Протест і справа
З чим можна порівняти почуття людини, яка залишилася сам на сам зі своїм банком, що зазнав краху? Крім того, в нас стало масовим явищем, коли клієнту відмовляють у видачі депозиту або в односторонньому порядку підвищують відсотки за кредит. Що ще дає стільки підстав говорити про цілковиту безвихідь? Хіба що відсутність роботи й будь-яких засобів для існування. Проте нормальну людину не потішить, що комусь іще гірше, ніж їй.
От і доводиться цілком благонадійним банківським клієнтам, які вчора ще почувалися представниками середнього класу, перетворюватися на «протестантів», учасників вуличних акцій. Щоправда, ефекту від цього мало. Вплинути на банківську систему, що відкинула їх, як і на уряд, який чимало зробив для її розхитування, не просто. Вплив банківського клієнта проявляється, швидше, його схильністю до паніки, звичкою миттєво накивати п’ятами з будь-якого банку, щойно в того починаються найменші проблеми. Такою є природа вкладника, й сварити його за це не можна — своя сорочка, як то кажуть, ближче до тіла. Але в результаті від перебоїв у фінансовому секторі потерпають підприємства й економіка загалом. Навіть у тому разі, якщо банк далекий від банкрутства й обходиться без зовнішнього управління, в кризових умовах він навмисно гальмує швидкість обігу коштів, мимоволі змушуючи таким чином підприємства вдаватися або до незаконного, а тому кримінального, переведення в готівку, або до забутого вже бартеру.
Ось чому Президент як серйозний фахівець у цій сфері постійно прагне повернути банкам прихильність клієнтів і відновити довіру в країні до банківської системи загалом. Чи є тут досягнення? Поки що з цим не все гаразд. Не дуже заспокоює людей навіть така заява Віктора Ющенка, що пролунала минулого тижня: «Банківська система України здорова й має величезні потужності». У банків «проблема одна — як відокремити політику від банківської системи», — продовжував Президент. До речі, коли громадянина всіляко зазивали до банку, то ніхто йому про цю проблему не казав. А тепер сам банк став проблемою, хоча, згідно з вищезгаданим діагнозом, здоров’я цим фінансовим установам не бракує. Більш того, ніби сануючи, тобто оздоровлюючи банки, Нацбанк вводить у них так зване зовнішнє управління, чим остаточно позбавляє їх довіри вкладників, котрим при цьому перекривається доступ до депозитів.
І навіщо треба було главі держави за три дні до згаданої заяви проводити нараду з питання стабілізації банківської системи? Та ще запрошувати туди не тільки керівництво Нацбанку й найбільших комерційних банків, а й представників Служби безпеки, Генеральної прокуратури та податкової міліції? Повторюємо, зараз одне з головних завдань держави — повернути довіру громадян до банків. Але хіба таким підбором учасників наради можна когось заспокоїти?
Проте таку спробу було зроблено. Президент, як розповів перший заступник глави його Секретаріату Олександр Шлапак, дав завдання: за 10 днів створити антикризовий план для стабілізації ситуації, щоб «суспільство було впевнене, що банківське співтовариство твердо знає, які заходи необхідні сьогодні, а регулятор (Нацбанк України. — Авт.) твердо тримає руку на пульсі».
Як виглядає, у сусідів теж занепокоєні протестними акціями, спричиненими кризою. Щоправда, там свої антикризові плани вже зверстали й тепер заспокоюють громадян, відволікаючи їхню увагу безладдям за кордоном. Президент Росії Дмитро Медведєв навіть вважає за необхідне запровадити «контроль за макроекономічними показниками країн, які впливають на загальну світову фінансову ситуацію, щоб проблеми, що виникають в одній державі, не створювали тяжкий ланцюговий ефект, коли хтось там навипускав іпотечних кредитів у величезному обсязі, а довбануло по всій світовій економіці».
Медведєв від імені Росії пропонує «більш справедливий устрій міжнародної фінансової системи». Чи сприйме таку новацію міжнародне співтовариство? Про це судити ще рано, оскільки ніхто поки не знає змісту цих пропозицій.
Разом з істеблішментом свої антикризові заходи розробляють і найактивніші представники бізнесу як в Україні, так і в Росії. Вони розуміють, що найближчим часом банкам буде аж ніяк не до реального сектора — впоратися хоча б із власними проблемами. Кредити через вкрай високі відсотки сьогодні практично недоступні. І бізнес звертається до досвіду бартерних розрахунків, здобутого в 90-ті роки. Дехто вже й зарплату частково видає спеціально випущеними фантиками, які можна отоварити у власному магазині. Продукти, які там продають, отримали від тих, кому була потрібна продукція підприємства, а грошей, щоб розплатитися, не було.
Проте ця немудрована схема виглядає дитячою забавкою, порівняно з глобальним задумом, яким у п’ятницю ділився з українськими журналістами відомий російський бізнесмен Герман Стерлігов, який було пішов від підприємництва в лісову глухомань. У серпні минулого року він зрозумів, що від проблем грядущої кризи нікуди й нікому не сховатися. Сьогодні його побоювання підтверджуються, зокрема, висновками експертів Світового банку. Вони вважають, що такими темпами, як зараз, світова економіка не скорочувалася з часів Другої світової війни. До середини нинішнього року промислове виробництво в світі, на їхню думку, може знизитися на 15% порівняно з 2008 роком. Також очікується найбільше за останні 80 років зниження товарообігу.
Стерлігов запевняє, що розроблена ним система, яка, на перший погляд, дуже нагадує давно засуджений у нас тотальний бартер, цього не допустить. Більше того, головне його відкриття полягає в тому, що завзята людина й у кризові часи має можливість непогано заробити. Так з’явилася ідея створити антикризовий розрахунково-товарний центр — автоматизовану комп’ютерну систему для підбирання ланцюжків можливого обміну товарів. (За словами Стерлігова, вона ефективно працюватиме з того моменту, як у системі з’явиться не менш як мільйон пропозицій.) Відповідне програмне забезпечення й підрозділи, що використовують його, було створено буквально за лічені місяці. Сьогодні це розгалужена мережа, що активно розвивається. РТЦ уже є не лише в Росії (24), а й у Гонконгу, Казахстані, Китаї. Незабаром вони з’являться в Лондоні та Нью-Йорку. Минулої п’ятниці Стерлігов відкрив Міжнародний розрахунково-товарний центр у Києві. Він, у свою чергу, має створити безліч дочок у містах України аж до райцентрів. При цьому в кожній з них 51% акцій належатиме «центру», а решта — місцевим інвесторам-підприємцям. «День» був свідком розмови Стерлігова з одним із українських бізнесменів, який розповідав про готовність дуже багатьох підприємств підключитися до такої роботи. «І всі ці місцеві центри мають бути юридичними особами, окремими відсіками нашого великого корабля, — повчав київських «неофітів» Стерлігов. — Таким чином ми збудуємо непотоплюваний підводний човен або, ще краще, лінкор».
Судячи з того, що при цьому були присутні не лише журналісти, а й чимало підприємців, ідея не така уже й дурна. Її механізм базується на збиранні заявок на купівлю або продаж товарів або заборгованості за розрахунками (причому борги, за словами Стерлігова, — це найкращий товар, бо вони, в свою чергу, притягують в систему безліч інших товарів). Комп’ютер обробляє дані, що надійшли, й формує товарні ланцюжки (в них не буде більше п’яти ланок — шоста повинна мати в своєму розпорядженні гроші). Стерлігов запевняє, що на оборот операції потрібно лише 20 або менше відсотків від її фінансового тіла. У цьому, на його думку, й полягає розв’язання проблеми збуту товару та неплатежів в умовах дефіциту фінансів. Але де ж черпати фінансові ресурси, якщо їх уже й зараз ні в кого немає, а чим далі, тим гірше?
Відповідаючи на це запитання «Дня», досвідчений «прожектер» (колись він першим у СРСР створив товарну біржу й передбачив, що через рік їх буде тисяча. Помилився — через рік їх стало 1200) сказав: «Зрозуміло, що не з державних бюджетів — вони порожні. Гроші прийдуть з Мальти, Мальдівів, Кайманових островів — вони всі там, в офшорних зонах. Причому це будуть навіть не гроші, а всього лише інформація про невелику їх кількість. Але це дозволить прокачувати вже велику кількість грошей, хоч і не через нас, а прямо через звичайні платіжні системи. Ми даємо людям, які мають гроші, грубо кажучи, замануху. Людина, яка, наприклад, має вільний мільйон доларів, надає нам цю інформацію, підтверджує її правдивість, вносячи в систему 2% внеску від цієї суми (після підписання операції вони повертаються за вирахуванням 1% плати за послуги), і потім щоранку отримує на свій комп’ютер величезний обсяг інформації про різноманітні товарні потоки в цікавих для неї сферах діяльності. Щойно комп’ютер повідомив реальному фінансисту про прийнятний для нього ланцюжок, останній дає сигнал, який усі учасники майбутньої операції отримують і починають обговорювати її в усіх подробицях і зрештою підписують або не підписують договір».
Як виглядає, Стерлігов ще й сам до кінця не розуміє перспектив і небезпек свого почину. При цьому він, схоже, дещо побоюється держави, яка може неадекватно оцінити його витвір і, як у Росії вже траплялося, в разі великого успіху — просто відняти. Але, на його думку, саме держава й мала б займатися всім цим, а тому він готовий спокійно віддати контрольний пакет, задовольнившись невеликою часткою участі...
Ну а що ж банки? Колишній банкір і біржовик Стерлігов говорить, що на час кризи може звільнити людство, яке «підсіло на банківську голку». На його думку, банки взагалі не потрібні для кредитування обігу товарів, оскільки його система вимагає для цього чи то втричі, чи то навіть ушестеро менше грошей. Проте тут щось не зовсім так, оскільки холдинг АРТЦ «Аліса» збирається провести тендер серед великих банків, що претендують на участь у роботі системи. «Професіонали-банкіри вже розуміють, про що йдеться», — говорить Стерлігов. Можливо, нашому уряду теж слід у рамках антикризових заходів виявити до цієї справи цікавість? Як це роблять у Європі, де давно вже діє система Eurobarter, послугами якої користуються близько 18 тисяч компаній, що належать до малого й середнього бізнесу. Чи буде від бартеру користь нашій країні? Прогнози, як відомо, — справа невдячна. Зрозумілим є одне: чим довше триватиме стагнація банківської системи, тим більше шансів отримають бартер і ті, хто збирається на ньому заробити.
КОМЕНТАР
Валерій ГЛАДКИЙ, генеральний директор Аналітичного центру «Бюро економічних і соціальних технологій»:
— Бартер — це, по суті, сурогат грошей. Причина повернення до нього полягає в тому, що банки не виконують своєї основної функції — функції посередника між покупцем і продавцем товару, не перераховують трансакції. Це зумовлене низкою причин. По-перше, сьогодні виникла взаємна недовіра між учасниками банківського ринку. В результаті банки закрили ліміти з кредитування один одного на міжбанку і цим фактично блокують розрахунки між клієнтами, що обслуговуються в різних фінансових установах. По-друге, банки тепер не можуть узяти позику один в одного для заповнення розривів ліквідності. А Нацбанк, обмежений умовами МВФ відносно зростання монетарної бази, ще й скоротив до мінімуму рефінансування, пояснюючи це відсутністю в банків надійних гарантій у вигляді заставних. І, звичайно, банки знаходяться у скрутному становищі через стік депозитів як підприємств, так і населення. Тому їхня ліквідність продовжує зменшуватися. Але як же працювати ринку товарів і послуг, де необхідні трансакції між покупцями та продавцями? Я вважаю, що бартерні розрахунки нас не врятують, оскільки мають негативний вплив на грошову масу, і за зростання масштабів бартерних трансакцій Нацбанку буде ще складніше управляти нею, а значить, інфляцією та обмінним курсом національної валюти. Я б не розглядав ініціативу Стерлігова як рецепт, за допомогою якого можна вдихнути життя в економіку й вирішити всі проблеми, тому що в тривалій перспективі розвиток бартерних відносин може призвести до нового витка тінізації ринку та неконтрольованого зростання грошової маси, а отже, інфляційного тиску й непередбачуваності обмінного курсу. Для бюджету — це падіння податкових надходжень, бо частина трансакцій неминуче піде в тінь. У результаті погіршиться положення підприємств, не задіяних у бартерних схемах, оскільки податкові органи посилять тиск на них, щоб компенсувати провали бюджету. Вихід єдиний — слід відновити діяльність банківської системи, а для цього перший і також єдиний рецепт — рекапіталізація банків за участю держави і з використанням грошей Міжнародного валютного фонду. Тому що просте рефінансування, тобто постійне поповнення ліквідності, лише збільшує грошову масу й призводить до негативних наслідків, із якими власне й бореться Нацбанк — це висока інфляція і нестабільність валютного курсу.
Більше того, ніби саніюючи, тобто оздоровлюючи банки, Нацбанк вводить у них так зване зовнішнє управління, чим остаточно позбавляє їх довіри вкладників, котрим при цьому перекривається доступ до депозитів.
