Ракетні «війни» місцевого масштабу

Ще порівняно недавно майже на всіх зустрічах українських і американських керівників останні незмінно згадували про долю стратегічних ракет СС-24. Мовляв, коли, нарешті, ви зважитеся їх знищити. У результаті Україна погодилася позбутися цих ракет. Але сьогодні СС-24 знову несподівано потрапили в зону дії різновекторних інтересів — вже в рідній державі.

Міжконтинентальні балістичні ракети СС-24, прозвані на Заході «Скальпелями», були гордістю й останнім словом військово-технічної думки СРСР. Кожна з них із хірургічною точністю могла закинути на десять тисяч кілометрів по 10 ядерних боєголовок, здатних перетворити на попіл десять великих американських міст. 46 «Скальпелів» міцно були врізані в Україну, де дислокувалася 43-тя ракетна армія Військ стратегічного призначення, в арсеналі якої було 176 шахтних ракетних установок.

Розпад Союзу, закінчення «холодної війни», вітри роззброєння, проголошення незалежною Україною без'ядерного статусу — все це докорінно змінило і долі ракетників, і долі ракет. Тепер військові зайняті незвичною для себе справою — вони знищують свою зброю. Причому робиться це на американські гроші — завдяки ініціативним сенаторам Сему Нанну та Річарду Лугару, котрі вирішили, що кращим внеском Америки в національну безпеку буде фінансування ядерного роззброєння колишніх радянських республік. Відповідно до міжнародних домовленостей Україна вже позбулася всіх 130 рідкопаливних ракет СС-18. Тепер — черга за «Скальпелями». Але сьогодні списи ламаються навколо проблеми — де зберігати, де і як знищувати СС-24? Складається враження, що американські гроші для цих цілей — як яблуко розбрату для українських виконавців.

1997 року за підсумками спільної наради Міністерства закордонних справ, Міноборони та Мінпромполітики України було вирішено, що стратегічні ракети СС-24 будуть зберігатися на одному із віддалених арсеналів оборонного відомства — в Михайленках. Тепер мова йде про те, щоб їх зберігання та ліквідацію здійснювати безпосередньо в Павлограді. Але наскільки безпечно це для густонаселеного промислового центру? Тим більше, що в цьому місті ще пам'ятають випадок, коли в Павлограді вибухнув один ракетний рівень — від чого постраждала ледь не третина Павлоградського хімічного заводу. Чи варто ризикувати знову? По роз'яснення «День» звернувся на Павлоградський хімічний завод, до його директора Леоніда Шимана.

— Леоніде Миколайовичу, чому так сталося, що плани щодо зберігання й утилізації ракет змінилися?

— До того, як ми прийшли в цю програму (йдеться про програму спільного зменшення загрози, котра реалізовується між Україною та міністерством оборони США — Авт. ), а це трапилося рік тому — ліквідаційні роботи проводила в основному 43-тя ракетна армія. Вони розгортали цю діяльність, виходячи зі своїх критеріїв. Так у них і народилося рішення зберігати ракети в Михайленках. А там раніше планувалося побудувати вісім складів. І зберігати ракети в зібраному вигляді пiсля закінчення гарантійного терміну 5— 7 років. Але військові — фахівці в обслуговуванні військової техніки. А тут ідеться про принципово нову ситуацію, де є необхідність розглядати ракету не як зброю, а як зразок техніки, який треба утилізувати.

Оскільки Павлоградський хімічний завод був виробником усіх трьох рівнів ракети, КБ «Південне» було генеральним розробником, а Павлгорадський механічний завод здійснював збирання цих ракет — ми висловили наші побоювання військовим, що зберігання ракет у зібраному вигляді становить велику небезпеку. Краще ракету розібрати. І, щоб безпечно зберігати ракети до завершення процесу ліквідації, необхідно розібрати їх якнайшвидше і на більш дрібні елементи. Такі підходи ми виклали американцям. Вони з нами погодилися. І ті роботи, які раніше проводилися в Михайленках з будівництва нових складів для ракет, були припинені. Зараз робляться зусилля якнайшвидшого звільнення складів від тих ракет, які там вже зберігаються. Їх треба швидше розібрати і зберігати поелементно.

— Адже досі не було відомо про якесь остаточне рішення, так би мовити, на вашу користь…

— Уряд ухвалив рішення і заборонив будувати склади в Михайленках ще 1998 року. А військові всякими обхідними шляхами переконували американців вкладати гроші і будувати ці склади, мотивуючи це різними обставинами.

— А де гарантія, що в Павлограді з цими ракетами буде безпечніше?

— Є певні технічні правила, норми. У нас передбачається, що всі ракети до кінця 2001 року будуть розібрані. Жодна з ракет більше, ніж вісім місяців пiсля закінчення гарантійного терміну, зберігатися не буде. Це не 5— 7 років, як планувалося в Михайленках. І далі вони будуть розміщуватися на складах, які свого часу створювалися для виготовлення цих ракет. Тут заводи, цехи для всього цього. Ми виробляли до ста ракет на рік. А тепер ідеться лише про 54 ракети.

І на Павлоградському механічному заводі, і на Південному машинобудівному заводі, і у нас створено спеціальні цехи і є кваліфіковані люди, здатні безпечно виконати цю роботу.

— Але ж раніше повідомлялося, що Україна успадкувала лише 46 балістичних ракет СС-24?

— 46 — це ті, що стояли на бойовому чергуванні. Плюс ідеться про ракети, які у нас були в сховищах. У нас вже зберігаються 8 з половиною розібраних ракет.

— Що заплановано робити далі після того, як ракета розбирається?

— Спочатку наші військові пропонували ці ракети взагалі спалити. У програмі це теж було спочатку зумовлено. Всі 54 з половиною ракети мають бути спалені. Так як це робиться зараз у Росії.

— Адже такий підхід пояснювався тим, що у нас немає технологій утилізації твердого палива ракет СС-24?

— Ми підготували своє техніко-економічне обгрунтування. Суть рішення полягає в тому, що ракети недоцільно спалювати. Було запропоновано наше розв'язання проблеми — виробництво з ракетного палива промислових вибухових матеріалів, бо ці матеріали дають можливість істотно вплинути на зменшення забрудненості довкілля, з чим традиційно пов'язані підривні роботи. Наведу такий приклад. У Кривому Розі підривається більше 70 тисяч тонн вибухових матеріалів на рік. Половина з цих вибухових матеріалів — чистий тротил. Вибух одного кілограма тротилу викидає 800 літрів газів. Тому, якщо підрахувати, щороку в Кривому Розі викидається 2,5 млрд. м 3 газу. З них 70% — це шкідливі гази — NО, СО, сажа тощо. А якщо ми замінюємо частину цього тротилу на ВР, яка міститиме тверде ракетне паливо, то при вибуху буде виділятися 900 літрів газу. Але вміст там шкідливих газів — лише 0,5%.

— То це тільки теорія чи вже практика?

— Ми рік проводили дослідження на замовлення міністерства оборони США. Там теж, до речі, ракети не спалюють. Там є технології, за допомогою яких витягується паливо і переробляється на компоненти для інших ракетних палив або для промислових вибухових матеріалів. Ми провели дослідження і на основі цих досліджень дали техніко- економічне обгрунтування. Це обгрунтування захистили у нас в уряді, в міністерстві оборони США і, нарешті, воно пройшло через американський Конгрес. І те, що Конгрес виділяє гроші під ліквідацію ракет — це десь $20—25 млн. — є кращим захистом нашого технологічного розв'язання проблеми утилізації твердопаливних СС-24.

— Леоніде Миколайовичу, але на плани зберігання бойових ракет у Павлограді вельми гостро і негативно реагують громадські організації вашого міста. Виходить, ви так і не змогли переконати їх у своїй правоті…

— Ми разом із представниками американських фірм їх неодноразово запрошували до себе, збирали, розказували, що передбачає програма знищення стратегічних ракет. Але стурбованість у цих людей залишається.

Я їх теж розумію. Але ми їм пояснили, що всі проекти, які будуть тут виконуватися, відповідають українським нормам і законам і з охорони праці, і з охорони довкілля. Представники громадських організацій, якщо вони захочуть, матимуть доступ до тих проектів, які будуть тут здійснюватися.

Оптимізм і впевненість Леоніда Шимана поділяють далеко не всі. Наприклад, від військових довелося почути аргумент, що хоч у Павлограді і вироблялося за 100 ракет, але ніколи не було такого, щоб на заводі зберігалося півсотні виробів за раз. Мовляв, такий розмах далеко не безпечний. Тим більше, що головна умова спокою — зовсім не в умілому розбиранні ракет «до гвинтика». Це все одно, що стверджувати, що вийнята зі снаряда вибухівка — безпечна.

Є зауваження до наполегливості павлоградців і у начальника Управління екологічної безпеки по Дніпропетровській області Миколи Шпака. У розмові з кореспондентом «Дня» Микола Володимирович так оцінив ситуацію:

— З точки зору безпеки, у сховищах Павлоградського хімічного заводу в розібраному вигляді можна зберігати не більше тих ракет, що у них вже є зараз. Є відповідні документи, паспорти, проектні рішення, котрі підтверджують, що не треба переходити межу дозволеного. Ракети раціонально зберігати в тих сховищах, що є у військових. І відправляти ракети в Павлоград треба тільки в міру їхньої переробки на заводі. Але ця переробка не ведеться, оскільки невідомо, за якою саме технологією будуть утилізовуватися ці вироби.

— Але керівництво Павлоградського хімзаводу стверджує, що у них технологія така є і вона задовольняє всіх — у тому числі і США?

— Я можу сказати, що технологія вилучення твердого палива ще не пройшла експертизу. У мене є офіційні листи від керівництва ПХЗ, що наприкінці цього року буде проведено тендер на технологію утилізації ракет. Але тендеру немає, офіційного повідомлення на мою адресу немає, остаточного вибору технології немає і експертизи цієї технології немає. До проходження всього цього ланцюжка утилізація ракет — вилучення твердого палива і його переробка на вибухові речовини — не може проводитися.

…Ось така історія, причому, у кожної з дійових осіб — своя. А вівторка у Павлограді раптом з'явилися представники ще однієї сторони, небайдужої до того, що відбувається. У місто прибула інспекція міністерства оборони США. Мета подібних перевірок відповідно до Договору СНО- 2, досить традиційна — пересвідчиться, що в Павлограді не поновилося виробництво балістичних ракет СС-24. Втім, заради цього американці до нас навідувалися вже давненько. І якщо раніше вони ламали голову над тим, як захистити Америку від наших «Скальпелів», то тепер вони, напевно, не проти поглянути — чи здатні ми уберегти себе від свого ж ноу-хау…