П’ять хвилин після тріумфу

Гран-прі VIII Міжнародної фотовиставки «Дня» отримав фотокореспондент нашої газети Борис Корпусенко. Одразу після оголошення переможця (а обирав переможця безпосередньо голова спостережної ради банку «НРБ — Україна» В’ячеслав Юткін) ми поставили Борису Миколайовичу кілька запитань.

— Борисе Миколайовичу, як ви стали фотографом?

— Мені було п’ять років, коли батьків направили у Вінницьку область — підіймати сільське господарство. І батько на першу свою зарплату купив фотоапарат, і до нього фотозбільшувач. А ми з хлопцями якось знайшли його в сараї. Відкрили — а там скло збільшувальне, і почали ним гратися... Батько прийшов, то спочатку дав мені бубнів, а після того взяв фотоапарат і мене з собою. Спочатку в поле — бо він же агроном. І вночі ми виїздили, і вранці, і батько вчив знімати. Тому я спочатку пейзажі знімати любив. Ті перші фотографії батько друкував у лікарні, у рентген- кабінеті, бо ніде більше таких умов не було. Часто брав мене з собою, і те червоне світло я запам’ятав на все життя.

— І ваші діти теж фотографують?

— Ні, син не знімає. Коли йому було п’ять років, я його завжди виганяв — чогось він мені заважав: треба було друкувати, а йому дуже було цікаво... Я дуже вдячний батькові, що він мені привив любов до фотографії, а перед сином хочу вибачитися, що не навчив його раніше. Він зараз не фотографує, але я бачу, що тяга в нього є. Йому вже 24 роки, але я знаю, що він буде знімати: якщо бажання є, то й уміння прийде.

— Чи важко фотографу знайти своє місце в суспільстві?

— Зараз дуже багато людей, які фотографи в душі, а займаються іншою професією. І займаються творчістю поза роботою, і, кажуть: «Ми тобі заздримо, що ти займаєшся тим, чим хочеш». Можна, звичайно, порадити — кидай роботу і знімай, скільки хочеш! Але у людей або вік, або ще щось, і вони стають майстрами вже як вийдуть на пенсію...

— Ви вже не перший рік берете участь у цій виставці — як же змінюється Україна в об’єктиві?

— На цій виставці Україна якась сумніша, ніж була на попередній. Деякі роботи дуже цікаві, й головне — більше учасників і більше нових людей, які не фотографи за основною професією. Значить, потроху відкриваємо таланти, значить, все-таки люди хочуть фотографувати. Приз — це, звичайно, серйозний стимул, але навряд чи ці люди прийшли сюди суто за винагородою. Більше робіт — більше людей, і більше тих, хто вміє показати Україну.