Приватизація й оптимізм

Розмова кореспондента «Дня» з головою Фонду держмайна Михайлом Чечетовим почалася з обговорення останніх подій у парламенті. «Кабмін як сторона парламентсько-урядової коаліції не може допустити, щоб із парламентської трибуни чорнили нашу країну, добиваючись таким чином переваг на виборах». — «Але ж і за відсутності уряду в залі це робили, а за бюджет заступитися було нікому...». Після цього зауваження Чечетов зробив паузу та резюмував: «Уряд діє в рамках коаліції і підтримав її тактику» (шість фракцій більшості вимагають, щоб парламент до виборів працював не в сесійнiй залі, а в комітетах, а оскільки ця пропозиція не проходить, то вони в залі не реєструються. — Авт.). Природно, подальша розмова була про приватизаційні гроші.

— Цього року Фонд був головним донором держбюджету. І зробив істотний внесок у сильну соціальну політику прем’єр-міністра напередодні виборів. А що Кабмін робитиме наступного року, коли Фонд уже не зможе забезпечити такого перевиконання плану продажу, як цього року, і в Пенсійного фонду може виникнути величезний дефіцит (у парламенті називають суму в 11 мільярдів гривень)?

— Справді, ми дали безпрецедентні кошти бюджету — 9,3 мільярда гривень. А наступного року внесок вiд приватизації становитиме лише чотири мільярди. То чим житиме країна? Чи зможе зростати економіка? Чи вистачить у неї ресурсів, щоб забезпечувати стійкий поступальний і динамічний розвиток? Але хто сказав, що економіка повинна жити лише за рахунок приватизаційних надходжень? Наступного року в неї будуть вмонтовані абсолютно інші механізми. Бюджет-2005 практично у два рази більший, ніж бюджет цього року, до якого до того ж дев’ять мільярдів гривень надійшли від приватизації. Отже, наступного року треба було і від цієї статті збільшувати надходження, принаймні до 18 мільярдів. А розрахунки показали, що ми настільки фінансово зарядили економіку коштами від приватизації, що наступного року такі суми й не потрібні. Бюджет передбачає, що приватизаційні надходження (проти фактично отриманих цього року) зменшуються більше ніж удвічі. Я десь уже наводив такий приклад: щоб зрушити з місця машину, в якої заглух мотор, а акумулятори сіли, треба, скажімо, шість чоловік; коли вона рушила, то надалі її можуть штовхати вже лише двоє, а коли завелася — не треба нікого. Так і економіка. Тож зниження приватизаційної складової в суттєво збільшеному бюджеті може свідчити про те, що механізми самовідтворення нашої економіки почали працювати. А що стосується підвищення пенсій, то цього року справді була проблема з фінансуванням для їх підвищення. Адже бюджет було розписано, і в ньому необхідних для цього коштів не було. За допомогою Фонду їх знайшли вже в середині року. А для наступного року їх, на мою думку, передбачать у бюджеті. І все буде гаразд. Я з цим не бачу жодних проблем.

— Добре. До наступного року треба ще дожити. Але у вас і цього року залишаються досить складні завдання. Чи отримають обіцяний вами мільярд гривень від продажу «Краснодонвугілля»? Чи можете ви розповісти про склад учасників цього конкурсу? Як реагують на продаж шахт гірники та їхні профспілки?

— Конкурс із продажу цього підприємства триває спокійно. У першій декаді листопада він завершиться. Покупці проявляють серйозний інтерес. Але документи, ви знаєте, як правило, здають в останній або передостанній день.

Називати потенційних покупців я не маю права, а можу лише сказати, що цікавилися численні національні структури, в тому числі з Донецького та Дніпропетровського регіонів. Грошей у них, без сумніву, вистачить навіть на купівлю кількох таких холдингів. А профспілки не тільки не заперечують, а й підтримують. Вони вбачають позитивний приклад у приватизації «Павлоградвугілля» — це був наш пілотний проект, який було реалізовано завдяки указу Президента. В умовах його продажу було дуже докладно виписано соціальний блок. Ми його цілком перенесли в умови конкурсу «Краснодонвугілля» — і підвищення зарплати, і забезпечення вугіллям, й інші соціальні гарантії, які передбачає колективний договір. І треба ще враховувати, що в результаті, крім мільярда гривень, який надійде до бюджету, буде ще один мільярд, яким переможець конкурсу, згідно з умовами, зобов’язаний інвестувати технічний прогрес підприємства. Тож інвестору цей проект коштуватиме не менше двох мільярдів. А йому доведеться витрачатися ще й на соціальні програми... Тому основна маса шахтарів нас підтримує — надходить позитивна інформація про те, як тривають справи на «Павлоградвугіллі».

— Нещодавно я зустрічався з працівниками Северодонецького «Азоту», і вони дивувалися, чому ця держава продає їхнє підприємство, яке всі роки справно платить зарплату, причому непогану, утримує заклади соцкульпобуту тощо. Цікаво також, що сама приватизація тут триває незвичайним шляхом — створюється не відкрите, як звичайно, а закрите акціонерне товариство. Яка для цього є законодавча база та чим викликаний такий підхід?

— Щоб дати докладну відповідь, до цього слід би залучити Міністерство промислової політики — орган державного управління. Річ у тому, що назване підприємство збанкрутувало. Хоча звичайний працівник, отримуючи зарплату, може і не знати, що над його підприємством висить величезний борг перед кредиторами. І в будь-який момент воно може піти з молотка. Ні зарплати більше не буде, ні роботи. За ідеєю, комбінат слід би до останнього шурупа продати для погашення зроблених ним боргів. ФДМУ ще років п’ять тому визначив, що на державних рейках це підприємство немає жодних перспектив. Ними воно не поїде. Ми запропонували перевести його на ринкову колію, тобто приватизувати. Тягнути його на буксирі держава можливості не має. Отже, потрібен інвестор, який вкладе гроші та забезпечить розвиток. Але міністерство до останнього часу не хотіло віддавати цей об’єкт. Коли ж цей «Азот» став цілковитим банкротом, і всі побачили, що він перебуває в майже непритомному стані (а про приватизацію банкрота, зрозуміло, вже не може йтися), довелося починати процедуру санації. А вже той, хто наважиться вкласти в це якісь гроші, звісно, отримає якусь свою частку. План санації відпрацьовувало міністерство, його узгоджували з іншими відомствами, з облдержадміністрацією. Тепер він починає реалізовуватися, і в ньому передбачена схема оздоровлення шляхом створення окремих господарських товариств. Головне питання тут до Мінпромполітики: чому воно посадило комбінат у болото банкрутства, тоді як ще п’ять років тому могло перевести стрілку на приватизацію. У цьому випадку воно б пішло найперспективнішою схемою розвитку.

— Чому так туго йде на біржі продаж акцій «Ленінської кузні»? Це також доведене до ручки, неприбуткове та нікому не потрібне підприємство?

— Річ у тому, що там продають лише 25-відсотковий блокуючий пакет, а оскільки контрольний пакет уже сконцентрований в одних руках, то принципової значущості ці акції не мають. На розстановку сил на підприємстві вони вже не вплинуть. Тому ми знижуємо ціну і ще раз виставлятимемо на продаж. Але, звичайно, не можна виключити й чинник прибутковості. Він на інвестиційну привабливість також впливає.

— Оголошено про майбутню приватизацію Одеської кіностудії. На яких умовах вона триватиме? І чи не піде слідом за нею також і Київська студія імені Довженка? Чи можна розцінювати це так, що держава вже не спроможна підтримувати свою інфраструктуру культури й розпродує її?

— І знову тут треба питати з галузевого органу управління. Запитання до Міністерства культури, яке формує стратегію розвитку галузі. Саме галузеве міністерство, згідно зі своєю стратегією, вирішує, що робити з підприємством: залишити за деожавою,приватизувати чи здати в оренду. У нього має бути концепція розвитку кіноіндустрії в країні. Якщо, на його думку, потрібен приватний інвестор, оскільки держава такий вантаж уже не потягне, то міністерство приймає відповідне рішення. А Фонд у цій ситуації — технічний виконавець, продавець.

— Що за колізія стосовно ринку в Дніпропетровську?

— Звичний для нас корпоративний конфлікт. Політики там немає жодної. Річ у тім, що коли виникає якийсь конфлікт, то до нього мов мухи на мед летять ті, хто хоче пролобіювати чиїсь інтереси. Це політичні та фінансово-промислові угруповання, добре представлені в парламенті. А цей ринок, так звана «Озерка», при Брежнєві був кращим і найбільшим ринком у Союзі. Придбати його хотілося б багатьом, ось і парламентарії, причому всіх напрямів, приєдналися до цієї справи, намагалися втручатися в процедуру конкурсу. Проте, згідно з законодавством, конкурс проводило безпосередньо регіональне відділення. І це, безумовно, логічно. Центральний апарат Фонду займається такими об’єктами загальнодержавного значення, як металургійні комбінати, підприємства гірничо-переробної промисловості, енергетики, а ринки, магазини, перукарні — це, погодьтеся, не наша справа. Для цього є відповідні органи в регіонах, яким надані певні права та на яких покладена певна відповідальність. Коли я зрозумів, що навколо продажу ринку назріває скандал, я надіслав до Дніпропетровська листа, в якому зобов’язав регіональне відділення діяти виключно в правовому полі України. Потім з’являється рішення суду, яке зобов’язує мене як главу Фонду видати наказ, що зупиняє конкурс. Нічого не поробиш, і того самого дня відповідний документ було підписано. У супровідній записці до нього регіональному відділенню ще раз було дано вказівку діяти суворо відповідно до законодавства. До рішень судів ми завжди ставимося надзвичайно уважно, з глибокою повагою, завжди виконуємо та ніколи не ігноруватимемо (хоча нерідко подаємо апеляції, а також критикуємо судову гілку влади, якій у нас ще дуже далеко до досконалості). Але буквально через день-два після того, як наказ Фонду пішов до Дніпропетровська, регіональне відділення отримало рішення двох судів. Одне з них скасовувало мій наказ, визнаючи його нелегітимним, а інше зобов’язувало Дніпропетровське регіональне відділення довести продаж до кінця. Я свій наказ не скасовував (оскільки за мене це практично зробив суд), а відділення отримало не лише правове поле для проведення конкурсу, а й потужний судовий пресинг для його завершення. На сьогоднішній день усі приватизаційні документи підписані, гроші повнiстю надійшли до державної скарбниці, а інвестор отримав право власності. У такий спосіб була поставлена крапка в цьому конкурсі. Сторінка перевернута. Конкурс на «Озерці» — це вже історія.

— Чи закінчилася оцінка нафтопереробного комплексу «Галичина»? Яка там була ситуація? Чи позначилася вона на створенні вертикально інтегрованої нафтової компанії (ВІНК) на базі «Нафтогазу України»?

— Поки що оцінка цього підприємства не завершена. Перший оцінювач, який взявся за цю справу, почав зволікати. Тому ми вирішили змінити оцінювача, оголосили новий конкурс. Але потім з’явилися судові рішення, які заборонили нам і змінювати оцінювача, і проводити новий конкурс щодо його відбору. Ми подали відповідні апеляції. Але рішення судів ще не розблоковані. Чи заважає це виконанню указу Президента про створення ВІНК? Гадається, цей процес може тривати поетапно (так само, як зараз створюється компанія «Вугілля України». Спочатку ми передаємо до цього холдингу об’єкти за номінальною вартістю, а далі нам дають кілька місяців на ринкову оцінку пакетів, на основі якої буде змінений статутний фонд). Ми вже передали «Нафтогазу» 43% акцій «Укртатнафти», тож Юрій Бойко (глава «Нафтогазу України». — Ред. ) отримав усі можливості, щоб створення ВІНК поки лише на основі «Укртатнафти», тобто Кременчуцького нафтопереробного заводу. А коли вирішать питання з «Галичиною», і ми передамо і цей пакет, то будівництво ВІНК вступить нiби у другий етап. Важливо й те, що внески «Укртатнафти» та «Галичини» (25% акцій) у ВІНК важко, а то й зовсім неможливо порівнювати. Це як вартість «Мерседесу» та «Запорожця». А оскільки «дорогу машину» вже передали, то ВІНК сміливо можна створювати, перешкод для цього немає. Якщо не брати до уваги суто корпоративних інтересів однієї з промислово-фінансових груп, яка конфліктує з іншими такими групами, також представленими в парламенті.

— Повернімося до ваших планів на 2005 рік. У вересні ви говорили про те, що наступний рік буде таким самим успішним, як і нинішній? Чи мали ви при цьому на увазі, що вам знову вдасться перевиконати план, причому в такому ж співвідношенні, як тепер?

— Чотири мільярди наступного року ми, безумовно, дамо, оскільки в нас два такi основнi продажі, як «Укртелеком» і Одеський припортовий завод. Гадаю, що щойно закінчаться вибори, у яких Віктор Янукович обов’язково переможе, а в цьому я абсолютно не сумніваюся, то ми одразу ж розблокуємо ці два пакети і процеси продажу будуть запущені. Я не виключаю, що відповідні конкурси оголосять ще до кінця цього року. Тим більше, що бюджет дуже виріс, і хоча наша частка в ньому буде істотно меншою, але чотири мільярди гривень — це також чималі гроші. Проте водночас ми розглядаємо для себе й певні ризики (а раптом через якусь причину один із цих об’єктів не піде на приватизацію?). Тому ми подали в парламент і уряд перелік об’єктів приватизації на 5,5 мільярда (при плані 4 млрд. грн.). Це зроблене з розрахунком на те, що, як правило, коефіцієнт продажу становить 0,7. Але я більше ніж упевнений, що чотири мільярди ми забезпечимо точно, а якщо, як говорили раніше, батьківщина зажадає, то й більше. Ми свою країну ніколи не підводили і не підведемо.

— Ви не виключаєте, що раптом може випливти якийсь новий великий об’єкт приватизації?

— Я вже неодноразово говорив, що цього року пікова приватизація. Такий рік важко повторити, зважаючи на наявність об’єктів, які, згідно з законом, дозволяється приватизувати. Але заборонених «еверестів» ще дуже багато. Якщо їх розблокувати, ухвалити необхідні закони й, образно кажучи, позбивати замки на «засіках батьківщини», то можна буде подолати ще вищі вершини. Там не на вісім мільярдів, на вісімдесят мільярдів можна продавати... «Нафтогаз», «Укрнафта», «Укрзалізниця», авіаційна промисловість, енергетика... А створюваний вугільний холдинг? Чимдалі зростатиме привабливість для інвесторів його підприємств. Якщо політико-економічна або, що головне, соціальна ситуація зміниться чи буде взято курс на переваження в країні приватного капіталу (тобто, якщо ми оберемо не французьку, а американську модель побудови ринкової економіки, де держава практично все віддала в руки приватного сектора), то багато що може змінитися. Усі залежить від того, наскільки буде скоректована економічна стратегія держави на найближчі десять років. Якщо буде взято курс на превалювання в країні приватного капіталу (тобто, якщо ми оберемо не французьку, а американську модель побудови ринкової економіки, де держава практично все віддала до рук приватного сектора), то багато що може змінитися. Можу сказати одне: попереду у нас ще дуже багато у нас ще дуже багатоприватизаційних «еверестів».