«Процес Корфу»

Якою може бути еволюція Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ)? Які сподівання покладає на цю організацію Україна? Про це «Дню» — в ексклюзивному інтерв’ю Постійного представника України при міжнародних організаціях у Відні, посла Володимира Єльченка, який брав участь у нещодавній неформальній зустрічі міністрів закордонних справ держав-учасниць ОБСЄ на острові Корфу 27—28 червня, що започаткувала «процес Корфу».

— Володимире Юрійовичу, чи згодні ви зі словами міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, що «процес Корфу» дасть потужний сигнал, і ми справді готові вирішувати наші проблеми безпеки разом, надаючи тим самим нового значення принципам колективної безпеки в Європі, яким ми всі віддані»?

— Міністр Штайнмаєр дуже точно передав суть основного результату, досягнутого міністрами закордонних справ держав-учасниць ОБСЄ під час цієї зустрічі. І справді, наразі започаткування «процесу Корфу» — це лише потужний сигнал про готовність держав до діалогу. Вкрай важливо при цьому, що такий сигнал було зроблено не після років протистояння, обумовленого нещодавніми драматичними подіями у сфері європейської безпеки, а саме зараз, фактично — «по свіжих слідах». Це дає певні надії. Але слід чітко усвідомлювати, що конкретний формат та зміст цього діалогу все ще залишаються невизначеними, і дипломатам доведеться провести немало напружених годин за переговорним столом для того, щоб наповнити «процес Корфу» конкретним змістом, який відповідатиме інтересам усіх учасників дискусії. Думаю, лише після цього ми зможемо детальніше інформувати громадськість щодо цілей, завдань та перспектив «процесу Корфу».

— Якою бачиться Україні еволюція ОБСЄ і нове значення принципів колективної безпеки в Європі? Чи справді всі країни-учасниці віддані новим принципам?

— Хоча, на відміну від ООН, НАТО чи ЄС, розвиток ОБСЄ і залишається малопомітним для широкого загалу, еволюція цієї організації є вкрай цікавою. Фактично, завдяки широкому членству різних держав та принципу консенсусу при схваленні рішень, ОБСЄ — це дзеркало міжнародних відносин на євроатлантичному просторі від Ванкувера до Владивостока. Відповідно, всі ті історичні зміни, які ми спостерігали з 1975 року і донині, знайшли свій відбиток на еволюції ОБСЄ.

Про еволюцію ОБСЄ можна говорити багато, але я б хотів наголосити лише на двох принципових моментах. По-перше, ОБСЄ неминуче рухається у бік визнання її повноцінною міжнародною організацією. На даному етапі вона вже відповідає необхідним критеріям і справа лише у, так би мовити, документальному оформленні наявного status quo, наприклад, шляхом схвалення Статуту ОБСЄ, який би базувався на положеннях гельсінського Заключного акту 1975 року. Саме це й могло б стати так званим «Гельсінкі+». По-друге, якщо після 1991 року діяльність ОБСЄ еволюціонувала у бік реалізації значної кількості проектів на пострадянському просторі, то зараз все очевиднішою стає потреба зміцнити первинну функцію ОБСЄ — слугувати форумом для діалогу з усіх питань безпеки і співробітництва. І це особливо показовий момент, який демонструє, що зараз держави — учасниці ОБСЄ хочуть і повинні розмовляти одна з одною, прислухатися до позицій, підходів та очікувань партнерів.

У цьому контексті особливо гострою є потреба діалогу саме щодо значення принципів колективної безпеки в Європі, як вони визначені у гельсінському Заключному акті 1975 року та інших ключових документах ОБСЄ. Я переконаний, що немає такої держави-учасниці ОБСЄ, яка б не була віддана справі забезпечення їхнього неухильного дотримання. Водночас останнім часом ми дійсно стали свідками ряду ситуацій, які продемонстрували, що всередині ОБСЄ існують різні підходи до тлумачення змісту цих принципів. І це небезпечна тенденція. Подальше посилення цих розбіжностей є вкрай загрозливим як для інституційних механізмів ОБСЄ, так і для безпеки та співробітництва в Європі загалом.

— Чого можна очікувати від наступного засідання ОБСЄ в Афінах?

— Безперечно, через все засідання Ради Міністрів ОБСЄ в Афінах у грудні цього року червоною ниткою проходитиме питання архітектури європейської безпеки, його ключовим моментом стане схвалення документа щодо подальшого розвитку «процесу Корфу». По-суті, в Афінах державам-учасницям ОБСЄ доведеться скласти іспит на готовність до системного та змістовного діалогу з цієї проблематики. І жодна з них не може дозволити собі погано скласти цей іспит, адже питання архітектури європейської безпеки безпосередньо зачіпає життєво важливі питання для кожної з них. У цьому зв’язку можу відверто сказати, що дипломатам, які братимуть участь у засіданні, не доводиться очікувати чогось іншого, як місяців украй напруженої роботи напередодні афінського засідання та годин — у його ході.

У цілому було б наївно очікувати від Афін якогось вирішального прориву у справі гарантування безпеки в Європі. Занадто комплексним є поставлене завдання, ще занадто глибокою є криза довіри у відносинах між низкою ключових держав, занадто гостро звучать проблеми заморожених конфліктів, не вгамувалися емоції й після минулорічного «розморожування» конфлікту у Грузії.

Приклад останньої є особливо показовим. Позиції сторін тут діаметрально протилежні: Російська Федерація робить усе можливе для закріплення так званих нових реалій на Південному Кавказі, але це категорично не сприймається США, ЄС, Україною та низкою інших держав, не кажучи вже про саму Грузію. І важко уявити собі досягнення в Афінах якогось консенсусу з питання вдосконалення архітектури безпеки без належного врахування грузинської проблеми.

Інший важливий приклад — Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ), виконання якого було призупинено Росією 2007 року. Компромісу щодо виведення режиму ДЗЗСЄ з кризи до цього часу не знайдено, хоча значна кількість держав пов’язує ефективну архітектуру європейської безпеки з відновленням повноцінного застосування ДЗЗСЄ.

Отже, на такому тлі успішно може реалізовуватися лише політика поступових кроків, а не проривів, «шокова терапія» тут буде недоречною. Якщо виходити з реалістичних позицій, то успішним я б уважав такий результат, який би визначив формат нашого подальшого діалогу та його основні теми.

— Наскільки сприймаються і ким підтримуються пропозиції Росії про створення нової архітектури безпеки від Ванкувера до Владивостока?

— Якщо аналізувати ставлення держав-учасниць ОБСЄ до останніх російських ініціатив у сфері безпеки, то на даному етапі можна виділити чотири групи країн. До першої належать деякі з колишніх держав-членів СРСР, які наразі є традиційними союзниками Росії, передусім у форматі ОДКБ. До другої — окремі держави-члени ЄС, які поділяють основні елементи російської позиції, однак через низку причин не готові рішуче заявити про їхню підтримку. Третя група об’єднує держави, критично налаштовані до російських пропозицій. Четверту ж, і найбільшу, групу складають держави, які займають вичікувальну позицію і, скажімо так, поки дозволяє час, не розкривають свої карти, лише спостерігаючи за розвитком дискусії.

Власне, саме із суміші цих чотирьох підходів на Корфу і народилася узагальнена позиція держав-учасниць ОБСЄ з цього питання. На їхню думку, постійне вдосконалення архітектури безпеки є умовою підтримання її ефективності. Усі держави поділяють цей підхід, а започаткування «процесу Корфу» є зайвим доказом цього. Безсумнівно також, що цей процес є логічною відповіддю на пропозиції Росії щодо створення нової архітектури безпеки, насамперед шляхом укладення Договору про європейську безпеку. Однак ми бачимо, що «процес Корфу» стосується обговорення майбутнього безпеки, а не її нової архітектури.

Іншими словами, на даному етапі в цілому держави-учасниці ОБСЄ виходять з того, що діалог потрібен, але чи приведе він саме до створення нової архітектури безпеки, залишається невизначеним. Наголошу при цьому на такому важливому моменті: російські пропозиції щодо безпеки не були взяті в ОБСЄ за змістовну основу для обговорення, а лише стали приводом для початку обговорення.

— Чи спроможна ОБСЄ надати гарантії безпеки Україні у випадку конфлікту з одним із сусідів чи виникнення загрози територіальної цілісності нашої країни? Яку користь може отримати Україна від цієї організації в плані безпеки?

— Питання риторичне. Як приклад відповіді на нього — подивіться на російсько-грузинський конфлікт. Загалом же, мій багаторічний досвід багатосторонньої дипломатії переконує, що жодна міжнародна організація у світі не здатна попередити чи припинити міждержавний конфлікт, якщо його сторони не мають хоча б мінімального бажання дозволити їй це зробити. І ОБСЄ не є винятком. Крім цього, головна мета ОБСЄ, якщо хочете — основа її філософії, все ж полягає у тому, щоб не допускати конфліктів між її державами-учасницями та виникнення загроз їхній територіальній цілісності.

Також ще раз повторюся: ОБСЄ — це платформа для ведення міждержавного діалогу і вироблення правил їхнього співробітництва на основі фундаментальних принципів, закладених у Заключному гельсінському акті 1975 року. Відповідно, основною формою впливу на державу-учасницю в рамках ОБСЄ є здійснення політичного тиску шляхом публічних заяв держав-учасниць, наприклад щодо невиконання взятих на себе зобов’язань. Комусь це може здатися недостатнім, але гарантії безпеки припиняють діяти тоді, коли держави припиняють розмовляти між собою, прислухатися одна до одної. На жаль, дуже часто цей аспект міждержавних відносин — потреба у спілкуванні — недооцінюється, проте, як і у суто людських стосунках, він має ключове значення.

Щодо користі, яку Україна може отримати від ОБСЄ в плані безпеки, наведу лише один приклад. Зараз це вже важко уявити, але до 2006 року проблематика енергетичної безпеки в ОБСЄ майже не обговорювалася. Однак у контексті відомих подій між Україною та Росією у газовій сфері на межі 2005 та 2006 років саме наша держава, незважаючи на категоричний спротив російських колег, ініціювала започаткування діалогу з енергетичної безпеки в ОБСЄ. І тепер ця проблематика займає ключове місце на порядку денному ОБСЄ, а в особі цієї організації Україна має багатосторонню платформу для належного представлення власної позиції, захисту відповідних політичних інтересів та реалізації певних проектів.