Приз — Україна

Велика гра дев’ятнадцятого століття полягала у протистоянні Росії та Великої Британії за контроль над Середньою Азією. Судячи з опитування російських експертів, опублікованого в «Независимой газете» від 26 грудня, їхня одностайна думка така: у двадцять першому столітті Велику гру вестимуть за гегемонію над новими незалежними державами. «Передусім полем найзапеклішої боротьби між РФ і США на пострадянському просторі стане Україна. З огляду на те, що вона є найсильнішим економічним суб’єктом на пострадянському просторі після РФ, від того, кого оберуть президентом і з якими повноваженнями, залежить подальша доля російсько-українських відносин». Це цитата зі слів В’ячеслава Ігрунова, заступника голови думського комітету з питань СНД. Інші коментатори, висловлюючись менш прямо, все ж ясно дали зрозуміти, що Росія повинна повернути собі те, що втратила.

Що стосується Вашингтона, подібне, зрозуміло, не має нічого спільного з реальністю. Насправді люди, які займаються питаннями України у так званій столиці Вільного світу, найбільше стурбовані тим, щоб привернути хоч якусь увагу адміністрації Буша до України та переконати її, що, можливо, не в інтересах американських платників податків робити Росію, країну, яка не палає любов’ю до американців та їхніх цінностей, третім за величиною одержувачем фінансової допомоги від США після Ізраїлю та Єгипту. Я знаю про це не з чуток. Я дружу з багатьма з них і підтримую з ними контакт завдяки чудовому винаходу — електронній пошті. Однак для самозаглиблених колишніх радянських експертів цілком характерно ось так воскрешати дух наукового комунізму й говорити нiсентницi про Захід, мало що про нього знаючи. Вони просто проеціюють власні ідеї про те, яким би чином вони мислили, якби жили там, не розуміючи, що люди, які справді живуть там, бачать речі в дещо іншому світлі.

Дискусія в російській пресі зводиться до того, що Росія, незважаючи на блага, отримувані від США, продовжує вбачати в них суперника, і що вона прагне до гегемонії, принаймні у СНД. Чудово вийде, якщо вона робитиме це на долари, отримані від США. Потім вона, безсумнівно, приступить до інших регіонів — наприклад, до Середньої Азії. Один із експертів, чиї думки приведено в опитуванні, вважає, що це може статися вже під час другого президентського терміну Путіна. Однак нині, на думку Москви, все залежить від України: від того, наскільки вдасться залучити її до ЄЕП, нейтралізувати будь-яке геополітичне значення нафтопроводу Одеса — Броди, використовуючи його для закачування російської нафти в Чорне море, захопити контроль над енергосистемою України та командними висотами її промисловості й навіть примусити українських прикордонників знімати всіх чеченців із поїздів, які проходять територією країни. Звісно, ніхто не каже говорить про фактичну анексію: цього Росія, будучи насправді країною Третього світу, яка володіє багатими запасами копалин та застаріваючим ядерним арсеналом, просто не може собі дозволити. Не все одразу.

Якщо Вашингтон може собі дозволити не звертати на це уваги (принаймні поки що), то Київ — ні. У тому майбутньому, яке бачать для України московські експерти — і не тільки експерти, — немає місця для жодного європейського вибору. Питання в тому, хто визначатиме це майбутнє. Америка зовсім цього не прагне і вважає за краще надати вибір самій Україні. Росія, схоже, вважає, що в неї на це більше прав. Звісно, будь-яка розсудлива людина хоче, щоб Україна й Росія були добрими сусідами. Однак у світлі таких ясно заявлених останньою намірів варто було б, мабуть, розглядати будь-яке рішення, пов’язане з двосторонніми відносинами, крізь призму його потенційного впливу на європейський вибір України. Тобто як питання виживання України як незалежної держави. Бо стратегія Москви, як здається, спрямована на те, щоб, зберігши за Україною незалежність де-юре, де- факто зробити її провінцією імперії, чи то ліберальної, чи то навпаки. Іншими словами — чимось на кшталт Болгарії часів Варшавського договору.