Про віру в мандри

Мандри — мрія, певно, кожного... У дитинстві це — жага небачених і карколомних пригод, яка з віком переростає в когось — у банальне бажання змінити обстановку, у когось — у накопичення вражень, і лише одиниці зберігають віру не лише в можливість далеких мандрів, але й у власну здатність щось змінити чи відкрити у цих подорожах...

Я, наприклад, таку віру втратила. Але ж у дитинстві мріяла бути мандрівником, що їздить світом і рятує тварин, ось, наприклад, ламантинів від гвинтів моторних човнів... А ще я б обов’язково відкрила якийсь новий вид тритонів або навчилася розуміти мову птахів і собак... З такими мріями шкода дорослішати. Але це сталося. На жаль. Все раптом стало неможливим і малоймовірним.

Але одна річ вселяє у мене надію — є люди, в яких не померла дитяча мрія і навіть дорослішання не підточило віри у себе і великі звершення. На цю думку мене надихнула постать Руаля Амундсена, людини, що, обравши свій шлях, жодного разу з нього не зійшла.

Тож, можливо, у день народження великого мандрівника — 16 липня — і в комусь із нас народиться авантюрист із вірою в дитячі мрії.