Радикалізм зростає
У останній день січня в Києві пройшов Всеукраїнський з’їзд підприємців — представників малого та середнього бізнесу, організований Національним комітетом порятунку підприємництва. Комітет береться захистити бізнес від самоуправства місцевих чиновників і банків, від влади, а для цього збирається вжити «кардинальних заходів із поновлення та створення сприятливих умов для розвитку малого та середнього бізнесу, зокрема в кризовий період».
І дійсно, українському підприємцю є на що нарікати. Ні уряд, ні місцева влада його не чують, а бачать у ньому, здебільшого, ще не повністю задіяний ресурс, або, інакше — ще не до кінця видоєну корову. Як наголосив у виступі на з’їзді голова представництва Держпідприємництва у Києві Віталій Апостолов, «без дійових, радикальних дій самого вітчизняного підприємництва із відстоювання своїх прав, малий і середній бізнес буде приречений на загибель». Аналогічні констатації та заклики лунали й під час інших виступів. Виходячи з них, у центральної та місцевої влади сьогодні повністю відсутнє всіляке взаєморозуміння і навіть контакти з бізнесом. Особливо перепало київській владі, яка вводить для бізнесу справді драконівські тарифи. Президент Спілки підприємців малого та середнього бізнесу Одеської області Василь Кулінич говорив про численні порушення митного законодавства в Одеському регіоні, і навіть про факти дискримінації місцевого підприємництва з боку митників. На його думку, «принципи тарифного й нетарифного митного регулювання, яких дотримуються в Україні, не відповідають міжнародним стандартам». Як вважає Кулінич, «таке регулювання фактично проводиться в режимі ручного управління, приводить до зловживань із боку чиновництва, а також згортанню підприємницької діяльності». Учасники з’їзду висунули свої вимоги до влади щодо розробки спільних дій, а у випадку, якщо до них не прислухаються, 4 лютого буде проведено національний страйк протесту.
З одного боку, цей з’їзд, хоч і проходив у вельми напруженій соціальній обстановці, викликаній фінансово-економічною кризою, він мало чим відрізнявся від сотень інших зборів підприємців, що продовж усіх 17 років незалежності безуспішно стукали у двері урядових кабінетів (і даний з’їзд ніхто з високих урядових чиновників не вшанував своєю увагою). Але, з іншого боку, він переконливо довів, що бізнесу ось-ось урветься терпець. І що буде тоді — ще один майданний виплеск емоцій, що практично нічим не закінчився, або непередбачувані потрясіння на кшталт початку минулого сторіччя? Цього ніхто не знає і мало хто візьметься передбачати. Але є побоювання, що якісь сили вже зацікавлені в тому, щоб події вийшли за рамки звичайного мирного діалогу. І це проявилося як на самому з’їзді, так і під час, здавалося б, мирної акції, що проходила одночасно біля стін Українського дому. Так, виступаючи перед делегатами, голова політичної партії «Свобода» Олег Тягнибок небезпідставно зазначив, що «наївно апелювати до нинішньої влади, яка вже, схоже, тисячу разів поспіль демонструвала нездатність відвести загрозу остаточної загибелі середнього класу в Україні. Слід апелювати до суспільства — лише воно має гідність і силу, аби скинути наскрізь прогнилу владу й дати шанс Україні».
В цей час перед Українським домом на акції, що проходила під гаслом «Час прийшов! Досить терпіти і мовчати!», висловлювалися ще радикальніші пропозиції. Не транслюватимемо ці багато в чому незачесані думки, а звернімося до документів. Зокрема, на мітингу були присутні представники поки що маловідомої організації «Всенародний фронт порятунку України». Перспективні цілі вони вбачають у створенні слов’янського союзу, обмеженні функцій парламенту (він може виконувати лише функцію радника), тоді як здійснювати відповідальне управління державою, на думку деяких «фронтовиків», може тільки одна, відповідальна, особа — гетьман (відповідальний президент), що суміщає в своїх руках законодавчу й виконавчу владу. Приїхали. Далі можна говорити про реальний або, можливо, все ще примарний шанс для українського Піночета. Проте, слід сказати, серед учасників описуваного мітингу, схоже, було не так уже й мало його прибічників, котрі вважають, що «великі воїни приходять під час великих битв». Вони передвіщають, що «одного чудового дня якийсь маловідомий полковник із залізним блиском в очах скаже народу кілька правильних фраз — і вже завтра ми побачимо нову Україну». «Щоправда, спершу народ може подумати, що рішучі дії Гетьмана — це чергові міжкланові розборки за «корито». Як розвіяти такі підозри? Елементарно: ліквідувати «корито». Для цього достатньо трохи підправити існуючу систему».
Все це можна було б вважати маячнею. Та якщо прослідкувати в інтернеті список людей, що приєдналися до названого фронту, то серед них виявиться кілька колишніх народних депутатів і один генерал. Інші — переважно полковники. Й «організаційно-штатна структура» у Фронту по-справжньому військова. Головнокомандуючий, начальник генерального штабу, 1-й, 2-й і 3-й Український фронт, Демократичний фронт, Правий фронт, Лівий фронт (дві компартії?), Центральна, Західна, Східна, Північна та Південна групи «Всенародних військ». Причому наш Мін’юст усю цю маячню належно легалізував...
Так і хочеться вщипнути себе, щоб припинити цей страшний сон. Але не виходить. А тут ще снайпер якийсь намалювався. Та не один, на тому мітингу біля Українського дому їх, схоже, було немало. Ціла «маленька партія снайперів» — так вони самі себе чи то жартома, чи то вже всерйоз називають. І гірше за все, що й на перший, і навіть на другий погляд ідеологія цих «снайперів», особливо в частині критики влади, не така вже абсурдна. «Маленька партія снайперів констатує, що найбільшу шкоду приносить Україні повна безкарність влади. Безвідповідальність. Вони не бояться нічого. Лібералістична бидлоеліта повинна боятися. Тремтіти, приймаючи будь-яке рішення, що може принести шкоду народу». Досі — майже все нормально. Але далі «снайперів» уже просто понесло: «На можновладців потрібно дивитися через оптичний приціл, а не через телевізор!» Як вважають поки що невідомі вигадники снайперської ідеології, кожний рух, здатний принести шкоду людям, повинен розцінюватися як зрада національних інтересів і, відповідно, каратися. Тому, повідомляє автор статті в одному з глянсових журналів, «Маленька партія снайперів прийняла дуже коротку й зрозумілу передвиборну програму, яка повинна висіти в кабінетах всіх чиновників: «Десять патронів, і в Україні буде лад!»
Нетямущим пояснюють, що принцип десяти патронів розповсюджується на всі регіони України. Кожен повинен мати свої патрони. А членів Маленької партії снайперів удосталь. До того ж, членство в партії вільне, без будь-якої бюрократії. «Достатньо бути снайпером у душі».
Але як все це стосується З’їзду підприємців — представників малого та середнього бізнесу? Адже такі «партійці» явні клієнти чи то правоохоронних органів, чи то психлікарень — тут ще потрібно розбиратися. Але це лише так здається. Гітлера свого часу багато хто також вважали божевільним.
Нова й дуже небезпечна загроза для України, що вступила в смугу кризи, полягає в тому, що її громадяни, в тому числі й представники середнього класу, повністю зневірилися у владі та у всіх політичних партіях, що постійно ведуть боротьбу за цю владу. Експерти зазначають, що людям гостро потрібно політична альтернатива. І вона вже на арені, причому, зі снайперською гвинтівкою в руках. Ці «бійці» впевнені, якщо в списках з’явиться Маленька партія снайперів і зможе захистити результати волевиявлення, то партії-гіганти вмить перетворяться в «карликів». А ось це вже прямий плагіат. Саме з таких посилань починалися вибори 2004 року. Але, здається, нинішній середній клас за минулу п’ятирічку став мудрішим.
