Приклад моральної відповідальності

Після дебатів протягом довгих десятиліть парламент Японії в середу затвердив закон про грошові компенсації престарілим співвітчизникам, які після Другої світової війни опинилися в трудових таборах на території СРСР і Монголії. У нас їх називають військовополоненими, а в Токіо — інтернованими. Переважна більшість цих людей за командою командирів склали зброю і здалися без бою після того, як 15 серпня 1945 року імператор Японії оголосив про капітуляцію.

За домовленістю із союзниками СРСР узяв під свій контроль близько 600 тис. військовослужбовців, які здалися, та чинів японської цивільної адміністрації в Маньчжурії, Кореї, на півдні Сахаліну і Курилах.

А потім почалася тяганина — СРСР замовчував кількість цих людей, не дозволяв контактувати з ними, брехав, що вже відпустив майже всіх, кого захопив. Відбувалися безконечні чвари з союзниками, які, зрозуміло, на всю котушку використовували питання про найшвидше звільнення полонених із пропагандистською метою.

А тим часом цих людей розмістили в таборах на території СРСР у тридцяти регіонах (переважно в Сибіру) і примусили тяжко працювати, в тому числі на лісоповалах та будівництві залізниць. За японськими даними, в полоні померли 50-60 тис. чоловік. Репатріація затягнулася до середини 50-х років — Москва не квапилася розлучатися з дармовою й дисциплінованою робочою силою, використовувала це питання і як засіб тиску на Токіо.

Врешті-решт, на батьківщину повернулися понад 460 тис. колишніх полонених.

Багато з них були розпропагандовані, стали основою комуністичного і соціалістичного руху. Саме вони принесли до Японії любов до радянських пісень — вся країна під акордеони виспівувала тоді «Катюшу» і «На позицію дівчина проводжала бійця».

І далеко не всі полонені ненавиділи СРСР — багато хто із вдячністю згадував про добрих російських людей, які в сибірській або казахстанській глибинці жили тоді не набагато краще поруч з японськими в’язнями, які важко працювали під конвоєм.

Я зустрічався з колишніми полоненими — майже всі вони знаходили якісь добрі слова про той час. Утім, уже в 50-ті роки в Японії заговорили, що СРСР повинен сплатити компенсацію за те, що тримав цих людей у жахливих умовах Гулагу та примушував працювати.

Але питання було зняте 1956 року: СРСР та Японія домовилися про взаємну відмову від будь-яких претензій у Спільній декларації, що припинила стан війни між двома державами, відновила дипломатичні й економічні відносини. Після цього полонені стали вимагати компенсації від власного уряду — вони обѓрунтовано посилалися на те, що потрапили в сибірські табори через ситуацію, створену також і політикою Токіо.

Проте японські власті десятиліттями відкидали такі прохання. Відбувалися нескінченні судові процеси, а громадська думка, зрозуміло, була на боці колишніх полонених. Уже в нинішньому столітті їм запропонували задовольнитися ваучером на тисячу доларів, але таку ідею відкинули як образливу. Проблема навіть не в грошах, а в тому, що така форма компенсації не означала чіткого визнання вини властей перед цими людьми.

Коротше кажучи, згідно з ухваленим зараз законом, приблизно 70—80 тис. ще живих колишніх військовополонених одноразово отримають від 2,7 до 16,5 тис. доларів із державного Фонду миру і розради, який діє в Японії.

До речі, середній вік цих людей — 87 років. Гроші зможуть отримати і спадкоємці колишнього полоненого, якщо він помре після набуття чинності нинішнього закону. Сума виплати залежить від часу, проведеного в радянських або монгольських таборах.

Отже, японці вирішили своє питання. Їхній парламент визнав моральну і матеріальну відповідальність держави за те, що частина населення країни через помилкову політику властей опинилася в таборах і була приречена на безправну виснажливу, а часом і винищувальну працю в жахливих умовах. Але ж поряд із японцями в сибірській і далекосхідній тайзі, в степах Середньої Азії сиділи й наші співвітчизники — і було їх набагато більше.

Мені розповідали, що пересилка в Находці, куди привозили полонених для відправки на батьківщину, була, в повному розумінні цього слова, оточена таборами, де перебували радянські зеки. І я не чув, аби хтось серйозно говорив про якісь компенсації нашим ув’язненим, навіть якщо вони були потім реабілітовані.

Також офіційно вибачитися перед ними, як і раніше, нікому й на думку не спадає.