та бойові літаки. Всі 18 років незалежності України київські тимчасові правителі при владі проводили політику ослаблення української військової присутності в Криму. Парадокс у тому, що в 1992—1993 рр. Україна в Криму була сильнішою, ніж зараз. Тоді в України на півострові був армійський корпус, дивізія берегової оборони та бригада морської піхоти. Сьогодні від корпусу залишилася одна бригада, дивізії берегової оборони немає взагалі, а від бригади морської піхоти залишився один батальйон, відправлений подалі від Севастополя.

29 вересня було поширена заява «Української громади Севастополя», де, зокрема, зазначалося: «Як стало відомо із джерел штабу Чорноморського флоту, штабом ЧФ Російської Федерації завершена чергова планова рекогносцировка території кримського півострова... Рекогносцировка була спланована й проводилася штабом ЧФ РФ на випадок силового вирішення російською стороною проблеми Криму і Севастополя, сценарій якого й відпрацьовується яструбами ЧФ в адміральських погонах... стало очевидно, що зменшуючи загальну чисельність свого флоту в Криму, Російська Федерація збільшує бойову потужність його берегового і авіаційного компоненту, концентруючи їх у Севастополі, чому ВМС України оперативно протиставити зараз нічого не можуть».

А далі «Українська громада Севастополя» висунула вимоги до влади України: «Враховуючи гіркий досвід суверенної Грузії, Українська громада Севастополя, поки ще не пізно, вимагає від керівництва України відновити розформовану бригаду морської піхоти ВМС ЗС України, збільшити корабельний і авіаційний компонент ВМС України, завершити ремонт і будівництво підводного човна «Запоріжжя», ракетного крейсера «Україна», ввести їх до бойового складу національного флоту і сформувати в Севастополі надійну оборонну інфраструктуру...»

На жаль, ті люди, які волею обставин керували Україною всі роки незалежності, жодних уроків із трагічної історії країни не винесли.

Більше того, вони не лише роззброювали армію, але робили те ж саме з народом, переконуючи його, що ніякої військової загрози Україні немає й не буде. Наводилися численні аргументи на предмет того, що ситуація в світі змінилася, що агресивні війни залишилися в минулому, що в сусідній державі нас ніжно люблять, що є якісь глибинні ментальні підстави для вічного миру з цим сусідом. Усі ці роки нас вели до катастрофи практично тими ж методами, що й бездарні політики Центральної Ради, які чомусь були переконані, що російські соціал-демократи з РСДРП(б) ніколи не нападуть на своїх соціалістичних українських колег.

Сьогодні всілякі політичні аналітики розповідають нам, що є якісь підстави, якісь резони, що роблять неможливою агресію проти України. А мені ці політтехнологічні шаманські камлання нагадують інший історичний приклад. Незадовго до 22 червня 1941 року начальник Розвідувального управління Генерального штабу РСЧА генерал-лейтенант Філіп Голіков докладав Сталіну про ситуацію на радянсько-німецькому кордоні. З доповіді слідувало, що за живою силою, танками, артилерією, бойовими літаками Червона армія має велику перевагу над вермахтом і люфтваффе. Генерал зробив наступне резюме: «Товаришу Сталін! Він же (Гітлер. — Авт.) не ідіот, щоб нападати за такого співвідношення сил». Сталін уважно подивився на Голікова, попихкав курильною трубкою, випустивши кілька кілець тютюнового диму, і задумливо запитав: «А якщо він ідіот?»

Доля країни, яка бажає вижити, не може ставитися в залежність від рівня психічної адекватності керівників інших держав.

Країна повинна бути завжди готова до гідної відсічі. Тим більше в нашому випадку — співвідношення сил не на користь України. Цікаво, чи відповідатимуть коли-небудь ті особи, які всі ці роки в односторонньому порядку роззброювали Україну? Адже їхні дії можуть закінчитися для нації трагедією, оскільки сьогодні Україна своєю військовою слабкістю провокує агресію проти себе. І заспокійливі заяви нинішніх керівних діячів ще більше посилюють неспокій. Ну хіба не ганьба, хіба не зрада, що за всі роки незалежності жодного разу (!!!) українські збройні сили не були профінансовані на 2% внутрішнього валового продукту (ВВП), які в НАТО вважають мінімально достатніми? Чи не шкідництво, що замість виховання в українському народі оборонної свідомості, готовності захищати свою Батьківщину, його багато років розбещували і розмагнічували пацифістськими утопіями («ми мирні люди і хутір наш мирний, і хатина наша крайня, і нас ніхто не зачепить»). До речі, як сказав один політик, «крайня хатина згоряє першою». Мало того, що розкрали країну, так ще й зробили її не готовою до самозахисту. А п’ята колона, що розрослася внаслідок повної безкарності, підіймає страшний виск за будь-яких спроб укріпити обороноздатність України. Проте з яким натхненням та ентузіазмом сприймають п’ятиколонники чергові скорочення, розформування, передислокацію подалі від кордонів бойових частин української армії. Звичайно, псевдопатріотам і псевдопатріоткам набагато приємніше витрачати гроші на підкуп виборців, на круїзи з піснями й танцями «З Україною в серці» («А Україна — це вона»), ніж на військовий щит України. Мене вражає недоумкуватість діячів, які хочуть очолити країну, геть забуваючи про те, що через їхню «мудру політику» держави, де вони намірилися правити, може й не бути...

У цей тривожний час на всіляких шоу наші політики без втоми базікають хтозна про що, замовчуючи реальні загрози. І це тоді, коли саме час пригадати знамениту давньоримську формулу: «Ганнібал біля воріт!» Нам нав’язують для обговорення один скандал за іншим, які ми з такою пристрастю розбираємо. Що ж, на «Титаніку» також співали й танцювали до останнього моменту... Потрібно б уже прокинутися, озирнутися довкола й побачити. У мене жевріє надія, що навіть у цьому хаосі, ті, хто відповідає за державну безпеку, уважно відстежує те, що відбувається, і виконує свій обов’язок. Як сказав один київський поет:

«Не спавшему — честь.
Подавшему весть,
что воры в дому,
Честь стражу тому.»

Повне незнання українськими (?) політиками української історії серйозно загрожує національній безпеці. На початку 1918 року, щоб зупинити нашестя Муравйова на Київ, вистачило б двох дивізій. Але їх у критичний момент у країни не виявилося.

Чи не буде й сьогодні Україна захоплена зненацька?

Недавно на стовпах і стінах будинків у Севастополі з’явилася листівка, підписана Координаційною радою Російської радикальної опозиції. У ній сказано: «Військовослужбовцю Чорноморського флоту! Війна з Україною почнеться найближчим часом. Кремлівській верхівці ця бойня потрібна для того, щоб врятувати свій швидко падаючий рейтинг і відвернути увагу рядового росіянина від гострих проблем у самій Росії. Розмінною монетою в цій війні станеш ти... Війна неминуча. Інтенсивність антиукраїнської пропаганди вийшла на передвоєнний рівень... У той час, коли Росія добровільно віддає стратегічно важливі ресурси Далекого Сходу та Сибіру, терпить знущання над росіянами в Туркменії й Таджикистані, тебе вже приготували для м’ясорубки зі своїми слов’янськими братами. За задумом кремлівських мудреців, матроси з прізвищами Шевченко, Іванов, Клименко повинні вбивати і вмирати від рук матросів із прізвищами Іванов, Шевченко, Клименко... Воювати тобі доведеться в Місті російської слави, і твої снаряди та кулі вбиватимуть російських жінок, дітей і старих, які мешкають у ньому. У всіх конфліктах на пострадянському просторі мирні російські люди складають основну кількість жертв.

Матросе! Ця війна не потрібна тобі, твоїй сім’ї та Вітчизні. Ця війна — кремлівська авантюра, американська пастка, уготована пораненому російському ведмедю. Головний ворог знаходиться в Кремлі, і саме від нього потрібно рятувати Росію... Розвертай зброю в бік істинних ворогів — кремлівських упирів. Врятуй Росію!»

Листівка підписана двома людьми: Бєляєвим Юрієм Олександровичем та Хомяковим Петром Михайловичем. Там є також їхній контактний телефон. Але наскільки мені відомо, ніхто з представників нашої «двічі демократичної» і «тричі вільної» преси не зацікавився авторами цього звернення, не взяв у них інтерв’ю, не запитав, чи не перебільшують вони, чи не згущають барви, чи мають реальні підстави для такого різкого звернення... Чи не занадто глибокий сон розуму нашого суспільства? Адже ж можна прокинутися «у вогні окраденими». Не залишає почуття тривоги за нашу країну. Єдина відрада: українські політики, нардепи, держчиновники. Ось уже в кого жодних тривог і сумнівів, жодних роздумів (тим більше тяжких), жодних переживань за Україну (крім як фальшивих, на публіку).

У питанні, про яке йдеться, краще виявити надмірну пильність, ніж недостатню. До 8 серпня 2008 року війна Росії проти Грузії вважалася немислимої. І, проте, це сталося...

Гірко згадувати, як нас обдурювали розповідями про контрактну армію (не даючи грошей на ту армію, що є), привабливими проектами колективної безпеки і багатьма іншими пропагандистськими штучками. Але чи не опинилася сьогодні Україна у військовому плані біля розбитого корита? Вочевидь, Україна дуже потребує принципової, чесної суспільної дискусії про стан національної оборони. Адже це дійсно стосується всіх.

P.S. Московська «Независимая газета» написала про те, що Європейський Союз планує після закінчення президентських виборів в Україні здійснити програму значних фінансових вливань в економіку та соціальну сферу Севастополя й Криму. За окремими сегментами цього донорства вже закріплені конкретні країни, зокрема, Велика Британія відповідатиме за економіку, Швеція — за екологію, Нідерланди — за громадянське суспільство. Ця програма, на думку газети, може істотно качнути маятник суспільних симпатій у бік України.

Чи не викличе це спокусу в Кремлі вирішити все одним ударом, не чекаючи кінця виборчої кампанії?