Реформатор

За традицією, на могилі легендарного режисера прозвучить його улюблена пісня «Сиреневый туман». Сім років тому, в дуже спекотний день, після довгої й важкої хвороби перестало битися серце цього видатного театрального митця. Тоді, як і зараз, колектив театру був у відпустці. Одне одному сумну звістку франківці переказували по телефону. В день похорону зібралося дуже багато людей, не тільки колеги, а й сотні шанувальників творчості Данченка, аби попрощатися з майстром сцени...

Театр ім. І. Франка Сергій Володимирович очолював з 1978 року й фактично відродив цей прославлений колектив, вивів у лідери. З перших постановок на київській сцені режисер заявив про себе як про реформатора українського театру. Серед робіт, які сьогодні критики називають «сучасною класикою», — франківське «Украдене щастя», «Енеїда» Котляревського, чеховський «Дядя Ваня», «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема, шекспірівський «Король Лір», «Візит старої дами» Дюрренматта, «Росмерсгольм» Ібсена, «За двома зайцями» Старицького (усього в творчому доробку режисера понад 50 вистав).

Після смерті Сергія Данченка театр ім. І. Франка очолив Богдан Ступка (цей плідний творчий тандем «режисер — актор» проіснував 34 роки!).

— «В дорозі» — так називалася п’єса Віктора Розова, яка 1966 року познайомила мене з Сергієм Володимировичем у роботі над виставою львівського театру ім. М. Заньковецької, — пригадує Богдан Ступка. — Мабуть, щось символічне було в тій назві. Бо наша «дорога» з Данченком виявилася не тільки довгою, а й була наповнена різноманітними подіями (художніми та особистими), зустрічами з високою драматургією (українською та світовою). Можна сказати, що Сергій Володимирович став моїм провідником у творчості, старшим товаришем, другом... Репетирував Данченко майже завжди мовчки, а після репетицій і вистав ми часто спілкувалися, інколи розмовляли до ранку. Так було спочатку у Львові, а потім продовжилося і в Києві.

Знаєте, я ніколи в житті не просив ролей у Сергія Володимировича. Та коли у театрі ім. М. Заньковецької він надумав поставити «Украдене щастя», то признався, що мрію про роль Задорожного. Виклав режисеру своє бачення образу Миколи: «Вони не повинні сильно відрізнятися. Якщо один сильний і гарний, а інший старий і недолугий, тоді вже немає і конфлікту, і в глядачів не буде бажання співпереживати... Вони мають бути рівними суперниками»... І за кілька днів Данченко підписав наказ, у якому мене й Богдана Козака призначив на роль Задорожного...

Пригадую, як у театральному сезоні 1980 року Данченко поставив «Дядю Ваню» (прем’єра пройшла у Москві). Глядачі дуже високо оцінили цю виставу. В одній з рецензій відомий критик Вадим Гаєвський написав: «Київський спектакль — це справжній МХАТ»! «Дядя Ваня» Данченка справді був багатогранною постановкою. Хоча Чехова ставити важко. Коли почалися репетиції, Сергій Володимирович, звертаючись до нас, акторів, сказав: «Ви усвідомте, що чеховські герої ніколи не жили ні в Москві, ні в Петербурзі! Вони жили на стику України й Росії... От і грайте ніби про себе»... Це для нас стало поштовхом, як знайти «ключика» своєї ролі. До речі, під час репетицій, якщо Данченко хотів зробити зауваження, то ніколи не кричав. Він підводився з крісла і робив вигляд, що йде, наприклад, поправити лампу, а потім якось випадково опинявся біля актора. І так, щоб ніхто не чув, щось йому тихенько говорив. Сергій Володимирович завжди чекав, коли в акторі заспіває «пташка». Тому що актор має ввійти в процес, загорітися тим персонажем, якого грає...

Треба зазначити, що Данченко завжди шукав і знаходив особливу сценічну транскрипцію для видатних шедеврів української літератури — «Маклени Граси» Куліша, «Енеїди» Котляревського, «Кам’яного господаря» Лесі Українки, «Санаторійної зони» Миколи Хвильового. Я вважаю, що він здійснив геніальне сценічне прочитання «Візиту старої дами» Дюрренматта, «Украденого щастя» Франка, «Тев’є-молочника» Шолом-Алейхема... Дуже шкода, що останньому його задуму не судилося збутися. Він мріяв поставити «Пер Гюнта» Ібсена та не встиг... Знаєте, в усьому, що Сергій Володимирович робив у театрі, була надія на диво. Мабуть, тому його постановки не старіють з часом і досі хвилюють глядачів.

ДОВIДКА «Дня»

Сергій Володимирович Данченко народився 17 березня 1937 року у Запоріжжі. 1967 року закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого. З 1979 р. поєднував педагогічну діяльність із роботою на посаді художнього керівника театру ім. І. Франка. А до того у Данченка був цікавий львівський період творчості, коли Сергій Володимирович в 1965—1967 роках був спершу режисером, а в 1970—1978 роках уже й головним режисером театру ім. М. Заньковецької; а з 1967 по 1970 рр. у львівському ТЮГу (головний режисер).

Сергій Данченко першим на українській сцені поставив Дюрренматта та Ібсена, познайомив глядачів із новим жанром — фолк-оперою «Енеїда» Котляревського. Серед найкращих постановок митця є «Річард III», «Украдене щастя», «Тев’є-Тевель», «Дядя Ваня», «Біла ворона», «Візит старої дами», «Вишневий сад», «Пігмаліон» та інші.

Данченко мав багато нагород, зокрема, Шевченківську та Державну премію СРСР, а 1997 р. був нагороджений орденом «Князя Ярослава Мудрого» V ступеня. Сергій Володимирович помер 20 серпня 2001 року, похований на Байковому кладовищі у Києві.