Просто Львів любить волю
Згадуючи та аналізуючи події 9 травня, приходиш до висновку, що колись це вже було, що ланцюжок подій має десь у минулому аналогічну послідовність, і треба усвідомити, що ж таке сталося, аби те минуле не повторилося. Багато днів поспіль різні видання рясніють інформацією, аналізом і псевдоаналізом подій, що відбулися у Львові 9 травня. Я львів’янка, на час подій була у Львові й можу запевнити, що більшість інформаційних сюжетів у ЗМІ стовідсотково не відповідають тому, що відбулося насправді.
На проведення акцій 9 травня зголосилися 14 політичних партій та громадських організацій, у тому числі такі неонацистські організації як «Русский мир» та «Родина» (у Львові їхні осередки офіційно відсутні, тому їх приїзд однозначно передбачав спеціально сплановані провокації). Судовим рішенням було заборонено будь-які акції, крім офіційно затверджених львівською міською та обласною владами. Громада Львова активно готувалася до святкування Дня міста — 755-ї річниці заснування Львова та до Дня матері. На святкування прибули понад 30 000 туристів, проте впродовж 7-8 травня не спостерігалося жодних проявів агресії, нетолерантності чи ворожого ставлення до представників інших країн, регіонів.
9 травня представники влади в межах дозволених заходів ідуть покладати квіти до меморіалу, вшановувати ветеранів, нагороджувати їх — щоправда, цього в сюжетах ТБ не побачиш. А за деякий час після закінчення офіційних і (!) дозволених заходів на пагорб Слави в супроводі «Беркута» — як виявилося, не львівського — у звичайних маршрутках під’їхали представники промосковських організацій. Це збурило львівську громаду. Тим більше, що замість того, щоб перешкодити чужинцям пройти до меморіалу і розгортати червоний окупаційний прапор, під яким гинули тисячі галичан, міліція захищала представників приїжджих організацій та била пересічних львів’ян. Чи це законно? Чи це демократично? Якщо наших б’є наша ж міліція, то в чиїй державі ми живемо?
Крім того, станом на 9 травня Президент не підписав рішення Верховної Ради щодо святкування Дня Перемоги під червоними прапорами. Тож чому нас намагалися змусити це робити, порушуючи Конституцію України, де чітко написано, що лише синьо-жовтий стяг є офіційним прапором України?
Львів’янам закидають, що вони незаконно зібралися на пагорбі Слави. Але, по-перше, свободу масових зібрань громадян ніхто не відміняв, і якби не було провокації, вони постояли б і розійшлися б собі. А по-друге, саме там чітко, як на лакмусовому папірці, відбився стан справ в українській політиці: державницьких сил майже не залишилося. Це звучить страшно, але, крім ВО «Свобода», ніхто не наважився відкрито стати на захист прав українців, на захист рішення суду, на захист від окупаційного прапора і неонацистських московських організацій. Я багато в чому не погоджуюся з позицією цієї політичної сили, але тільки вони спромоглися відверто заявити про свою позицію. А де були всі інші патріоти? А вже тепер до судів і слідчих чомусь викликають не тих, хто порушив закон, а тих, хто захищав рішення Львівського апеляційного суду. Чи це законно?
НЕ НАША ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА
Ми не святкували Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні, бо це була не наша війна. Перемога радянських військ для західноукраїнських земель означала продовження кривавої діяльності НКВС. Окупаційні та воєнні дії часів Другої світової для Західної України почалися не 22 червня 1941 року і навіть не 1 вересня 1939-го, а ще 1938 року — з анексії Німеччиною Чехословаччини, до якої на правах автономії входила Карпатська Україна (сучасне Закарпаття). Після проголошення нею незалежності розпочалася угорська окупація (угорці виступали на боці Гітлера).
Після офіційного початку Другої світової війни на Західній Україні радо чекали приходу радянських військ і спочатку вітали їх хлібом-сіллю, позаяк вважали, що то прийшли «свої». Проте разом зі звичайними солдатами прийшли органи НКВС і розпочали свою звичну діяльність: репресії, ув’язнення, допити й депортації. Період «перших совітів» у Львові (1939—1941 рр.) позначився масовими повстаннями проти такої радянської влади і, як наслідок, ще більшими репресіями. Тільки протягом 23-28 червня 1941 року у Львові було знищено близько 4000 осіб, з них у в’язниці №1 (на Лонцького) — 1681 особу. І все це діялося під червоним радянським прапором! Чи львів’яни його можуть визнати переможним? Святковим? Радше його можна назвати кривавим...
І 9 травня, й опісля я приймала багатьох гостей зі східних регіонів України. Вони розпитували, що ж то у нас було. А я тоді запитувала в них: ось ви собі мирно жили, чесно працювали, виховували дітей, і одного дня раптом до вашої хати вриваються солдати, вбивають половину родини, грабують, ѓвалтують, когось кидають у в’язницю, а іншим дають годину-дві на збори й депортують невідомо-куди без засобів існування... Що б ви робили? Різні люди, різного віку, з різних регіонів відповіли однаково — взяли б зброю і боронили свою родину. Наші також стали до оборони своїх сімей — так з’явилася УПА, ветерани якої досі не визнані героями України. Тож війна одного тоталітарного режиму проти другого була не нашою війною, хоч у тій м’ясорубці загинуло багато українських хлопців. Чого вартий Бродівський котел, де по обидві сторони один проти одного виставили саме українців?
А хіба після завершення війни стало краще? Тих, хто побував за кордоном, здебільшого було репресовано, як зрадників народу, інваліди навіть першої групи були змушені важко працювати, аби отримувати мізерні копійки від держави, за яку вони віддавали життя. А сьогодні хіба ветерани комусь реально потрібні — щодня, а не тоді, коли політикам треба попіаритися на ТБ?
ОДНОБОКА ПРАВДА
Вони вимагають, щоб ми шанували червоний прапор, але не вважають за потрібне визнати наш чорно-червоний та синьо-жовтий.
Вони вимагають визнання своїх героїв, але заперечують наше право на наших українських героїв.
Вони возвеличують радянську владу, за якої весь Союз був одним великим ГУЛАГом, але засуджують українців, які воювали за незалежну Україну проти трьох окупаційних влад.
Вони створили культ Великої Вітчизняної війни, натомість принижують борців за волю України.
З’являються все нові й нові ветерани, частина з яких народилася далеко опісля війни, а ветерани УПА і досі залишаються невизнаними в державі, за яку вони боролися.
Ідентифікувати себе з чужим народом за посередництвом георгіївської стрічки почесно, а патріотичні настрої й досі викликають негативне сприйняття.
Але в кого?
І тут варто відповідати чесно: у тих, кому Українська держава не потрібна, у тих, хто зацікавлений у наших ресурсах, хто активно розробляє і впроваджує план відокремлення України від європейської спільноти, тих, хто й винищував українців у часи Другої світової війни, тих, чиї нащадки зараз численним загалом сидять при владі й нищать український народ всіма відомими способами, нехай без концтаборів, але за допомогою пенсійних, податкових, соціальних та інших реформ...
НЕ НАША МОВА
Символічним є ще один момент святкувань — мовний. Хто переміг у Другій світовій війні? Росія, Франція, Англія і довгий перелік держав. Варто було б святкування проводити хоча б кількома іноземними мовами, щоб пошанувати всіх переможців. Натомість більшість заходів — російською. Так само, як і російські символи, російські пісні, російські війська і, як наслідок, заява російського очільника, що війну вони виграли б і без українців. Бо українцям, на їхню думку, взагалі не варто існувати, на що й спрямований міф Великої Вітчизняної війни.
НАСТУП 22 ЧЕРВНЯ
І знову лунають гучні заяви від комуністів України (на мою думку, це словосполучення звучить парадоксально, бо слова «комуніст» та «Україна» не можуть стояти поруч, так довго, активно і криваво комуністи боролися проти нашої держави) і представників деяких російських та проросійських організацій щодо приїзду до Львова 22 червня, аби відзначати день початку Великої Вітчизняної війни. Це наводить на певні роздуми:
Відзначати день початку війни можуть лише хворі на голову, бо війна — це мільйони смертей солдатів і мирних громадян.
Війна в контексті всієї України розпочалася не 22 червня.
Приїзд цих політичних сил до Львова має на меті лише провокації — передусім формування «потрібної» медіа-картинки, що її будуть активно показувати на весь світ російські медіа, чим дискредитуватимуть Україну, Львів і національно-патріотичні сили.
Якщо вони нав’язують нам свою правду, то було б правильно прийняти і нашу правду: День героїв, 120 років від дня народження Євгена Коновальця, 70 років від проголошення Акта відновлення Української державності... Але, на думку чужинців, правда є тільки та, що пов’язана з Росією і СРСР, а правди суто української не буває...
Проте Львів готується дати відсіч і цього разу.
ДВІЧІ В ОДНУ РІЧКУ...
Чомусь видається, що народна приказка: «двічі в одну річку не ввійдеш» — має тенденцію до спростування саме в нашій державі. Ми знову повертаємося в «совітські» часи з до оскомини знайомими парадами і бравурними гаслами, червоними прапорами та маршами несправжніх ветеранів (бо справжні на марші та бійки сил не мають), з міліцією, яка виконує невідомо чиї накази, зі свідомим творенням новітніх міфів. Ми знову боїмося, ми знову чекаємо, знову звучать гасла «тільки не було б війни...» А війна іде проти українського народу та українських цінностей. Якщо їх сьогодні не захистити, то скоро гряне війна за нашу землю і за право називатися українцями.
У відгомоні подій 9 травня спостерігається тенденція до посиленої дискредитації Львова як форпосту українського громадського життя. Львів винен у тому, що не приймає червоного прапора, не приймає георгіївської стрічки, не вітає заїжджих неонацистів, представники яких у сусідній Росії вбивають понад 100 людей на рік... Просто Львів любить волю. Бо над Львовом майорить прапор незалежної України, горить золотий тризуб, і ми здатні захищати свої інтереси у своїй державі.
