Пройти в Польщу під землею не вдалося

Але славиться цей район Львівщини не лише оригінальним походженням назви райцентру, а, радше, прикордонним своїм розташуванням. Ще в союзні часи, коли «залізна завіса» надійно оберігала одну вічно шосту частину світу від згубного впливу Заходу, саме через Мостиський район (відомий автоперехід Шегині) радянські люди мали змогу потрапити до цивілізації, роль якої виконувала соціалістична і місцями дружня Польща.

НАША СТОЛИЦЯ

У колишньому Союзі було дві столиці, назви яких починалися на Мос. Одна, зрозуміло, Москва, інша — Мостиська, столиця Мостиського району. Саме такої думки притримувалися (і продовжують так робити) мешканці цього населеного пункту. Колись (до війни) основу мостищан складали євреї. Причому не найбагатші. Досі архітектура і дух міста нагадують про це — будівлі райцентру витримані у скромному стилі пісної маци. До речі, у будівлі, яка колись слугувала євреям за місце справляння духовних потреб (синагогу маємо на увазі), тепер багатоквартирний будинок.

Незважаючи на загальну сірість та деяку занедбаність, Мостиська можуть «розкумарити» найзакоренілішого песиміста. Ми, патріоти Львова, були переконані, що кращої назви для торговельної «крапки», ніж «З’єднай сам» (магазин з такою архіоригінальною назвою є в обласному центрі) знайти важко. Зовсім ні. У Мостиськах є крамничка «Це є тут». Як кажуть, коментарі зайві. Далі — більше. Поруч з «цеєтутешнім» магазином розташувалася «наливаха», на стіні якої красується привабливе для місцевих бавурів оголошення: «Кожні 10-ті півдека (50 грамів для непоінформованих) за кошт фірми». Очевидно, що місцевим хлопам здоров’я не займати — вижлуктати 450 грамів за свої та ще розраховувати «на халяву» може не кожен. Екологія, мабуть, цьому сприяє — підприємства, що колись давали роботу майже всьому районові, стоять і, відповідно, не забруднюють довкілля, а зайнятися чимось, окрім торгівлі і вояжів до Польщі, треба. От і п’є нарід.

Традиції в Мостиськах — міцні. На місці пам’ятника Леніну поставили монумент Кобзареві, але місцеві кури звикли, що дзьобати конячий послід і залишати власні продукти життєдіяльності треба саме в цьому скверику. А хто там бронзовий стоїть в його центрі — не так і важливо. За кілька десятків метрів від бронзового Тараса розташовано ще один занедбаний парк. Тепер там будують церкву. Виявляється, традиції іноді порушуються — за переказами аборигенів, колись під кронами тепер зрізаних кленів і тополь було започатковано життя не одного десятка мостищан. Свята справа продовження роду припинилася. Наявність фундаменту та стін клерикальної споруди перервала віковічний потяг чоловіків до жінок і навпаки. Тепер різностатеві особи мусять шукати інших закапелків, в тому числі й на берегах брудного потічка, який колись називали річкою Січною.

Проте про толерантність міста, в якому здавна жили євреї, поляки та українці, свідчать хоча б таблички на громадських будівлях. Де ще побачиш, щоб під одним дахом мирно співіснували республіканці, кунівці, демократи з районною прокуратурою і офісом страхової компанії...

ГРАФСЬКИЙ ПОДАРУНОК

Тут згадалися оповідки з середовища колег-журналістів про місцевого Геродота, директора школи у селі Рудники, який, здається, знає про Мостиський район практично все. Орест Іванович Гапчак виправдав наші надії. Судячи з усього, про історію Мостищини він може розповідати годинами. Його школа знаходиться в палаці, який подарував польський граф своїй дружині на честь результативно проведеної дефлорації останньої. Достовірність цієї легенди нехай залишиться на нашій совісті. Проте історичною правдою є те, що під склепіннями теперішньої сільської школи командування австро-угорської армії підписало акт капітуляції фортеці Перемишль в часи Першої світової. У кімнаті, де цісарські генерали зазнали ганьби, сільські діти вивчають біологію й хімію. Зі стін графського подарунку на плем’я молоде і незнайоме поблажливо дивляться грифони та химери як згадка про часи, коли граф «любив» графиню, а росіяни, відповідно, австрійців.

Все життя старий педагог присвятив дослідженню цього краю. Слово за слово, розмова зайшла про фортифікаційні споруди з обидвох боків теперішнього українсько-польського кордону. Почали будувати їх ще за Франца-Йосифа, а перед Великою Вітчизняною справу рук австрійських військових інженерів продовжив легендарний генерал Дмитро Карбишев. Запал журналістів негайно дослідити ці споруди на предмет наявності напівлегендарних підземних переходів до Польщі, остудила фраза Ореста Івановича: «То прикордонна зона і навряд чи вас туди пустять». Настрій знову стабілізувався біля нульової позначки.

До села Циків, поблизу якого розташований один з фортів, було не більше 40 кілометрів. Добиралися туди понад півтори години. Спершу довелося знову завітати у Шегині, де за допомогою місцевого сталкера вдалося «вибити» дозвіл у прикордонного начальства.

СТІНА НА ЯЙЦЯХ

Перші три кілометри свіжозрошеною дощем багнюкою до форту йшлося навіть весело. Провідники — прапорщик і рядовий прикордонники — відповідали на наші запитання і виявилися достатньо дотепними людьми та цікавими співрозмовниками.

Шлях через болотисте поле змінився лісом, і абсолютно несподівано перед нашими очима відкрилися грандіозні мури. Перше, що найбільше вразило — це кількість цегляної кладки. Так добротно не будують хат навіть «новим росіянам». За розповідями, перед Першою світовою будували форт мешканці околишніх сіл і, як кажуть (зрештою, в це можна повірити), під кожну цеглину розбивали куряче яйце. Тому за міцністю ці споруди, мабуть, не поступаються єгипетським пірамідам. Як зауважив один із прикордонників: «Тут можна воювати й нині».

Вхід у підземелля дихає холодом і сиро-гнилим ароматом. Після того, як ми проминули перші сходи і коридори, стало зрозуміло, що спелеологи з нас, як з собачого хвоста сито — журналісти полізли в катакомби з блокнотами, диктофонами і фотоапаратом, а який-небудь поганенький ліхтарик узяти забули. Виручили охоронці рубежів. Їхня потужна фара час від часу вихоплювала з пітьми ходи і приміщення, але стукнутися головою об висячі кавалки кабелів, труб і штукатурки ми змогли неодноразово. Особливо покращила настрій фраза провідника: «Обережно, десь тут має бути колодязь. Його глибина колись була 80 метрів. До речі, де ваш фотограф». На щастя, фотографа знайшли, а потім прикордонник заспокоїв — після того як десять років тому в колодязі загинув якийсь аматор-слідопит, дірку засипали. Ми полегшено видихнули, а прикордонник додав: «Тепер вона має метрів п’ятдесят». Це міняє суть справи — вирішили журналісти — і почали жваво заглядати у криницю. «А тут у них були туалети», — вів далі поінформований прапорщик. Як з’ясувалося, крім туалетів, що поруч з криницею, було офіцерське казино, і невезучі гравці зводили у ній рахунки з життям. Після всього побаченого, якщо б нам розповіли про підземний бордель, ми б, очевидно, повірили. Жарти жартами, а місцеві на повному серйозі говорять, що австрійці, заблоковані після імперіалістичної війни в казематах, років з десять ще жили там і харчів їм вистачило, аби вмерти власною смертю. Їм так і не було дано знати, хто переміг у тій м’ясорубці.

Хвилин за 30 перебування під землею, цивільну частину експедиції огорнув легкий приступ клаустрофобії, і журналісти почали делікатно скиглити: «Хлопці покажіть нам, як виглядає сонце». У внутрішньому дворику цитаделі ми стали об’єктом нападу неймовірно кусючих комарів великих розмірів. Очевидно, останній раз харчуватися людською кров’ю комахам доводилося ще в часи військового комунізму. Прикордонники продовжували дивувати своєю обізнаністю. На зауваження, чому ще не всі кабелі відрізано і не вивезено до Польщі, де мідь йде по «баксу» за кілограм, солдати з поблажливою посмішкою відповіли дилетантам: «По якому «баксу», мінімум — по два». Дилетантам стало соромно. Але спроба з’ясувати, чи є підземні переходи на той бік кордону, успіхом не увінчалася — прикордонники культурно зам’яли тему: «Щось місцеві говорили про те, але то було давно. Прибріхують, напевно». А місцеві, між іншим, подейкують, що ще після Другої світової були в навколишніх селах оригінали, які умудрялися ходити до Перемишля на роботу підземними комунікаціями.

МІЯТОВИЧ ВИЯВИВСЯ НЕПОГАНИМ ХЛОПЦЕМ. ХОЧ І НЕ З МОСТИСЬК

На велике задоволення нашого водія, зворотний шлях ми обрали довший, проте — асфальтований. Дорогою у селі Гусаків, відомому своїми м’ясними делікатесами, зупинилися купити сигарет. Табличка «кіоск Гусаків», згодьтеся, може читатися по-різному. Але й це — не все. Написом на дверях власники крамниці доступно пояснили клієнтам, що працюють з такої години до такої, крім вихідних днів. Такими визначено: Новий рік, Різдво, Великдень, Зелені Свята і День Незалежності. Таке от поєднання патріотизму і побожності по-гусаківськи.

Що не кажіть, а дорога додому таки набагато приємніша. Тим більше, що у Мостиськах добровільний провідник журналістів «Дня» вирішив почастувати знеможених високих гостей. Так, ніби без його допомоги ми не могли б взагалі зробити що-небудь, крім цілування клямки на переході в Шегинях. Аргументи на кшталт «відпустіть, ми хочемо вдома подивитися футбол (в цей вечір «Реал» помстився «Ювентусові» за наше «Динамо»), не спрацювали. Господиня дому все підносила й підносила страви на стіл. Ми взнали багато цікавого про проблеми Мостиськ і району, про переваги пива «Оболонь» над польським, про нововведення на митниці і, взагалі, про життя...

... У Львів ми в’їжджали вже після півночі. Слава Богу, добралися. У повному складі, і «Москвич» не зламався. Поїздка вдалася...

P.S. Щира подяка Роману Несторовичу Синякевичу, великому шанувальникові газети «День», допомога якого сприяла появі на світ цих рядків і гостинність якого врятувала журналістів від голодної смерті в прикордонній глибинці.