Разом. Iсторія однієї маленької справи
Дорога в Чорнухи почалася о восьмій ранку. Київську делегацію склали Ольга Герасим’юк, представники Шевченківського комітету, Будинку письменників, знімальна група ТСН на чолі з Лесею Сакадою, активний координатор акції Еля Плохенко («Без табу») та автор цього матеріалу разом з нашим редакційним фотографом Миколою Лазаренком. І головне — дві великi вантажівки з книжками. Транспорт та пальне для перевезення літератури люб’язно надала столична фірма «АТЕК», яку очолює Сергій Михайлович Щербаков. Окрім того, АТЕКівці повністю віддали свою бібліотеку. Другим рейсом, який буде незабаром, доправляться книжки, що залишились у редакції «Дня», та залишки бібліотеки й стелажі «АТЕКу»... Майже двісті кілометрів минає в розмовах, легкому хвилюванні «як же це все буде» та спогляданні пейзажу за склом. Термометр у авті показує, що «за бортом» при виїзді з Києва 4,5 градуса тепла, а вже на Полтавщині маємо 2,5. Дорога пролягає через Пирятин — пані Оля розповідає, що там дуже смачні пиріжки та знаменита бензоколонка, на якій відбувалися зйомки одного з найпопулярніших радянських фільмів «Королева бензоколонки» із неперевершеною Надією Румянцевою. Пиріжки справді виявилися вельми добрими, а от бензоколонка трохи змінилася — природно, не в кращий бік. Мікроавтобус «плюсів» з більшістю пасажирів виривається вперед, а ми підлаштовуємося під швидкість вантажівок. Аж ось і Чорнухи.
ЗЕМЛЯ СКОВОРОДИ
Звичайний районний центр звичайної української глибинки. Вулиці з назвами, що відображають ідеали відмерлої епохи, такого ж штибу пам’ятники, цікаві погляди місцевих жителів, що прийшли подивитися на незвичних гостей, м’яке полтавське «ль», відчуття простору та свіжого (після Києва) повітря. Все так, як у більшості маленьких містечок. Незвичне ж те, що саме ця земля дала Україні одного з найбільших національних геніїв — Григорія Сковороду. Тут усі про це знають і навіть сперечаються звідки ж точно він родом — із самих Чорнух чи сусіднього села... Зустріч тепла і щира: багато школярів, учителі, бібліотекарі, місцеві журналісти й чиновництво. Ми розказуємо, що привезли книжки для нової бібліотеки; обласне начальство про друге місце Полтавщини у якомусь рейтингу; Ольга Герасим’юк переконує дітей, що разом можна багато чого змінити на краще — і своє життя, і цей світ загалом. Зірку українського телебачення, свою землячку захоплено слухають — вона сьогодні заслужено персона №1, адже ідея відродження бібліотеки та велика практична праця у цьому напрямку лягла саме на її плечі. Автографи, ближчі знайомства, обмін інформацією, знову автографи...
Нарешті починається вивантаження літератури: школярі утворюють два живi ланцюжки, якими течуть книжкові рівчачки — зв’язки, пачки, поодинокі екземпляри. Ми тим часом знайомимося з приміщенням нової Чорнухинської бібліотеки — раніше тут був інтернат для дітей з віддалених сіл, що ходили у старші класи місцевої школи. Кажуть, що будівлі років 15, однак підлога у коридорах відверто вимагає заміни. Теперішня Центральна районна бібліотека — доросла та дитяча — займає тут шість кімнат плюс допоміжні приміщення. У них силами самих працівників зроблено ремонт: нові шпалери, все ретельно пофарбовано. У штаті бібліотеки 10 людей: 9 жінок та директор Микола Булда. Ці люди працюють на півставки — 85 гривень, які до того ж уже не бачили з вересня. Ми розуміємо, що попри одну країну, живемо в різних світах...
Замінена також уся електропроводка, плафони, розетки, вимикачі. Це для того, щоб не було нової пожежі. Однак добрі люди розказують, що стара 50-тисячна бібліотека, яка вщент згоріла навесні, вже мала загоряння три роки тому. Тоді також замінили всю електросистему. А результат? Офіційна версія пожежників говорить якраз про замикання дротів. Нових дротів... Їдемо до пожежників, які кажуть прості й неоднозначні фрази: «Якби був сторож, пожежі не було б...» Стверджують, що у новому приміщенні книжки зберігати можна. У частині працює 16 чоловік, а її начальник Віктор Волик зізнається, що остання зарплатня була... на вибори. Сім місяців тому! На бензин гроші також не дають, але баки машин повні. Як це робиться?
Маленьке ноу-хау місцевого розливу, про яке не дуже пристойно писати в газеті чи розказувати з екрану телевізора. За що живете? — питаємо. Міцні чоловіки ніяковіють, але відверті до кінця: «На утриманні у жінки...» Чомусь одразу згадується друге місце області, про яке говорив високий полтавський гість — цікаво, а як живуть на 25-му чи 27-му місці? А сторожа в бібліотеці й досі немає...
ОКРЕМА ПОЛИЦЯ
Попри все, директор бібліотеки страшенно задоволений. Ще б пак: нове приміщення, нові книжки. Робота кипить і життя набуває певного сенсу. До нашого приїзду бібліотека вже мала біля 10 тисяч книжок, зібраних у області та надісланих самостійно людьми й установами, що відгукнулися на акцію «Подаруй Чорнухам книгу!» Правда, існує неабияка проблема зі стелажами, але це так би мовити, вторинне. Було б що, а куди знайдеться... Можливо, це звучить трохи цинічно, але я переконаний, що нова бібліотека набагато краща, ніж стара. За сучасного стану справ у цій сфері, такої кількості новодруків та абсолютно унікальних видань Чорнухи не бачили б ще довгі роки. Якщо б взагалі колись побачили. Головне, щоб поки що невпорядкований фонд банально не розтягли, так як це традиційно робиться по всій нашій державі... В Україні, напевно, немає жодної бібліотеки, яка мала б, наприклад, зібрання творів Ліни Василівни Костенко, кожен екземпляр яких подарований та з любов’ю підписаний самою авторкою. Цю унікальну колекцію я віз із Києва окремо у своєму наплічнику, а після всіх урочистостей передав її колективу сковородинської бібліотеки. Можливо, буде окрема полиця?.. Користуватися бібліотекою можна вже зараз, принаймні, читальний зал повністю укомплектовано.
Вкотре настирно виринає думка про другу за останні кілька років нищівну пожежу, відсутність фінансування та звичайного сторожа. Я не залізний адепт теорії фройдівських обмовок, але на власні вуха кілька разів чув страшне слово «підпал». І не від «дядька з вулиці», а від людей, що займають пристойні посади у районі. Іншим разом вони намагалися притримуватися офіційної версії, зберігаючи «хорошу міну при поганій грі». Зрозуміло, що відкрито про це ніхто не скаже — оплачуваних вакансій у районі не так і багато. Їхній страх та хвилювання переконують у тому, що ми живемо не тільки в одній країні, а й що наші світи десь-таки перетинаються, утворюючи «зону сутінків». Книжкові пожежі наганяють у неї ядучого диму...
Зараз рано темніє. Ми говорили з персоналом бібліотеки, пригощалися чудовими домашніми салатами, полтавськими голубцями та картоплею з м’ясом. Люди, що живуть на віртуальні 85 гривень проявили ще одну традиційну національну рису — гостинність. Дякуємо...
Дорога додому була інакшою. Справа не у тому, що за вечірнім вікном нічого не видно — емоції та враження ворохобили свідомість, змушували замислитись над речами, яких не помічаєш у відносно благополучній столиці... Після будь-якої виконаної справи з’являється природне відчуття втоми. Чим ближче до Києва, тим краща дорога — Бориспіль, аж ось і сам колись золотоверхий. Виходжу з машини на Поштовій площі, але йти в підземку не хочеться — дух сковородинівського спокою противиться стукоту вагонів. Подолом, по вулиці імені славного гетьмана Сагайдачного простую на Контрактову. Навпроти Могилянки стоїть пам’ятник Сковороді. Вдруге за день я вітаю його.
P.S. Ми щиро дякуємо всім, хто прийняв участь у акції «Подаруй Чорнухам книгу!» Тим, хто дарував книжки, тим, хто їх перевіз, школярів, що вивантажували... Списки небайдужих людей, які відгукнулися, ми обов’язково надрукуємо у наступному матеріалі про акцію. Але вони (повні списки) вже є у бібліотеці — це історія її відродження. Справді — разом можна багато чого змінити.
